Доступність посилання

ТОП новини

«Бабуся змушувала писати диктанти з української»: історії луганського юнацтва, яке обрало українську освіту


Мітинг біля пам'ятника Шевченку в Луганську навесні 2014 року

Вони не виїхали з окупованих міст, бо були дітьми. Їх не запитували, чи хочуть вони жити та навчатися саме там. А коли вони зробили свій вибір та приїхали навчатися на вільну територію України, то відчули, що їм часом не раді. «А чого це ви 6 років сиділи у своєму «ЛНР», а тепер вчитися будете на бюджеті?» Абітурієнти з ОРДЛО часто стикаються з тим, що люди з вільної території країни не розуміють, як це – вчити українську мову потайки та з острахом перетинати КПВВ для складання іспитів – і казати бойовикам, що ти просто їдеш за речами. Радіо Донбас.Реалії розповідає історії трьох молодих людей, які дітьми пережили окупацію.

Олексій з Луганська, навчається в Києві

– Чому ти не виїхав раніше?

– Коли почалася війна, мені було 12 років. Про виїзд з Луганська не було й мови. Мене з молодшим братом, якому тоді було 7, виховувала бабуся. Навряд чи комусь би вдалося вмовити 70-річну жіночку кинути город, її птахокоролівство (гуски, курчата, індики), будинок, де виросло кілька поколінь нашої родини, та поїхати в інші області України.

Мене з молодшим братом виховувала бабуся. Навряд чи комусь би вдалося вмовити 70-річну жіночку кинути город і будинок

Єдине, що змушувало шукати такі варіанти – це ми, її онуки. Бабця якось одразу зрозуміла, що ця війна не на кілька місяців. Але відправити нас в Україну – не було куди, родичів не мали. Чекала моменту, коли ми трохи подорослішаємо, тоді вона зможе нас відпустити самих в Україну, збирали гроші.

Бабуся отримувала українську пенсію. З чіткою позицією – я все життя працювала на українському заводі. На роботу влаштуватися у неї тепер не було ні сил, ні бажання. Заробляли тим, що продавали пиріжки та фрукти на ринку чи на замовлення пекли пироги.

– Чи вчив ти українську мову та літературу в Луганську?

Мову перевели на гурток – якщо хочете, займайтеся, а якщо ні, то української мови та літератури – не буде

– У вільний від школи час мене бабуся змушувала писати диктанти з української мови, робити вправи, читати українські книжки. З часом – втягнувся, сподобалося.

На той момент у луганських школах ще була українська мова та література. Але спочатку зрізали кількість уроків і зменшили програму, потім перевели її на гурток – якщо хочете, то займайтеся, а якщо ні.

У бібліотеці брати українські книжки було якось лячно, знаходив в інтернеті. Але я вдячний бабусі, що перший час вона дуже суворо ставилася до моїх занять українською. Літо! Всі діти бігають на дворі. А я вчуся. І нікому ж не скажеш, що сиджу цілими днями за підручниками української, бо не зрозуміють.

Легко бути українцем, коли ти в Україні

Взагалі в Луганську дуже дивне ставлення до української. Я знав багатьох дітей, хто так само збирався вступати «в Україну». Але тут не прийнято про це казати. Не те що тебе за це поб’ють або напишуть скаргу в місцеві «органи», але краще мовчати. Взагалі легко бути українцем і любити українську, коли ти в Україні, набагато важче це робити в окупації, коли ти не розумієш, хто поруч свої, а хто за «цих».

– Чому вирішив вступати в український університет?

– А в який? В ці «еленерівські»? В Росію я не хотів. Та й взагалі це було якось логічно. Коли ти маленький, то ось ця вся схема – вчити українську історію, мову, літературу сприймається, як «шпіонська» гра. Немов це заборонено, а ти це робиш.

Я знав, мені треба вступити в український ВИШ, добре вчитися, щоб потім була ще й змога молодшого брата привезти

У 9-му класі ти вже починаєш серйозно ставитися до цього питання, бо програма луганських шкіл в окупації та українських вона сильно різниться, а отже у тебе є два роки, щоб все наздогнати, розібратися, щоб скласти іспити та потрапити в університет. що у мене є тільки один шанс виїхати з Луганська. Мені треба вступити в український ВИШ, добре вчитися, щоб потім була ще й змога молодшого брата привезти.

Бабусі вже 77 років, вона не може тягнути нас двох, попри всі соцдопомоги. Тому або вдалі іспити, бюджет і Україна. Або окупований Луганськ, доки не завершиться війна… і повірте, другий варіант і лякав, і мотивував одночасно.

– Чи стикався з булінгом через те, що ти з ОРДЛО, а навчаєшся в Україні?

