13 листопада національному лідеру кримськотатарського народу Мустафі Джемілєву виповнилося 80 років. Колишній радянський дисидент, активіст національного руху за повернення кримських татар з депортації на свою батьківщину, народний депутат України кількох скликань, цими днями здійснює поїздку країнами Європи, бере участь у європейській конференції колишніх дисидентів СРСР і країн Східної Європи, зустрічається з депутатами Європарламенту.
У першій частині його інтерв'ю Крим.Реалії політик розповів про своє дитинство та молодість, про те, як прийшов у національний рух і став дисидентом. У другій частині інтерв'ю Мустафа Джемілєв розповість про своє звільнення з в'язниці, невдалу співпрацю з Януковичем і про мрію, без реалізації якої він не зможе «спокійно піти в інший світ».
– Чи правда, що ваше останнє звільнення з радянської в'язниці відбулося завдяки «списку Сахарова» відправленому Горбачову? Якою була ваша подальша участь у національному та дисидентському русі?
– Відомо, що коли восени 1986 року Михайло Горбачов зателефонував Андрію Сахарову в Горький, де він перебував у засланні, і сказав, що Політбюро ухвалило рішення про його звільнення із заслання і що він може повертатися до своєї московської квартири, Сахаров відповів, що не хотів би повертатися один і вимагає звільнення ще кількох найближчих йому політв'язнів, а потім надіслав йому свій список. За одними відомостями, там було 18 прізвищ, за іншими – 23. Але через кілька днів після цієї розмови в Рейк'явіку 11-12 жовтня 1986 року відбулася зустріч президента США Рональда Рейгана з Михайлом Горбачовим, на якій Рейган, як умову початку нормалізації відносин із Радянським Союзом , також передав Горбачову список радянських політв'язнів, яких слід звільнити насамперед. Через кілька років, уже після розвалу СРСР, до нас у Меджліс у Сімферополі приїжджав посол США, який у розмові про обставини мого останнього звільнення з ув'язнення сказав, що цей список складали в держдепартаменті США, і він сам особисто брав участь у цьому. Швидше за все, це так, але я впевнений, що без погодження списку з Андрієм Сахаровим, звичайно, не обійшлося.
Мене звільнили десь за двадцять днів після саміту в Рейк'явіку прямо із зали закритого суду в Магадані, куди мене допарвили з магаданської центральної в'язниці. Судили за новою, введеною до кримінального кодексу під час правління Андропова підлою статтею 188-3 «Злісна непокора вимогам адміністрації виправно-трудової установи». Дуже мерзотна стаття, оскільки за бажання за цією статтею людину можна тримати в ув'язненні довічно, регулярно провокуючи якісь «порушення», а потім за них за цією статтею виносячи нові вироки.
Наприкінці цього вже сьомого мого «процесу» суддя зачитав дуже кумедний вирок. Перерахував усі 36 епізодів порушень табірного порядку, що висуваються проти мене, визнав за всіма епізодами мене винним, а відтак – підлягаю ув'язненню на додаткові три роки в таборах суворого режиму. Потім сказав: «Але з огляду на гуманність радянського суду, враховуючи, що на утриманні підсудного є неповнолітня дитина, суд вважав за можливе застосувати міру покарання, не пов'язану з позбавленням волі. Тому засудити Джемілєва до трьох років позбавлення волі умовно із 5-річним випробувальним терміном. Звільнити із зали суду».
Публіка в залі, що складалася переважно з наглядачів, оперативників та інших співробітників тюремної й табірної адміністрації, була просто вражена. Здавалося б, навіщо треба було так довго провокувати якісь порушення, залучати до цієї справи стільки людей, якщо зрештою звільняти цього типа.
Ти знаєш, якою ціною звільняєшся?
З вільної публіки у залі була лише моя дружина Сафінар. Після прочитання вироку та відходу від мене конвою вона кинулася до мене і першими її словами були: «Ти знаєш, якою ціною звільняєшся? Декілька днів тому у в'язниці помер від голодування Анатолій Марченко! Він вимагав визволення всіх радянських політв'язнів. Про це говорять зараз усі західні радіостанції…»
Тож, гадаю, що окрім твердої позиції Андрія Сахарова, моєму звільненню тоді сприяли ще кілька інших чинників.
До моменту мого звільнення та повернення до Узбекистану в нашому Національному русі спостерігався досить великий розбрід. Існували як мінімум чотири різні течії, відносини між якими були досить недружні. Розкол був переважно ідеологічного характеру та питань тактики дій Національного руху. Були й особисті конфлікти.
