У вівторок 18 лютого на Берлінському міжнародному кінофестивалі відбудеться світова прем'єра фільму «Номери» за однойменною п'єсою українського режисера з Криму Олега Сенцова. Над створенням фільму працював тандем двох режисерів ‒ Олега Сенцова, який у цей час перебував у колонії суворого режиму на півночі Росії, та Ахтема Сеітаблаєва, який втілював задум на знімальному майданчику.
Як проходила робота над фільмом? Про що оповідає фільм «Номери»? Над якими проєктами зараз працює Ахтем Сеітаблаєв? Про все це і не тільки режисер та актор розповідає в ефірі Радіо Крим.Реалії разом із ведучою Ельвіною Сеїтбуллаєвою.
‒ Про що ваш новий фільм «Номери», Ахтеме?
‒ Для мене це історія своєрідного Ноєвого ковчега, де люди, з одного боку, знайшли своє спасіння, а з іншого боку, всю ту поліфонію питань, з якими людина стикається все своє життя. Зрада, дружба, любов, боягузтво, вибір, відсутність вибору, страх перед майбутнім, неможливість жити в сьогоденні. Імен у персонажів немає, тому що з такими питаннями стикається людина будь-якої національності. Це суміш жанрів: і гротеск, і буфонада, і мелодрама, і лірика, і психологічна драма, й антиутопія. Сам Олег (Сенцов ‒ КР) визначав, коли ми листувалися з ним, що чотири акти з п'яти ‒ це така Веймарська Німеччина, коли всі нагальні питання вирішуються або не вирішуються, не створюючи при цьому загрози чийомусь життю. Тобто, лякають, але це схоже на дитячу страшилку. А ось потім все починається набагато серйозніше. Звичайно, нічого нового ми світу не розкажемо, але ця форма п'єси, яка розмістилася на території кіно, мені здається досить цікавою конкретно для промовляння, для візії цієї історії. Було дуже непросто, але дуже цікаво.
‒ Що саме далося складно?
‒ Це була велика відповідальність, особливо в той період, коли Олег не був вільним. Все, що ти робиш з його ім'ям, так чи інакше політизується. З одного боку, у цьому немає нічого страшного, тому що тоді зусилля будь-якої людини, яка хотіла взяти участь у долі Олега, були корисні. З іншого боку, ми з Олегом працюємо на різних жанрових територіях. Три рази я відмовлявся, поки врешті-решт продюсер Анна Поленчук не запропонувала мені для початку прочитати п'єсу. І вона мені сподобалася. Вона дуже сильно нагадала мені п'єсу, якою я «хворів» у студентські роки ‒ «В очікуванні Годо» Семюеля Беккета. Я зателефонував продюсеру і запропонував записати для Олега свої відчуття в відеоформаті. Хотілося, щоб моє прізвище стояло серед прізвищ інших режисерів, щоб він сам вибрав, хто буде знімати. Приблизно через два тижні я отримав листа від Олега, де він написав: «Мій кримський брате, хочу, щоб п'єсу зняв ти». Власне кажучи, відступати було нікуди.
«Мій кримський брате, хочу, щоб п'єсу зняв ти»
‒ Як екранізувати п'єсу? Який процес ви пройшли?
‒ Спочатку була мрія зняти все одним кадром, але я подумав, якщо немає надзвичайної необхідності розповісти історію в такій формі, то просто «понт заради понту» нікому не потрібний. У підсумку вирішили спробувати розповісти цю історію об'ємно, повноцінно. Місяць репетирували з акторами, яких затвердив Олег ‒ велика частина групи була родом з Криму. Команда зібралася чудова, професійна, і всі погодилися з тим, що останнє слово буде за Олегом. У підсумку так і сталося, ми спілкувалися через листи. Якби я на той момент не знав, що Олег не перший місяць голодує, то це останнє, що прийшло б мені в голову при прочитанні його відповідей. Це було чітке, ясне, яскраве уявлення режисера про те, яким має бути його фільм. Листування з Олегом почалося паралельно зі зйомками фільму «Додому», і воно тривало аж до початку зйомок «Номерів». Один-два листи були вже після закінчення знімального періоду.
Ахтему Сеітаблаєву – 47. Знакові фотографії з життя кримського актора і режисера (фотогалерея)
‒ Як Олег міг оцінити відзнятий матеріал?
