Доступність посилання

ТОП новини

Акім Галімов: «Російський вплив у Криму був страшним і неправильним»


Акім Галімов
Акім Галімов

У 2014 році на телеканалі «1+1» вийшов спецрепортаж «Операція Крим» про процес російської окупації півострова. Його автор ‒ репортер Акім Галімов, який виріс у Криму. Відтоді він зняв низку документальних фільмів про історію України загалом.

Які персонажі з української історії незаслужено забуті? Як сучасна Росія використовує історичні міфи при втручанні у справи інших держав? І як вийшло, що фільм про російське захоплення Криму планувався ще до 2014 року? На ці та інші запитання в студії Радіо Крим.Реалії разом із ведучим Олександром Янковським відповідає український журналіст, сценарист та продюсер Акім Галімов.

‒ Ми представили вас найменуваннями трьох професій, а як ви самі себе представили б?

‒ Я себе внутрішньо відчуваю журналістом, тому що я за освітою журналіст, і прагнення дізнатися щось нове завжди в мені присутнє. З огляду на те, що я вже давно не працюю в новинах, що я працюю з іншими жанрами ‒ також продюсер, творець контенту.

‒ І ви кримчанин?

‒ Я відчуваю себе кримчанином, хоча я там не народився. Ми кримські татари, змішані з казанськими, але я ідентифікую себе як кримський татарин. Ми переїхали на півострів у 1994 році з Узбекистану, як і багато кримськотатарських родин, які тоді поверталися до Криму. Мені тоді було 9 років, тому формувався я у Криму. Користуючись нагодою, дуже хотілося б передати привіт у рідне село Трипрудне під Сімферополем.

‒ Серед ваших робіт ‒ фільми про українську історію, де ви розвінчує російські та радянські історичні міфи. Через п'ять років після окупації Криму ці ідеологічні бацили продовжують інфікувати уми людей?

Території, які сьогодні стали Україною, були приєднані до Росії силою. Для Росії дуже важливо показувати, нібито цього насилля не було

– Інфікуватися продовжує все менша кількість людей, як мені здається, але це настільки сильні бацили, що вони досі живуть в умах якщо не мільйонів, то сотень тисяч українців. Ми живемо в Києві, в такому інформаційному просторі, де нам здається, що все добре, що всі люди тут за Україну, мають досить міцні проукраїнські позиції. Але коли ми виходимо із зони комфорту наших Facebook-акаунтів, де ми всі листуємося і нам здається, що все класно, і виїжджаємо на Південь, на Схід України, там картина трохи інша, є досить велика кількість людей, які вважають, що українці та росіяни «навіки разом», і по-іншому ніяк бути не може. Це головна проблема.

Україна має досить довгу історію, якщо подивитися у глибину століть, то корінь трошки інший, і ми мали інший вектор нашого розвитку. У якийсь момент території, які сьогодні стали Україною, були приєднані до Росії силою. Для Росії дуже важливо показувати, нібито цього насилля не було. Під час Другої світової, розуміючи, що українці, які пережили Голодомор у 1930-і роки, тепер мають узяти зброю та йти битися за Радянський Союз, влада придумує речі на зразок «Ордена Богдана Хмельницького». Тобто українці начебто б'ються за Радянський Союз, але отримують ордени своїх національних героїв. Це було дуже витончено, тонко й досить продумано. В тому й біль, і жах тодішньої системи.

‒ Росія анексувала Крим у 2014 році під приводом, що це «споконвічно російська земля».

‒ Так, Росія тиражує такий міф, і це працює, хоча не має нічого спільного з правдою. Те, що він входив до складу Російської Імперії упродовж двох століть, не говорить про це ‒ до кінця XVIII століття там 400 років було Кримське ханство, а до цього було ще багато чого цікавого. Наприклад, щодо козацтва у нас є велика кількість документів, що дозволяють реконструювати події, а якщо ми говоримо про Середньовіччя ‒ X-XI століття, ‒ то тут комплекс джерел дуже маленький. Все інше ‒ домисли, інтерпретації тощо. Але для росіян ця історія Середньовіччя ‒ як базис, від якого вони тягнуть лінію загальної історії. Ким себе називав Володимир Великий? Вони себе мислили не як росіяни або українці, не було такого поняття, як політична нація. Українці як політична нація формувалися в XVIII-XIX століттях, у росіян було приблизно те ж саме.

‒ Як би ви окреслили жанр своїх робіт, які робите за результатами таких історичних досліджень?

‒ У нас мікс жанрів: це документальний фільм з елементами реконструкції, де актори відтворюють ті чи інші історичні події або грають тих чи інших історичних персон. Це розслідування, тому що ми намагаємося щось знайти або встановити. Це свого роду історичний детектив із досить високою часткою вірогідності, тому що ми залучаємо дуже велику кількість істориків ‒ не тільки українських, а й закордонних.