Моя перша пропозиція була зібратися всім лідерам та їхнім уповноваженим представникам на одну велику нараду, яку назвемо Всесоюзною нарадою активістів кримськотатарського національного руху.
Головною умовою було те, що всі пропозиції ставляться на голосування учасників наради й ухвалені більшістю голів рішення будуть обов'язковими для всіх. Крім того, пропонувалося голосуванням обрати єдине керівництво Національного руху, куди входили представники всіх угруповань. З цими пропозиціями я почав об'їжджати та зустрічатися з лідерами всіх угруповань.
Домовився майже з усіма, крім ферганської групи Юрія Османова, яка у нас вважалася «ультракомуністичною». Вони погодилися лише надіслати на цю нараду своїх спостерігачів, а там, мовляв, подивимося.
І ось у квітні 1987 року в Ташкенті ми скликали цю нараду. Гебісти, звичайно, намагалися якось перешкоджати, когось попереджати про наслідки, але якось дуже мляво і невпевнено. У всякому разі, такого, щоб затримувати, увірватися на місце наради й затримати всіх – такого вже не було. Як-не-як у розпалі була горбачовська перебудова, і в багатьох гебістів не було впевненості в тому, як розвиватимуться далі події в країні.
Підготували текст звернення на ім'я Михайла Горбачова з нашими основними вимогами
Нарада пройшла досить успішно. Ми обрали Центральну ініціативну групу, підготували текст звернення на ім'я Михайла Горбачова з нашими основними вимогами, запропонували йому прийняти наших представників для обговорення висунутих вимог, вказали прізвища наших обраних на нараді 16-ти представників, яких уповноважили зустрітися з Горбачовим. Одночасно попередили, що якщо протягом місяця з Москви не надійде запрошення, наші делегації з усіх місць проживання кримських татар самі приїдуть до Москви.
Текст звернення швидко поширили у народі та стали під ним збирати підписи співвітчизників. За відносно короткий час, наскільки я пам'ятаю, було зібрано близько 43 тисяч підписів.
Оскільки не було особливих ілюзій щодо того, що Горбачов запросить наших представників, то швидко почали готуватися до реалізації альтернативної частини наших пропозицій, тобто до народних акцій у Москві. А з московськими дисидентами домовилися, що вони нададуть посильну допомогу нашим делегатам, як щодо тимчасового житла, так і щодо привернення до наших акцій уваги акредитованих у Москві закордонних журналістів.
– Розкажіть про цю акцію «Москва-87»?
– На цю тему було чимало публікацій як у ворожій вітчизняній, так і зарубіжній пресі. Про те, як усе там відбувалося, а також повну стенограму зустрічі наших представників у період цих акцій із головою Верховної Ради СРСР Андрієм Громиком я виклав у поширеній «самвидавом» брошурі під назвою «Кримські татари в Москві. Літо 1987 року». Пізніше, вже в роки незалежності України, цю брошуру передрукували в одному з товстих номерів журналу «Кримські студії» під редакцією Рефата Чубарова.
Підсумки цих акцій здебільшого такі:
Це на той час була дуже смілива акція
Вперше в історії СРСР у Москві на Красній площі відбулися масові демонстрації не з червоними прапорцями та гаслами типу «Слава КПРС», а зовсім протилежного характеру, з гаслами, на кшталт «Комуністи, поверніть нашу Батьківщину», «Батьківщина чи смерть» тощо. Загалом в акціях брали участь близько двох тисяч осіб, причому переважна більшість виїхала до Москви для участі в них власним коштом. Це на той час була дуже смілива акція. Хоча вже була «перебудова» і деякі проблиски демократії, але при владі все ще залишалися комуністи зі своїми звичками. Зовсім не виключалося, що вони могли пройтися по тілах демонстрантів своїми танками, як вони зробили в Баку в ті ж «перебудовні» роки, коли було вбито близько двох сотень мирних людей.
Численні західні кореспонденти дуже солідних друкованих видань, радіо і телеканалів, що прибули на Красну площу, опублікували безліч матеріалів про ці акції та проблему повернення кримськотатарського народу до Криму.
