Доступність посилання

ТОП новини

Айше Сейтмуратова: «Це моя Батьківщина, а не Путіна»


Мусульманка, яка має коритися законам чоловіків, раптом постала проти радянської влади ‒ так говорить про себе вісімдесятидвохлітня ветеранка кримськотатарського національного руху Айше Сейтмуратова. Коли їй було сім років, її сім'я була депортована до Узбекистану з Криму, через це вона пішла до школи на кілька років пізніше, ніж однолітки. Айше Сейтмуратова ‒ громадянка США, історик за освітою, у минулому ‒ співробітниця Радіо Свобода, ВВС, DW, «Голосу Америки».

Айше Сейтмуратову двічі заарештовували, вона сиділа в Лефортовської в'язниці, пройшла шість таборів під час етапування, провела в колонії три роки. Все заради того, щоб знову повернутися до Криму. В інтерв'ю Крим.Реалії Сейтмуратова розповідає про тюремні бібліотеки, будинок для людей похилого віку, еміграцію та повернення, підозру про стеження і про те, що сталося 9 листопада 2019 року на адміністративному кордоні між Кримом і Херсонською областю.

«Буду жити й працювати тут»

Близько місяця тому (9 листопада 2019 року ‒ КР) з'явилася інформація про те, що Айше Сейтмуратова затримана на адміністративному пункті пропуску «Чаплинка» при виїзді з анексованого півострова на материкову частину України. Через кілька годин з'явилося повідомлення про те, що вона перебуває вдома, в Сімферополі. Сейтмуратова говорить: затримання, як такого, не було.

Я сказала російському прикордоннику, що мені 82 роки: ви відповідати, в разі чого, будете

«Мене не затримували в прямому сенсі цього слова, просто не пропустили через «Чаплинку». Я ‒ громадянка Америки, а громадяни інших держав, як я пізніше з'ясувала, можуть проїжджати тільки через пункт пропуску «Чонгар». Було близько одинадцятої години ночі. Я сказала російському прикордоннику, що мені 82 роки: ви відповідати, в разі чого, будете, якщо мене вночі тут у полі залишите. Він сказав мені чекати й пішов», ‒ згадує Сейтмуратова.

Пізніше знайшли автомобіль, водій якого збирався їхати в Роздольне, але почувши, що іноземній громадянці потрібно до Сімферополя, змінив маршрут.

«Як водій мені потім розповів, він відразу зрозумів, що йдеться про мене. Йому взагалі в Роздольне потрібно було, але він спеціально сказав, що в Сімферополь. Цей хлопець під'їхав і каже: Айше апте, що ви робите в пустелі? Кажу: «Не пустили в Україну» (на материкову частину країни ‒ КР). Так я в ту ніч додому дісталася. Через тиждень поїхала вже через «Чонгар», ‒ каже Сейтмуратова.

Ветеран кримськотатарського руху Айше Сейтмуратова практично не користується мобільним телефоном. За її словами, у той день вона не взяла в поїздку свій телефон, оскільки на території материкової частини України сім-карти кримських операторів мобільного зв'язку не працюють.

«Коли ми через тиждень зустрілися з Гульнарою Бекіровою (історик, журналіст ‒ КР) вона сказала, що, коли все це відбувалося у неї телефон «горів»: звідусіль телефонували, зрозуміти не могли що трапилося. Але, розумієте, з одного боку це добре, тому що могло вийти як з Кашка (йдеться про ветеранку кримськотатарського національного руху Веджиє Кашка, яка померла після силових дій співробітників ФСБ Росії в Криму ‒ КР)», ‒ розповідає Сейтмуратова.

Ветеранка національного руху підозрює, що за її будинком у Криму стежать. Вона згадує, як кілька тижнів тому вранці почула, як хтось повертає ключ у замковій щілині вхідних дверей в її будинку.

Натиснула сигналізацію, вона як запищить. Я почула тупіт, хтось втік вниз сходами

«Я потихеньку спустилася з другого поверху, відкрила двері в передпокій, хтось намагався виштовхнути ключ, але двері закриваються таким чином, що це неможливо зробити, якщо закриваєш на один або три оберти. Натиснула сигналізацію, вона як запищить. Я почула тупіт, хтось втік вниз сходами», ‒ говорить вона.