Сценарій дуже довго готується, тому що ми завжди намагаємося знайти маловідомі або взагалі невідомі артефакти і, відштовхуючись від них, розповісти те, чого багато хто, можливо, не знає. Ці артефакти ‒ документи, предмети ‒ завжди розрізнені, багато з них перебувають не в Україні, а в Росії, в Європі. Зараз ми готуємо новий проєкт, де є вісім історичних героїв, і серед них дочка Ярослава Мудрого Анна Київська, король Данило, це X-XI століття. Ми усвідомлюємо, що в цьому випадку велика кількість інформації ‒ це наша інтерпретація подій. Якщо ми говоримо про фільми про XX століття, то тут у нас все відбувається тільки на базі документів, яких збереглося дуже багато.

‒ В одному зі своїх фільмів ви використовуєте арабський документ, де згадується Богдан Хмельницький. Що це?

‒ Це дуже цікавий документ, він зберігається в Кам'янець-Подільському заповіднику. Це фірман ‒ так називалися листи правителів Османської імперії в різні країни. Документ унікальний, тому що про нього навіть багато вчених в Україні не знали. Коли ми його знайшли, мене він дуже вразив: у нього величезні розміри, півтора метра на метр. Він написаний арабською в'яззю, а підпис султана зверху присипаний золотим пилом. Так люди мали розуміти, що прийшов лист з Османської імперії.

Зміст був загадкою, вчені в Україні довго не могли розшифрувати текст, тому що він був написаний староосманською. Це суміш турецької, арабської та ще кількох діалектів, мало фахівців у світі можуть його прочитати. Ми знайшли експерта у Стамбульському університеті ‒ українця Олександра Середу, і він допоміг розшифрувати лист. Його написав султан Османської імперії Мехмед IV Богдану Хмельницькому. Ми всі знаємо історію про «листа турецькому султану», який писали козаки, і в нас склалося враження, що у козаків з турками все було погано, вони обзивалися і писали всяку гидоту один одному. Але знайдений лист показує зовсім іншу ситуацію: султан висловлює Богдану Хмельницькому величезну повагу, називає його одним із найвпливовіших правителів християнського світу, обіцяє підтримку у війні проти Польщі, переговоривши з кримським ханом. Разом із фірманом султан надіслав Хмельницькому золототканий халат. Для нас це може здатися смішним, але в ті часи така річ, напевно, була найкрутішим подарунком одного правителя іншому. Мається на увазі верхній одяг, а не банний халат. Таким чином султан ніби покриває своєю опікою його носія. Це дуже цікава сторінка в історії України, тому що для багатьох досі невідома інформація, що фактично до середини нинішньої території країни доходила межа Кримського ханства та Османської імперії. Були дуже непогані стосунки між українцями та кримськими татарами, тобто не тільки війни.

‒ Залишилися якісь артефакти від тієї, ханської України?

‒ Дуже мало. У нас в Акермані ‒ Білгороді-Дністровському ‒ залишилася фортеця, збудована за часів Османської імперії. Більше великих пам'яток історії не залишилося. У Росії при Катерині Другій існував такий величезний проєкт «грекофікації», адже Візантія була наймогутнішою імперією Середньовіччя. Росіянам було дуже важливо підкреслити, що їхнє коріння йде з Візантії, і, «грекофікуючи» Південь України, вони намагалися провести паралелі. В результаті дуже багато, пов'язаного з османами, з Кримським ханством, було знищене, і ми нічого не можемо побачити.

‒ Як дивляться ваші фільми на історичні теми?

‒ Телеперегляди досить гарні, в YouTube у нашого першого фільму вже майже мільйон переглядів, інші по 400-500 тисяч набирають. Найголовніше, що ми отримуємо величезний фідбек від нашої аудиторії. Нам пишуть вчителі, завучі й говорять, що ці фільми починають використовувати як навчальний посібник. Показувати на вільних уроках у позакласний час. Я закликаю не ставитися до цих фільмів як до підручників історії, все ж їхня основна мета ‒ зацікавити людей, мотивувати до того, щоб відкрити книжку та почитати про Богдана Хмельницького або ще когось. Мені, звісно, дуже приємно, що так реагують школи. Часто нас запрошують з відкритими уроками, лекціями. Процес іде, і затребуваність у цих проєктів дійсно велика.

‒ Який період історії українці знають найменше?

Ми робили фільм про Андрія Шептицького, і для мене було відкриттям, що багато хто з моєї команди не знав, хто це. Хоча за внеском у державну розбудову він ‒ одна з основних фігур XX століття в українській історії

– Не хочу говорити за всіх українців, але мені здається, що ми взагалі дуже погано знаємо свою історію. Будь-який період взяти ‒ він дуже мало вивчений. Коли ми працюємо в архівах та отримуємо доступ до різного роду документів, там завжди є листочок зі списками, хто брав конкретний документ для вивчення. У 80% випадків у цьому списку одне прізвище, а часто взагалі жодного. Ми робили фільм про Андрія Шептицького, і для мене було відкриттям, що багато хто з моєї команди не знав, хто це. Не просто, що це якийсь священник ‒ взагалі. Хоча за внеском у державну розбудову Андрій Шептицький ‒ одна з основних фігур XX століття в українській історії.