На чолі цієї комісії став махровий сталініст Громико
Було опубліковано дуже мерзенне «Повідомлення ТАСС», де, по суті, виправдовувалася депортація кримськотатарського народу, йшлося про якісь печі, в яких кримські татари нібито палили комуністів і радянських партизанів під час війни, що кримські татари добре живуть у місцях, куди їх переселили, користуються всіма правами громадян СРСР, а тому немає необхідності їх повертати в і без того перенаселений Крим та відновлювати там республіку, чого вимагають екстремісти з-поміж кримських татар. Але водночас говорилося, що для повного вивчення та ухвалення необхідних рішень створюється Державна комісія на чолі з Андрієм Громиком. Те, що на чолі цієї комісії став махровий сталініст Громико, який і під час зустрічі з нашими представниками наговорив купу гидоти про кримських татар, звичайно, не віщувало якихось позитивних результатів, але примітно було те, що радянська влада вперше офіційно визнала існування «кримськотатарської проблеми» і створила комісію для її розгляду.
Були, звісно, у нас і деякі постраждалі, особливо під час протестних акцій у Москві після публікації «Повідомлення ТАСС». Отримала серйозний струс мозку, який потім перейшов у рак мозку, від якого потім померла, наша молода журналістка Сабріє Сеутова. Дуже серйозно було побито і залишилася інвалідом інша наша молода активістка Ульвіє Аблаєва, яка зараз живе в Криму.
Сам я в цих акціях брати участь не міг, оскільки відповідно до магаданського вироку 1986 року мене за межі Ташкента не випускали. Але ми з Ташкента були щодня «на дроті» з нашими посланцями, отримували докладну інформацію про все, що там відбувається, і виробляли для них свої рекомендації щодо подальших дій.
– Як у національному русі народилася ідея скликання Курултаю в 1991 році та обрання Меджлісу? Яке це мало значення для Криму?
– У травні 1989 року на черговій Всесоюзній нараді активістів Національного руху було вирішено на базі всіх існуючих ініціативних груп створити загальнонаціональну організацію зі своїм статутом, програмою та фіксованим членством, яку назвали «Організація кримськотатарського національного руху». Мене обрали головою цієї організації, а Рефата Чубарова – моїм заступником. Оскільки до цього часу вже розпочався масовий виїзд кримських татар і там розгорталися великі протестні акції, бо їх там не прописували, не брали на роботу і не узаконювали куплені будинки, розгортався другий і гостріший фронт боротьби, було ухвалено рішення, що голова ОКНР має бути там. І через кілька днів після свого обрання я разом із сім'єю, продавши свій будиночок у Янгіюлі, виїхав на постійне проживання до Криму.
Крім ОКНР, була ще одна група активістів, яка називала себе НРКТ (Національний рух кримських татар – КР) на чолі з Юрієм Османовим. Вони вважали себе «справжніми марксистами-ленінцями» та різко виступали проти ОКНР. Але ступінь впливу цієї групи, звичайно, був не порівнянний із впливом ОКНР.
Один делегат – з однієї тисячі кримських татар
Майже з перших місяців створення ОКНР на нарадах її Центральної Ради почали обговорювати необхідність обрання загальнонаціонального органу, який би представляв не тільки Національний рух, а й увесь народ, тобто по суті національний парламент. Нарешті з цього приводу було ухвалено остаточне рішення і розпочалася скрупульозна робота щодо обрання у всіх місцях проживання кримських татар делегатів Національного з'їзду (Курултаю) у пропорції один делегат – з однієї тисячі кримських татар. Вибори були двоступінчастими – спочатку на зборах обирали виборців, а ті вже на своїх зборах таємним голосуванням зі свого складу обирали делегата. І лише на виборах останнього складу Курултаю у 2013 році ми перейшли до прямих виборів делегатів бюлетенями, оскільки у незалежній Україні для цього вже були відповідні умови.
І ось 26 червня 1991 року, тобто за пів року до розвалу СРСР, у Сімферополі урочисто відкрився і розпочав свою роботу наш Курултай. Ми назвали його Другим Курултаєм кримськотатарського народу, тому що до цього, в 1917 році скликався Перший Курултай, який після приходу радянської влади був заборонений, його лідера Номана Челебіджихана по-звірячому вбито в лютому 1918 року, а багато інших було розстріляно або відправлено у табори пізніше.
Курултай 1991 року також влада поспішно оголосила «антирадянською організацією», але це вже особливого значення не мало, оскільки сама радянська влада була на порозі свого кінця.
За оцінками багатьох дослідників історії нашого Національного руху, обрання демократичним шляхом у тих умовах свого Курултаю було одним з найбільш вдалих рішень. Це сприяло ще більшій консолідації народу, підняло рівень Національного руху, запобігало різноманітним розколам, що спостерігалися в Національних рухах і «фронтах» інших народів у СРСР у період «перебудови».