Військові побажали легких іспитів. Потім весь день підбадьорював себе, що за мене вболіває українська армія

– Були випадки, але відверто скажу, що чекав гіршого. Найбільше я боявся, коли проходив КПВВ, щоб поступити. Там, де стояли «еленерівські», казали, що ми за речами. І я допомагаю бабусі, бо вона вже старенька. Там, де були українці, я так хвилювався, що коли запитали мою мету приїзду, на всю гучність крикнув – українське навчання. Військові аж засміялися, побажали легких іспитів. Потім весь день підбадьорював себе, що за мене вболіває українська армія. Зараз це смішно, а в той момент це було так важливо.

У моїй групі навчається хлопець, в якого батько загинув. Перший час він на мене вовком дивився. І я його розумію. Зараз ми товаришуємо

Не можу сказати, що мене «травили». Але був неприємний випадок, коли одна мама когось з абітурієнтів кричала в комісії, чому її дитина не на бюджеті, а оці «сепари» поприїжджали і тепер вчитимуться за гроші українських платників. Я вже потім зрозумів, що списки, які публікує університет, не мають розподілу, що у нас окремі бюджетні місця і що ми – з окупованих територій – за ці місця боремося між собою, жодним чином не забираючи місця в абітурієнтів зі всієї України.

У моїй групі навчається хлопець, в якого батько загинув на сході України, при чому саме на Луганщині. Перший час він на мене вовком дивився, навіть ледь до бійок не доходило. І я його розумію. З часом почали спілкуватися, зараз товаришуємо. Його мама запрошувала мене з молодшим братом минулого року на Різдво до Львова.

Взагалі ось ці страхіття, які розповідали нам, що Західна Україна ненавидить Східну – це лише казки для дорослих з телевізорів. Пам’ятаєте, ось ті міфи про «бандерівців», які їдять російськомовних дітей. Скоріше, вони їх годують (сміється – ред.). Товариш щоразу, як повертається в гуртожиток з дому, привозить купу їжі собі та обов’язково є «а це для друга з Луганська».

Коли люди з тобою спілкуються, чують твої думки, бачать твоє ставлення до України, то їм байдуже, звідки ти

Думаю, що погані люди – всюди є, але хочу вірити, що добрих більше. Якщо показати, що тебе ображають згадки – ці луганські, «сепари» – то чіплятимуть постійно. Як тільки-но ти на це не реагуєш, стаєш нецікавим. А коли люди з тобою спілкуються, чують твої думки, бачать твоє ставлення до України, то їм байдуже, звідки ти!

Я не можу сказати, що я – великий патріот, бо не допомагаю армії, не волонтерю, не захищаю Україну на сході, але вважаю, що на відміну від багатьох київських дітей, я відчув, що таке «втратити Україну та українське» і знаю цю ціну. Тому точно не хочу цього повторення.

Наталя з Луганщини, планує подавати документи в цьому році до університету Львова

– Чому ти не виїхала раніше?

Будемо виїжджати своїми силами. Уже не маленькі

– Коли тобі 10 років, у тебе немає голосу. Як батьки сказали, так і буде. На початку війни у батька хворіла мати, за нею потрібен був догляд постійний, тож мама вирішила бути поруч. Тим більше, що нас троє було, молодший брат народився за рік до війни. Коли бабця померла у 2018-му, то вже і не ризикували виїжджати. Зараз батьки працюють, але кажуть, що цього б не вистачило і на оренду квартири, і життя трьох дітей та двох дорослих.
Сестра навчається у Львові. Збираюся поступати також туди, будемо виїжджати своїми силами. Уже не маленькі.

– Чи вчила ти українську мову та літературу в окупації?

– У моєї сестри був дуже класний вчитель історії України в школі. Вона приходила після кожного його уроку та з таким захопленням розповідала про різні історичні події та постатей. Пам’ятаю, як від неї почула про Грушевського. І потім кілька тижнів вона читала мені про нього щовечора. Майже як казки.

Коли почалася війна, то вчитель виїхав. Зараз викладає, здається, в Дніпрі. Але контакти зі своїми учнями не втрачав. До нього завжди можна було звернутися за порадами та новою інформацією. У них там свій гурток плекання української мови був. Він надсилав їм електронні підручники, нові книжки, які виходили українською.

У нас в школі не казали, що мова українська – це погана мова. Але подавалося це так, мовляв, українською спілкуються нижчі верстви

З часом у цей гурток потрапила і я. Було цікаво, інтерактивно. 100% різнилася подача предмету – як мова «хахлів» в Луганську та співоча в Україні. Звичайно, у нас в школі не казали, що мова українська – це погана мова. Але подавалося це так, мовляв, українською спілкуються нижчі верстви населення.