Сейтмуратова не писала заяву в поліцію, але передала свої підозри усно. У поліції їй рекомендували встановити відеокамери.

«Я встановила, нещодавно вночі підходжу до монітора ‒ ніби сніг йде на вулиці (Сейтмуратова має на увазі перешкоди на екрані, які з'являються при відсутності сигналу ‒ КР). Я підходжу до вікна, дивлюся: там нічого немає. На другий поверх піднялася, бачу: в будинку навпроти другий поверх нежитловий, але там хтось сидить. Думаю, глушать сигнал, чи що?» ‒ розповідає Сейтмуратова.

У грудні 2014 року до Айше Сейтмуратової прийшли два співробітники російської прокуратури та міграційної служби, звинуватили її в порушенні російського законодавства, зажадавши оформити російське громадянство.

Прийшли мене взяти за комір і ‒ за Чонгар? Я вам відразу скажу, спасибі. Мене вже виганяли

«Я говорю: вибачте, це ви порушили всі закони й окупували Крим... Ви приходите звинувачувати мене в порушенні законів Російської Федерації. Прийшли мене взяти за комір і ‒ за Чонгар? Я вам відразу скажу, спасибі. Мене вже виганяли. Я працювала на радіостанціях «Голос Америки», Радіо Свобода, ВВС, «Німецька хвиля» ‒ узбецькою, татарською, російською мовами. Звалили радянську владу, і вас виженемо. Я буду жити й працювати тут», ‒ говорить Сейтмуратова.

У 1999 році, після повернення до Криму, Айше Сейтмуратова збудувала будинок для літніх людей для депортованих кримських татар. Це були літні люди, переважно з Узбекистану. Зараз цей будинок є філією «Сімферопольського пансіонату для літніх людей та інвалідів».

«Я забезпечувала все, вклала всі свої кошти. І що вони сьогодні з ним роблять? Директора немає, завідувача немає, бухгалтера немає. Зробили філією Надинського будинку літніх людей («Сімферопольський пансіонат для літніх людей та інвалідів» на вулиці Надинського в Сімферополі ‒ КР). Цих бабусь просто грабують. Вони отримують великі пенсії, і всі гроші в Надинського. Сюди виділяють п'ять кілограмів картоплі, три кіло цибулі, м'яса трохи. Торік на Курбан байрам принесли багато баранів, яловичини: приїжджає директор Надинського та забирає все, залишає їм небагато. Я була обурена. Як це так? Пограбовані бабусі й дідусі, їх знову грабують? Свавілля», ‒ розповідає Сейтмуратова.

«Я знаю, як людей катували. І готова»

Учасницею національного кримськотатарського руху Айше Сейтмуратова стала у 1964 році. За рік до цього вона закінчила історичний факультет Самаркандського університету та влаштувалася на роботу. Після року роботи у школі дипломована спеціалістка поїхала в Москву для вступу до аспірантури, пройшла конкурс, але замість Москви їй рекомендували продовжити навчання в Узбекистані.

Ви не хочете пускати в історію кримську татарку, тому що боїтеся. Тоді я виходжу звідси, іду до свого народу, і ми разом будемо боротися за повернення на Батьківщину

«Я прилітаю до Ташкента, а директор мені відповідає, що вони готують свої кадри. Пішла, оформилася на роботу в університеті. На другий рік, знову лечу в Москву, мене знову там не беруть, я втретє їду, кажу: в Узбекистані свої кадри, там не готують з кримських татар істориків. Мене запросив заступник директора і сказав, що, як би я добре не здала, мене не візьмуть. Я питаю, чому, а він мовчить. Я кажу: «На своє питання відповім сама. Ви не хочете пускати в історію кримську татарку, тому що боїтеся. Тоді я виходжу звідси, іду до свого народу, і ми разом будемо боротися за повернення на Батьківщину, відновлення своєї державності. І ви потім, таких як я, які бажають навчатися, тисячами будете готувати для моєї республіки». Грюкнула дверима, іду, сльози котяться, тиск піднявся і пішла кров з носа. Вийшла на вулицю, опинилася на дорозі, чую ззаду ‒ гальма різкі. Підбігає до мене водій, грубо мене повертає, а в мене все в крові. Він підвіз до гуртожитку. Дівчата викликали «швидку допомогу». Літня лікарка мені тоді каже: донечко, навіщо тобі аспірантура? Їдь до Криму відпочивати. А я як заридаю, кажу: мене і туди не пускають. Вона, мабуть, здогадалася, запитує: кримська татарка?», ‒ згадує Айше Сейтмуратова.