– З яких причин ускладнилися відносини Меджлісу та офіційного Києва з обранням президентом України Віктора Януковича? Розкажіть про відмову брати участь у Раді при президенті України за часів Януковича.
– На президентських виборах 2010 року ми не підтримали Віктора Януковича. За рекомендацією Курултаю більшість кримських татар у першому турі голосували за Віктора Ющенка, а у другому – за Юлію Тимошенко. За Януковича в Криму переважно голосувало російськомовне та проросійське населення. Але оскільки Януковича все ж таки обрали, треба було з ним зустрічатися й обговорювати наші проблеми. І ось, десь у квітні 2010 року таку зустріч було організовано. Зі мною був Рефат Чубаров, а з Януковичем – голова його адміністрації Сергій Льовочкін.
Ви маєте бути в моїй команді
Я протягом близько 45 хвилин Януковичу виклав усі наші проблеми, роблячи особливий акцент на земельні питання та правові, висловив свою думку щодо того, як їх варто було б вирішити. Він уважно вислухав, а потім сказав: «Усі ці питання можна легко і швидко вирішити, але в мене також є пропозиція. Ви маєте бути в моїй команді». Це означало, що я і Рефат Чубаров мали вийти зі своєї фракції в парламенті й перейти до президентської фракції Партії Регіонів. Те саме мали зробити і наші п'ять депутатів у парламенті автономії.
Я відповів, що команди нам дає тільки Курултай кримськотатарського народу і не думаю, що Курултай дасть на це своє «добро», оскільки кримськотатарський народ у своїй переважній більшості за євроатлантичну інтеграцію України, а ви є прихильником тісної інтеграції з Євроазійською економічною спільнотою на чолі з Російською Федерацією. Здебільшого через це ми не голосували за вас на президентських виборах. Але, оскільки вас все ж таки обрали президентом країни, ми готові тісно співпрацювати з вами в тих питаннях, які, на нашу думку, відповідають інтересам країни, у тому числі в питаннях якнайшвидшого і безконфліктного вирішення всіх проблем кримських татар, які повернулися на свою батьківщину з місць депортації, та забезпечення стабільності у Криму.
На це Янукович сказав: «Ну що ж! Тоді мені доведеться домовлятися з вашою опозицією. У вас є опозиція?»
Я відповів: «Звичайно, є. Якби її не було, то ми, напевно, самі б її створили, адже завжди потрібні люди, які відстежують твої недоліки та різко критикують. Це завжди на користь. Але ті, яких ви називаєте опозицією – це приватні люди, які репрезентують лише самих себе чи своє коло людей. А Курултай – всенародно обраний представницький орган, парламент народу».
Але все ж таки ми домовилися, що він днів через десять приїде до Криму, пройдемося разом по наших «самобудах», зустрінемося з людьми і щось вирішуватимемо.
Приїхав він до Криму не за 10 днів, а приблизно за місяць – 13 травня 2010 року. На той час він видав указ про переформатування «Ради представників кримськотатарського народу» при президенті України. Ця Рада була створена в 1999 році президентом Леонідом Кучмою з метою в якійсь формі легалізації в правовому полі України Меджлісу кримськотатарського народу і відповідно до Положення про «Раду» його членами могли бути лише всі 33 члени Меджлісу, який обирається Курултаєм кримськотатарського народу. У своєму ж указі Янукович скоротив кількість членів «Ради» до 15-ти осіб, залишив там 7 членів Меджлісу, а решта 8 осіб були переважно противниками Меджлісу і Курултаю. До речі, всі ці противники Меджлісу після окупації Криму у 2014 році одразу стали активними колаборантами.
Представник президента Сергій Куніцин, який прибув у Меджліс, повідомив нас, що на 13 травня призначено зустріч президента Януковича з новим складом «Ради». Для обговорення ситуації ми терміново скликали Меджліс і майже одноголосно ухвалили рішення не брати участь у роботі нової «Ради» і не зустрічатися з Януковичем у новому її складі. Створилася патова і досить конфліктна ситуація. Намагаючись якось її розрулити, Рефат Чубаров терміново виїхав до Лівадії на зустріч із головою адміністрації президента Сергієм Льовочкіним, який приїхав до Криму на кілька днів раніше президента, щоб роз'яснити йому згубність переформатування «Ради» та зустрічі з президентом у такому складі. Але Сергій Льовочкін був непохитним – мовляв, буде лише так, як вирішив президент.
