Він пам’ятає, як його родину викинули на сніг із рідної хати у переддень Різдва, як забрали все – до останньої картоплини. Він пам’ятає, як помирали на його очах рідні, як божеволіло від голоду його село і яка на смак юшка з гілочок вишні. Професор, перекладач Ілько Корунець у Меморіалі жертв Голодомору розповів про те, що пережив 12-річним хлопчиком. Страшнішого, каже, не уявити.
Ілько Корунець народився 1922 року у селянській родині у селі Семенівка Лисянського району Черкаської області. Він каже, що пам’ятає, як під час так званого «розкуркулення» наприкінці 20-х років районний представник НКВД разом із місцевими «незаможниками» виштовхували родини заможних селян із їхніх хат і змушували сідати в їхні ж вози. Вони кричали, щоб ті швидко збиралися, ловили їхніх діток і «як снопи» кидали на ті підводи.
А потім, вже на початку 1932 року, у переддень Різдва, родину його батьків, у якій було 5 дітей, вкинули на сніг і мороз з рідної хати. Про все, що було далі, професор кафедри англійської філології і перекладу Київського національного лінгвістичного університету Ілько Корунець розповідає як на сповіді.
Він пройшов Другу світову війну, був у нацистському полоні, голодував у концтаборі, але такого потойбічного жаху, який відчув у дитинстві, не переживав.
Він завжди і скрізь учився на відмінно, досконало оволодів німецькою, англійською та італійською, переклав українською Артюра Рембо, Оскара Уальда, Фенімора Купера. Джанні Родарі, навчив мистецтву перекладу кілька поколінь студентів, а досі засинає з думкою, чи є щось у нього на сніданок.
«Я все маю, але ця думка завжди зі мною, як і пережите під час Голодомору. Цей жах мене не полишає», – каже Ілько Корунець.
Радіо Свобода переказує розповідь професора Корунця про Голодомор 1932–33 років:
– Нас було 10 душ у родині. Батьки мої, нас дітей – п’ятеро, наш дядько та дідусь з бабусею. Нас викинули з нашої хати і забрали все. До останньої картоплини і квасолини. В усіх людей все позабирали.
А ті ледарі та голота комнеземівська (комнеземи, комітети незаможних селян – ред.) так раділи, що чужого кожуха забрали чи ще щось. Один такий був, то усім в селі сказав, щоб на «Маріїні чоботи» не посягали, бо то йому належить. А Марія, моя мама, ще у тих чоботях ходила.
У ті часи більшовики уже перетворили село на концтабір, хоч і без колючого дроту. Кудись виїхати з села ніхто не міг. Паспортів у селян не було, а щоб кудись їхати, то треба було отримати письмовий дозвіл у колгоспі, якого ніхто не давав.
Тож, ми пішли жити у сусіднє село у стару дідову хату.
Хоч пройшла вже одна хвиля розкуркулення, і найзаможніших повивозили на Сибір, у селі ще ті, хто не лінувався працювати, мали і хліб, і до хліба. Родини були багатодітними.
У моєму класі у вересні 1932 року було 68 учнів. До наступного вересня дожила тільки половина моїх однокласників.
Коли ми перейшли жити в інше село, я продовжував ходити до своєї школи за 3 кілометри і брав із собою мисочку. У школі давали два черпаки якоїсь гарячої рідини, яку навіть супом не можна назвати. Бо у ній не було ніякої крупи чи овочів, щось таке – чи солоне, чи кисле, як було тепле, і хоч трохи тамувало голод.
Мама моя, якогось дня, дала батькові золоті сережки і наказали піти кудись на базар і виміняти їх на щось їстівне. «Або ти щось принесеш, або ми усі помремо», – сказала вона. Батько взяв ті сережки і за деякий час приніс додому пів мішка кукурудзяного борошна. Мати розтягнула його на усю зиму.
У нас була корова. Але її не було чим годувати. Доїлася вона погано, але все ж кожен з нас вранці і увечері міг випити трохи молока. Щоб корову у нас не вкрали, то щоночі біля неї спали у хліві і мама, і дядько, і дідусь з бабусею.