Перший раз Сейтмуратову заарештували в жовтні 1966 року за статтею «Розпалювання національної ворожнечі (стаття 74 Кримінального кодексу РРФСР ‒ КР). Її помістили в Лефортовське СІЗО в Москві. Після першого допиту, Айше відмовилася брати участь у подальших слідчих діях і ходити на допити.

Відведіть мене з допиту. Я все знаю, я історик, я знаю й читала, як людей мучили і катували. І готова

«Підполковник Фомін почав мені розповідати, що наші батьки й діди продали Батьківщину. Я мовчки вислухала все, що він мені сказав. Наприкінці не витримала, кажу: Скільки ви будете навішувати ярлики? Навіть якщо й продали, то свою Батьківщину, а не вашу. Мій батько загинув, захищаючи Батьківщину. Мені було чотири роки. Відведіть мене з допиту. Я все знаю, я історик, я знаю й читала, як людей мучили і катували. І готова. Можете вибити табуретку з-під мене, можете ззаду підійти й дати по вухах». Поруч сидів майор Себастьянов, він сказав: «Цей 37-й рік у нас на шиї висить». Загалом, я два місяці після цього на допити не виходила», ‒ розповіла Сейтмуратова.

Пізніше відбулося судове засідання, у закритому режимі. На ньому Айше Сейтмуратовій, журналісту Тимуру Дагджи та студенту Східного факультету Ташкентського університету Серверу Шамратову, які проходили в одній справі, винесли вирок: три роки умовно кожному.

Я вибігла, двері відкрила й мене просто на руках винесли на вулицю, прямо над головами

Сейтмуратова згадує той день з посмішкою: «Всі пішли із зали суду, а ми втрьох стоїмо й не знаємо, що робити. Думаємо: зараз поведуть нас. Слідчий приходить і каже: Айше, майже рік не губилася, а тут розгубилася. Я відповідаю: нічого не розгубилася, чекаю відправлення в табір. Він каже: який табір, вас же звільнили. Що ви сидите тут? Там зараз двері розірвуть ваші татари. Я вибігла, двері відкрила й мене просто на руках винесли на вулицю, прямо над головами».

Між першим і другим арештом Сейтмуратової минуло близько чотирьох років. Після виходу з Лефортовської в'язниці Айше повернулася до Самарканда, потім ‒ до Москви, подавати документи на вступ до магістратури в четвертий раз.

Просто комусь дуже потрібно було, щоб я не захистилася

«Я без підготовки складаю іспити ‒ яка підготовка в тюрмі? Мене беруть, але відряджають до Узбекистану. Я пручалася, говорила, що не поїду на заслання. Але мене переконали, що я потрібна в Узбекистані. За два місяці до захисту дисертації мене заарештовує КДБ Ташкента. Упродовж місяця відбувся суд, мене відіслали до Мінська. Звинувачення ‒ наклеп на суспільно-державний лад. Я не погодилася їхати на збір бавовни. Секретар парторганізації інституту говорить: треба поїхати. Я кажу: по-перше, за конституцією ви не маєте права змушувати це робити в офіційне свято. Ось якщо Рашидов (Сейтмуратова має на увазі Шарата Рашидова, першого секретаря Центрального комітету компартії Узбецької РСР ‒ КР), візьме фартух і стане разом зі мною, тоді я поїду. Ні ‒ значить, я теж не їду», ‒ згадує ветеранка кримськотатарського руху й додає: «Просто комусь дуже потрібно було, щоб я не захистилася».

Ташкент, Куйбишев, Рязань, Вязьма, Смоленськ, Мінськ... Сейтмуратову повезли через шість таборів у селище Явас, де вона відбувала основну частину покарання: три роки колонії. З яскравих спогадів про той час ‒ бібліотека у смоленській колонії.