Люди не зовсім знають, хто такий Михайло Грушевський ‒ цей дядько з бородою з 50 гривень. Президент, вчений, академік? Про XX століття взагалі одні стереотипи. Багато хто не знає, хто такий Петлюра ‒ знають, що це той, хто начебто різав когось. Зате всі знають, що Олександр Невський розбив Тевтонський орден ‒ а який стосунок він має до України? Герої, які реально мають стосунок до розвитку нашої землі, забуті. Ось з цією несправедливістю хочеться боротися, говорити, як було насправді, що конкретно для нас зробили ті чи інші історичні персоналії.

‒ У березні 2014 роки ви зняли фільм «Операція Крим», зокрема, супроводжували морських піхотинців у Феодосії. Ви тоді розуміли, що відбувається на півострові?

‒ Якщо чесно, ні. Я розумів, до чого все йде, але було складно повірити в це. Ти очима бачиш, що відбувається, ти бачиш російських військових і не можеш повірити. Було зрозуміло, що в будь-який момент вони дійсно почнуть військові дії. Крим, в якому я виріс, абсолютно мирна земля, і тут ти розумієш, що тут може статися таке. Було страшно, і настільки все швидко відбувалося... Але я не розумів, що це можливо. Я знімав на маленьку камеру, і було таке відчуття, що ти не можеш відчувати себе в безпеці на рідній землі. Українські військові частини були оточені російськими військовими, але найбільш агресивними були наші громадяни з піднятими російськими прапорами ‒ ось ці прибулі козаки тощо. Вони штовхалися, а міліція з українськими нашивками нічого не робила.

– Чому, як ви думаєте, те, що сталося потім на Донбасі, не сталося в Криму?

‒ Цікаво, що ми задумали фільм «Операція Крим» ще за рік до анексії. Ми думали зробити фільм про російський вплив, тому що це страшно й неправильно. Я навчався в Криму і бачив ту інформаційну кампанію, яку проводила Росія. Це й видача російських паспортів, і робота російських каналів, і функціонування різних громадських організацій. Вони робили свою роботу досить якісно. Загальний російський інформаційний наратив був у рази сильніший, ніж на тому ж Донбасі. Якщо люди на Донбасі були проросійськи налаштовані, але всередині відчували себе українцями, то в Криму люди не відчували себе росіянами, швидше за все громадянами Радянського Союзу. Тобто якоїсь імперії, яка у них в головах не розвалилася. Росія в момент анексії Криму до цієї імперії ближча.

Дуже багато моїх друзів, які ходили голосувати на референдум, насправді голосували за повернення Радянського Союзу. Люди не встали за Україну, тому що, будемо відвертими, ‒ за 25 років її і не було особливо в Криму. Інформаційно вона не впливала на цю територію, тому так вийшло.

Мені здається, одним зі стримувальних чинників агресії Росії на всю територію України є не наша зміцніла армія, а те, що важко утримувати в окупації територію, де основна частина населення проти тебе. Тому в Криму, поки ми не повернемо уми людей сюди, в Україну, буде дуже складно говорити про повернення території. Поки ми можемо з упевненістю сказати, що там лояльні нам кримські татари ‒ приблизно 200 тисяч. При населенні у два мільйони, а зараз там ще відбувається величезна міграція з Росії ‒ хто голосуватиме за Україну, якщо вирішать провести новий референдум? Зараз мені здається, що ми мали ще раніше знімати цей фільм, ще раніше звертати на це увагу.

‒ Що далі?

‒ Я хочу продовжити робити те, що ми робимо, і не обов'язково про історію. Напрямків дуже багато. Ми дивимося на проєкти, які ми можемо робити для Інтернету, для діджитал. Можливо, це будуть художні фільми. Дуже багато ідей, планів. Ми завжди пишемо заявки, щось розробляємо, подаємо на якісь конкурси, на пітчинг Держкіно. Мені дуже й дуже імпонує один персонаж із нашої історії ‒ він дуже багатогранний, і є дуже багато речей, які роблять з нього крутого кіношного персонажа. Це, звісно, Іван Мазепа. Ця людина мене вражає, надихає та захоплює. Він геніальний стратег, у нього була приголомшлива любовна історія з кількома жінками, дуже потужний поворотний пункт ‒ війна з Росією. Я б хотів зняти про нього художній фільм.

(Текст підготував Владислав Ленцев)

XS
SM
MD
LG