‒ Адвокат Дмитро Дінзе перед самим звільненням знайшов можливість показати йому відео. До цього ми пересилали фільм у вигляді фотографій від першого до останнього кадру ‒ розкадрування. Повністю фільм Олег побачив набагато пізніше.
‒ Ахтеме, чи все вдалося реалізувати із задуманого?
‒ Буде неправдою, якщо я скажу, що в принципі на 100% вдається реалізувати те, що ти задумував. Можу точно сказати, що кожен з нас працював максимально чесно, з повною віддачею, ніхто не філонив. По суті, працювали добровольці на території кіно.
‒ Де можна буде побачити картину?
‒ Взагалі, я цими питаннями не займаюся. Але якщо критика та глядачі будуть прихильні, то є надія, що після Берлінале будуть запрошення на інші кінофестивалі.
‒ Генеральний продюсер Одеського міжнародного кінофестивалю Юлія Синкевич виділила в вашій творчості картину 2013 року:
«Ахтем Сеітаблаєв для мене ‒ унікальна людина, режисер та актор. Він не боїться складних тем, історичних тем, він добре відчуває емоції, які хоче передати у своїх картинах, не боїться експериментувати, не боїться критики. Я досі шкодую, що фільм «Хайтарма» не був показаний на Одеському кінофестивалі багато років тому. На той момент і на сьогодні ця картина знакова і розповідає історію, яка за межами України не дуже відома й популярна. Думаю, її будуть показувати ще багато років як приклад творчості Ахтема».
‒ Я не знав, як буде називатися цей фільм, в той час, коли мріяв прокричати про те, що боліло в мене всередині, так і досі болить... Коли через велику кількість часу це стало можливим і «Хайтарма» вийшла, менше ніж через рік відбулася окупація Криму. Наступні фільми ‒ і «Чужа молитва», і «Кіборги», і «Захар Беркут», і «Додому», та й «Номери» теж ‒ з одного боку, зверталися до історії, а з іншого боку, у них проговорювалися ті ж найфундаментальніші для кожної людини речі, поняття. Совість, любов, честь, гідність, як би пафосно це не звучало. Напевно, це мої внутрішні відчуття сьогоднішнього дня. Мабуть, найщасливіші люди ‒ ті, хто має можливість публічного автодафе, якщо у них щось болить усередині, або ж вони переповнені радістю з того чи іншого приводу.
– Ви працювали над історичним фільмом «Конотопська битва». Чи є фінансування, чи ведеться робота?
‒ Сценарій був написаний Максимом Курочкіним ще рік тому, і наш продакшн з ним брав участь у 11-му пітчингу Держкіно. Ми пройшли обидва етапи, захистили проєкт перед експертною комісією у своїй секції і потрапили до переліку фільмів, які отримають державну підтримку. А потім через якийсь час вже нове керівництво Міністерства культури вирішило, що і «Конотопська битва», і фільм про Лесю Українку ‒ на мій погляд, один з найсильніших проєктів на тому пітчингу ‒ й інші проєкти, які так чи інакше рефлексують на тему ідентичності, творчості, людини, підтримувати не потрібно. «Конотопська битва» ‒ актуальна не тільки сьогодні історія, коли в тотальному болоті недовіри людей один до одного союзне військо ‒ усього там було п'ять сторін ‒ розгромило сили московського царя, які утричі переважали. Але це фільм не стільки про битву ‒ я хотів зняти його у стилі політичного нуара, щоб було таке відчуття в'язкості, в якому розвідники з кожної сторони сходяться в одному місці, згортається вузол недовіри, і вже перед самою катастрофою, що насувалася, розпаду союзу вони знаходять можливість об'єднатися і розбити спільного ворога. Хотілося розповісти, що історія повторюється, що її незнання не звільняє від наслідків, що людина відрізняється від тварини тим, що у неї є пам'ять, що вона може робити висновки зі свого досвіду. У підсумку на третьому етапі пітчингу нас замінив фільм «Бурштинові копи». Я сам дуже люблю комедії, але це говорить про те, що в найближчі два-три роки не буде фільмів з такою тематикою, як у фільмів «Черкаси», «Кіборги», «Захар Беркут» тощо.
– Ви пов'язуєте це з нинішньою політичною ситуацією?