Пам’ятаю, якоїсь ночі зчинився ґвалт, я вийшов з хати і бачу, що хлопець один, з порядної родини, прийшов до нас, взяв корову за налигач і хотів вивести, а мої усі не дають. Не б’ють, а так слабко його відштовхують. А він просто мовчки тягне за налигач. Збожеволів. У нього потім уся родина померла.
Ще мама варила юшку з вишневих гілочок, а потім і листя. Щось там у тому вареві було таке, що тримало нас на цьому світі.
Батько на той час вже був Криму. Бо забравши усе з села, НКВД почало забирати й чоловіків та знову відправляти їх на Сибір. Батьку вдалося втекти і дістатися Криму. Там голоду не було. Тож батько, час від часу, надсилав нашим кумам, які не були під таким жорстким наглядом, як ми, посилку з двома хлібинами-цеглинками. Кум уночі приносив їх нам. Досі пам’ятаю той хліб.
Голод зробив страшне із селом. У хатах та на вулицях лежали трупи, щодня їздили з колгоспу і збирали померлих. Кричали, щоб виносили їх з хат, але чим далі, тим менше хтось міг це зробити.
Я пас корову у рові біля кладовища і бачив, як одного разу молода жінка з дитинкою на руках ішла, а потім упала і не встала, а дитина плакала і повзала по її грудях. Я прибіг наляканий і розповів дідові, але той вже теж ледве ходив.
Ми ходили усі разом, поки могли, з братом та сестрами і вудили рибу. Це була така радість, коли кілька штучок вдалося зловити, бо тоді ми мали юшку з риби.
От, одного разу, ми сиділи, а прийшов Лапко, так цього чоловіка прозивали у селі, і почав мацати нас усіх, чи є у нас м’ясо на кістках. Той Лапко став людоїдом, викрадав убивав та їв дітей.
Багато дітей і підлітків здичавіли. Навесні, коли з’явилася перша зелень, діти повзали по землі і їли траву. У них почався страшний понос. Ззаду просто кишка випадала. Так вони і помирали.
А тоді якось, після дощу, виросли мухомори і мої дві сестрички і братик їх наїлися. Через день вони один по одному померли. Досі бачу, як вони лежать у хаті на лавах. Винести їх на вулицю я сили не мав. А мати моя день і ніч десь працювала по людях, щоб крихту чогось їстівного заробити.
Померли дядько, і дідусь з бабусею. П’ятеро душ померло у нашій хаті. Хоронити їх ми сили не мали. У садку була зимівка, в якій дідусь на зиму ховав вулики-дуплянки. Вона вже зруйнована була. То ми туди якось наших дотягли та й прикидали.
Я якось вижив. Пам’ятаю, як крав колосок з нового врожаю і жував зернини.
Потім я воював, ходив в атаку, бачив обличчя ворога, був під бомбами, потрапив у полон, голодував у концтаборі, але такого жаху, як під час Голодомору, я не переживав ніколи.
Сказати, що це пекло, це не сказати нічого.
Сталін і Компартія влаштувала лютий штучний голод і убила мільйони людей. Це був такий моральний і фізичний жах, що люди божеволіли і дичавіли.
Тепер кажуть про ПТСР, я з цим синдромом живу усе своє довге життя. Немає такого дня, години, вечера і ранку, щоб я не бачив ті лави, і на них моїх сестричок і брата. Хіба на лекціях забуваюсь трохи, чи коли з онучками своїми…
Щороку я їжджу у своє село. Поминаю тих, кого Сталін і більшовики убили штучним голодом.
І там, у садку, де лежать останки п'ятьох моїх рідних, я поклав меморіальну дошку і написав їхні імена.
Я свідок Голодомору і я кажу – то був геноцид. Сталін хотів винищити українських селян, бо вони чинили затятий спротив, якщо у них відбирали землю і все те, що вони важкою працею собі набули.