– Чому вирішила вступати в український університет?

– Бо я – українка. Народилася в незалежній Україні. Здається, це нормально, коли українці хочуть розвиватися у своїй державі. Крім того, сестра навчається в українському університеті, тому знаю, як різниться навчання в Луганську та у Львові.

Росію взагалі не розглядали. Це принципова позиція і батьків, і моя. Ми не отримували російських паспортів, батько не поїхав туди на заробітки. Вважаю, що я зможу прожити й без російської освіти.

– Чи стикалася з булінгом через те, що ти з ОРДЛО, а навчаєшся на підконтрольній території?

– Скоріше, чула від своїх знайомих, що я – божевільна, що хочу навчатися «в Україні». «Після всього, що відбулося». Так, саме після того, що відбулося, я і хочу жити в Україні.

Серед знайомих є немало тих, хто зараз готується до іспитів, щоб отримати сертифікат українського зразка

Насправді серед моїх знайомих є немало тих, хто зараз готується до іспитів, щоб отримати сертифікат українського зразка. Хтось поступатиме до Росії, в Луганську залишаються одиниці.

Чи боюся їхати «в Україну»? Ні! Чи боюся булінгу? Напевно, так. Я не вважаю, що винна перед моїми однолітками чи їхніми батьками, що під час війни була дитиною. Але дивно, коли там ти чужий, бо хочеш «в Україну», а тут ти чужий – бо ти звідти.

Ірина, мати. Діти навчаються за українською програмою в Луганську

– Чому ви не виїхали?

– У 2014 році я була вагітною. Тому ми виїхали на деякий час, думали, що народжуватиму «в Україні», а там ситуація буде кращою і ми повернемося. Народила, десь до грудня були у друзів, а потім важка ситуація: з одного боку – потрібно щось шукати, ти ж не можеш постійно бути на голові у друзів, з іншого – на руках двійня та хлопчик-школяр. Чоловік деякий час працював на будівництві, там його «кинули». Потрібно було повертатися. Все ж таки в ОРЛО залишалося житло, батьки поруч, які можуть допомогти. Там було легше. Гірше, але легше!

– Чи вчили українську мову та літературу в окупації?

Ази діти отримують, а вже вдома намагаємося отримати більше інформації

– У нас є гурток української мови – одна година на тиждень. Цього замало. Але ази діти отримують, а вже вдома намагаємося отримати більше інформації. Читаємо книжки зі списків на літо, які ще у мене в школі були.

Допомогли знайомі, у кого діти навчаються «в Україні» – скидають програму, електронні підручники. Зараз стільки можливостей все вивчити, головне – було б бажання. У тому ж ютубі, тік-тоці, де діти сидять постійно, є купа відео про українську мову, вимову, якісь цікаві скоромовки. Їм це подобається.

– Чому вирішили, що дітям треба вступати до українського університету?

Важко до 14-15 років навчатися за двома програмами, робити домашні завдання на дві школи. Дитина просто почне нервувати і закине все

– Спочатку у нас буде українська школа. Ми намагаємося зараз все встигнути оформити та підготувати, щоб діти 9-11 класу навчалися вже в Україні. Там же можна отримувати освіту дистанційно. Тим більше зараз, коли ось ця пандемія. Чому не хотілося раніше подавати заявку? Вважаю, що важко до 14-15 років навчатися за двома програмами, робити домашні завдання на дві школи. Дитина просто почне нервувати і закине все.

І з українським сертифікатом про середню освіту вже буде легше вступати в український університет. Подивимося, як старший син з цим впорається, може дійсно треба буде молодших раніше відправляти на таке навчання.

– Чи чули ви про випадки булінгу через те, що діти ОРДЛО навчаються на підконтрольній території?

Моя похресниця з цим стикалася. Вона навчається в школі в Україні, і коли перейшла, то перший час були серйозні проблеми з однолітками. Подяка вчителям, бо своєчасно це побачили і закрили тему.

Не можу сказати, що це діти стали більш агресивними, хоча не без цього. Але треба розуміти, що все ж таки діти – це думки батьків. Що вони чують вдома, то вони потім і кажуть. Але такий булінг в школах треба одразу «вбивати», бо дітей шкода. За що вони вислуховують такий бруд? Що тоді казати про моїх дітей, які вже народилися у війну? Вони теж зрадники, що не виїхали у два місяці?

Іноді читаємо коментарі в соціальних мережах, що ми – такі «падлюки», що «понаприїзжаємо сепари». Правда? А в Україні одні проукраїнські залишилися? Особливо, коли бачиш негативні коментарі про закон про українську мову чи результати чергових виборів, де велику кількість голосів набирає ОПЗЖ.

XS
SM
MD
LG