‒ Про конкурс на посаду нового голови Держкіно можна написати окрему історію про хамство, невихованість та дрімуче невігластво. Те, як він відбувався ‒ їм має бути соромно. Але їм не соромно. Бог їм суддя, а, може бути, і просто буде суддя. Це за межею добра і зла. Я говорю не про нову голову Держкіно, а про те, як загалом відбувався конкурс. В цьому випадку ситуація в кіно дуже чітко відображає нинішню ситуацію в нашій країні, коли відбуваються суди над бойовими генералами, коли судять волонтерів тощо.
Ситуація в кіно відображає ситуацію в країні, коли судять волонтерів
‒ Ви особисто знайомі з Володимиром Зеленським? Яка він людина?
‒ У мене з цього приводу є дуже знакова історія надії та розчарування. У 2011 році я познайомився з одним з основних людей у «95 кварталі» ‒ режисером Андрієм Яковлєвим. Я розповів йому про документальний факт ‒ про те, як збірна України з футболу стала чемпіоном світу на змаганнях серед людей без певного місця проживання. Хлопці знайшли мецената, який зацікавився цим і профінансував зйомки фільму. Через рік ми перемогли на Одеському кінофестивалі в номінації «Найкращий фільм національного конкурсу». Коли ми здавали фільм «Чемпіони з підворіття» у фінальний монтаж, зокрема й людині, яка профінансувала його, там за сюжетом, за документальними фактами звучить український гімн. Хлопці стоять, співають його, пішов дощ, вони плачуть. Після перегляду меценат сказав, що, в принципі, йому все сподобалося, але з гімном потрібно подумати. Це був 2012 рік, напередодні Чемпіонату Європи в Польщі та в Україні. Але я не дуже розумів це занепокоєння, адже за правилами будь-якого чемпіонату наприкінці звучить гімн країни, звідки приїхали спортсмени. Логіка ж була в тому, що навряд чи з гімном України фільм продасться в Росії. Я вже готовий був сказати: матеріал належить вам, ви давали гроші, ви можете монтувати що завгодно, тільки мого прізвища там не буде. Розмова дійшла до певного рівня емоцій ‒ Володимир Зеленський мовчав, слухав це, а потім взяв слово і сказав, що український гімн звучатиме. На що його партнери сказали, що ризикують, там же такі гроші вкладені. Він у відповідь по-чоловічому висловився щодо того, що це ж наш гімн, наші хлопці ‒ і це мене надзвичайно надихнуло, я підійшов, потиснув йому руку і сказав спасибі. Для мене це стало своєрідним маркером, через який я сприймав людину. А потім почалася війна і почало відбуватися те, що почало відбуватися. Як я і говорив на початку, це історія надії та жорстокого розчарування, на жаль.
‒ На прикладі «Слуги народу» ми побачили, що безліч продюсерів, сценаристів, акторів пішли в політику. Чи не хочете й ви піти за ними?
‒ Поки ні. Треба ж комусь кіно знімати! А то усі кіношники туди пішли, практично тільки ми на сторожі й залишилися.
‒ Зовсім скоро, 26 лютого виповниться шість років від дня проукраїнського мітингу в Сімферополі, після якого російський спецназ захопив будівлю парламенту та Ради міністрів Криму. Де ви були під час тих подій, Ахтеме?
‒ У Сімферополі. Я встав о пів на сьому ранку 27 лютого. Жив тоді якраз навпроти Ради міністрів. Виходжу, пам'ятаю, по кефір ‒ і так дивно, тому що нікого немає, ніби у фільмі жахів. Вдалині, десь за сто метрів бачу групу міліціонерів. Іду до них, а вони мені махають, мовляв, йдіть. Потім я дізнаюся, що в цю ніч відбулося захоплення будівель Радміну і Верховної ради Криму. Я вилетів 3 або 4 березня і відтоді поки ще жодного разу не був у Криму. Маю дуже змішані почуття, тому що з ним пов'язано багато тепла, багато ніжності, але й чимало болю від того, що ти не можеш поїхати, побачити, надихатися, наобійматися з рідними, з друзями.
‒ Чи будете брати участь у «Марші гідності» на Крим, який запланував на 3 травня Меджліс кримськотатарського народу?
‒ Якщо не відбудеться нічого форс-мажорного і я буду в цей час в Україні ‒ так, звичайно.
(Текст підготував Владислав Ленцев)