Відмовляємося брати участь у новому складі «Ради»
Повернувся Рефат Чубаров після зустрічі із Сергієм Льовочкіним пізно вночі. Ми знову скликали Меджліс, який підтвердив своє попереднє рішення – відмовляємося брати участь у новому складі «Ради» та зустрічі з президентом.
Це рішення стало тоді величезною сенсацією. У пресі на цю тему було опубліковано сотні повідомлень і статей. Хтось докоряв нам неповагою до президента та ігноруванням інтересів свого народу, хтось висловлював захоплення з приводу принциповості та сміливості Меджлісу.
З цього часу можна сказати, що й без того не дуже теплі стосунки з Януковичем перейшли у ворожі. Якось Янукович на одній зустрічі з якогось приводу навіть погрожував мені особисто. Він сказав: «Я, як президент, можу також створити для вас купу неприємностей. У мене для цього значно більше можливостей…»
Після окупації Криму, як відомо, у російській пресі з'явилося з посиланням на матеріали вивезених до Росії документів СБУ Криму безліч статей щодо того, що я є «турецьким шпигуном», а СБУ України, у свою чергу, назвало це явною брехнею і нерозумною фальсифікацією. Я майже впевнений, що це якраз і було реалізацією погроз Януковича, але він якось не встиг. Відбулася Революція Гідності, Янукович втік із країни і проти нього самого було порушено кримінальну справу за звинуваченням у зраді батьківщини.
– Як ви оцінюєте нинішні рішення президента і Верховної Ради України щодо визнання кримськотатарського народу корінним, рішення про розвиток мови, освіти, трансформацію автономії після звільнення. Які перспективи це відкриває Україні?
– Ухвалення закону про корінні народи ми домагалися майже з перших днів проголошення незалежності України, тобто понад 30 років. І звичайно ж, ухвалення цього закону з ініціативи президента Володимира Зеленського викликало у нашого народу глибоке задоволення. Ми вдячні Кабміну України за ухвалення постанови про розвиток кримськотатарської мови та за постанову про переведення писемності кримськотатарської мови відповідно до рішення нашого Курултаю ще 1991 року на латинську графіку. Але щодо трансформації автономії в національно територіальну, то вважаю, що справа просувається дуже повільно, а хотілося б, щоб це сталося ще до деокупації Криму.
Європарламент щиро бажає нашій країні благополуччя та регулярно дає нам рекомендації, спрямовані на те, щоб наші закони відповідали європейським нормам. Вони уважно відстежують і те, якою мірою і наскільки справедливо вирішуються в нашій країні й національні проблеми, у тому числі відновлення прав кримськотатарського народу.
11 лютого 2021 року Європарламент ухвалив резолюцію під назвою «Угода про асоціацію з Україною» з переліком заходів, які рекомендується Україні виконати для вступу в Євросоюз. У цьому переліку 141 пункт, а в пункті 60 говориться: «Європейський парламент закликає Україну ухвалити закони про корінні народи, про статус кримськотатарського народу, про внесення поправок до Конституції з метою визнання національно-територіальної автономії кримськотатарського народу на території України в Криму, що випливає з невід'ємного права корінного кримськотатарського народу на самовизначення».
Приблизно через пів року після цієї резолюції Європарламенту закон про корінні народи було благополучно ухвалено, за нього голосували всі фракції, окрім проросійської ОПЗЖ. Наразі справа за іншими двома законопроєктами. Проєкти вже давно готові та дуже важливо, щоб вони були подані до Верховної Ради президентом.
– Які ваші подальші плани щодо продовження громадської діяльності після 80-річчя?
– Я вже на порозі кінця свого життєвого шляху. Скільки ще залишилося, відомо лише Всевишньому. Один давньоіндійський філософ сказав: «О, людино, коли ти з'явилася на світ, ти гірко плакала, а твої близькі довкола сміялися, радіючи твоєму народженню. Так проживи своє життя так, щоб помираючи, ти могла усміхатися від почуття виконаного земного обов'язку, а всі довкола гірко плакали, розлучаючись із тобою».
Не знаю щодо того, чи хтось плакатиме, але вже точно в мене буде підстава перед смертю посміхатися. Якщо я й не зміг, не встиг, не вистачило сил, щоб виконати весь обов'язок сповна, то принаймні я щиро й сумлінно старався.
Але в мене на цьому світі є ще одна мрія, без реалізації якої я не зможу спокійно піти в інший світ. Я хотів би померти і бути похованим на своїй землі, вже очищеній від окупантів. І заради цього, звичайно, продовжуватиму робити все, що в моїх силах…
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.