«У Смоленську дуже багата тюремна бібліотека. Поки етапу немає, там сидиш. Я виписувала багато літератури. Бібліотекарка помітила, що я цікавлюся історичною літературою. Вона прийшла й питає: хочете, щоб я вас взяла в бібліотеці працювати, а не сидіти в камері? Я, звичайно ж, погодилася. Вона приводила мене, я багато читала та приводила бібліотеку до ладу. Потім привезли мене в селище Явас. Але, як виявилося, не знали статтю: політична чи ні. Мене ізолювали, бо політичні утримувалися окремо. Потім відіслали в Барашеве, де були політичні в'язні. Я там познайомилася з українськими політв'язнями, серед них була: поетеса Ірина Сеник, секретар Шухевича, Дарина. Через місяць мене знову відіслали до Яваса», ‒ розповідає Сейтмуратова.

Після етапування до Яваса, Сейтмуратова працювала там у швейному цеху. Одного разу вона помітила, що на викрійках крадуть і розповіла про це начальниці цеху.

Якби я хотіла написати про помилування, я б писала ще в Узбекистані

«Начальниця прийшла, подивилася на це і говорить: Айше, я ‒ член суду в комітеті про помилування, напишіть прохання. А я їй у відповідь: якби я хотіла написати про помилування, я б писала ще в Узбекистані, не бачила б ні вас, ні селища Явас. Я відсиджу від дзвінка до дзвінка. Коли до мене через шість місяців приїхали на побачення, привезли виноград, яблука, груші, кавуни, дині. Начальниця нашого цеху тоді сказала: Айше, боже мій, це все замінити на баланду?», ‒ згадує ветеранка кримськотатарського руху.

«Це моя Батьківщина, а не Путіна»

У 1978 році Сейтмуратова емігрувала до США. За її словами, жінка боялася, що до неї можуть застосувати примусове психіатричне лікування. Вона зібрала необхідні документи й емігрувала. Одне з перших вражень ‒ знайомство з президентом США Рональдом Рейганом після виступу в Конгресі.

Я там як екзотика була: мусульманка, яка зобов'язана коритися законам чоловіків, раптом постала проти радянської влади

«У Білому домі нас зустрів президент Рональд Рейган. Я після операції ‒ рак. Як смерть, вся біла. Виступаю, він на мене дивиться і каже: ну, якщо такі постали проти цієї імперії, то їй кінець. Я там як екзотика була: мусульманка, яка зобов'язана коритися законам чоловіків, раптом постала проти радянської влади. Хоча ми й не були проти влади, нас змусили захищатися. Захищатися законами ‒ ми вимагали радянські закони виконувати. Вони й зараз хлопців садять. За що? Жодного вибуху. Хіба мало, що люди в цій партії (заборонена в Росії, але дозволена в Україні організація Хізб ут-Тахрір ‒ КР), так за це 17 років давати? Тому все підведуть до того, що у людей огида буде, недовіра», ‒ каже Айше Сейтмуратова.

Айше Сейтмуратова на зустрічі з президентом США Рональдом Рейганом. 1980-і роки. Архів Айше Сейтмуратової
Айше Сейтмуратова на зустрічі з президентом США Рональдом Рейганом. 1980-і роки. Архів Айше Сейтмуратової

Жінка жартує, що її поверненню до Криму допоміг, сам того не підозрюючи, останній генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов: «Я п'ять разів писала прохання на повернення до Криму, мені відмовляли. Раптом чую по радіо, що такого-то числа Горбачов буде в Америці. І я, скориставшись моментом, кажу: я зустріну Горбачова в аеропорту з тухлими яйцями. А 7 листопада дзвінок у двері в Нью-Йорку: лист. Читаю: «Вам дозволений в'їзд в СРСР».

Зараз Айше Сейтмуратова живе в анексованому Криму. Оскільки вона громадянка США, їй продовжили дозвіл на проживання до 2025 року. На питання, чи не думала вона знову про переїзд до Америки, Сейтмуратова відповідає негативно: «Ні. Я хочу бути зі своїм народом. Я народилася в Криму, це моя Батьківщина, а не Батьківщина Путіна. Мене позбавляли Батьківщини все життя. Більше так не буде».

  • 16x9 Image

    Олександра Сурган

    Кримська журналістка. Як фрілансер співпрацює з Крим.Реалії з 2017 року. З метою безпеки справжнє ім'я та інші відомості про автора не розкриваються.

XS
SM
MD
LG