Доступність посилання

ТОП новини

Історичний документ як носій істини


Спеціально для Крим.Реалії

Про вихід цієї книги я чув ще тоді, коли був невиїзним у Криму. Укладачі – історики Андрій Іванець (який виїхав із Криму раніше) і Андрій Когут – зібрали під однією обкладинкою і видали документи про кримськотатарський національний рух у 1917-1920 роках, які зберігаються в архівах комуністичних спецслужб . Книга – це збірник раніше невідомих документів із раніше недоступних джерел.

Книга також є особливо цікавою і для професійних істориків, і для таких журналістів-аматорів історії, як я, тим, що крім документів, вона містить об'ємний вступний нарис кримського історика Андрія Іванця, в якому він узагальнив і систематизував зміст всіх національних процесів у Криму на початку ХХ століття. Це стало ще одним новим кроком вперед у пізнанні складної кримської історії. Тому я вирішив, що за першої ж можливості ця книга буде в моїй бібліотеці. І ось я тримаю її в руках...

Без права на захист...

Виходить, якщо говорить татарською мовою, значить свідомо не заслуговує на увагу

На межі 80-90-х років я працював у Сімферополі редактором однієї з газет, і в кримському архіві займався вивченням репресій проти кримських журналістів у 30-х роках. На жаль, та робота залишилася незавершеною, і закінчити її зараз вже немає можливості. Але що мені впало в очі. Всесильні репресивні органи, переслідуючи ні в чому не винних людей, одночасно позбавляли їх навіть можливості хоча б якого-небудь захисту не тільки на процесі, а й згодом, в архівах. Я бачив багато протоколів і партійних зборів, і зборів трудових колективів, в яких були детально викладені абсурдні аргументи обвинувальної сторони. У той же час, доводи виправдувальні протоколістами ігнорувалися. Відносно кримських татар це робилося витонченим чином. Наприклад, якщо виступав обвинувач, то його мова наводилася дослівно, а якщо виступав захисник, то в протоколі нижче прізвища в дужках писали «говорить татарською мовою». І більше ніякого викладу. Виходить, якщо говорить татарською мовою, значить свідомо не заслуговує на увагу. Від нащадків приховали взагалі весь зміст захисних виступів кримчан.

Так зазвичай діють сили, які від початку усвідомлюють свою неправоту, а тому і справи вони ведуть заздалегідь неправовими і підлими методами. Свідчить про це і історія чудового кримськотатарського журналіста і громадського діяча Асана Сабрі Айвазова, розстріляного в роки репресій тому, що ніякі аргументи на його виправдання прийняті не були. А книга документів про нього видана в Криму вже в 2009 році. В ув'язненні в 1937-38 роках Сабрі Айвазова тортурами змусили написати документ на 58 аркушів під назвою «Історія національного контрреволюційного руху в Криму», яка увійшла в справу партії «Міллі-Фірка» і названа його «останнім рукописом».

Асан Сабрі Айвазов
Асан Сабрі Айвазов

Але в книзі Андрія Іванця і Андрія Когута Сабрі Айвазов – ще активний журналіст, прогресивний громадський діяч, учасник Курултаю. У книзі про нього 59 згадок, більше тільки про Озенбашлі і Сейдамета.

Як і з рукопису Айвазова, в якому підневільний автор, розповідаючи про події, називає їх контрреволюційними, так і з інших документів, читач переконується, що весь національне рух кримських татар на початку ХХ століття був по суті революційно-демократичним, спрямованим на звільнення і розвиток Криму і його населення. Російські ж історики тоді, а деякі і зараз, а також і діячі репресивних органів називають національну революцію кримських татар 1917-18 років буржуазно-націоналістичною. Але їхні документи, якщо стерти з них привнесений наліт цинічних голослівних звинувачень, свідчить, що зусилля держави були спрямовані не на підтримку прогресивних рухів, не на зміцнення демократії, не на поліпшення для народу, як повинно було б бути, а на жорстоке придушення прогресивних течій, аж до безсудних розправ, розстрілів і терору.

«Мілліфірковщина», «веліібраїмовщина», «буржуазно-націоналістичні ухильники»...

КримАРСР продовжувала за інерцією існувати для прикриття

Мабуть, найбільш довшою і спланованою є історія більшовицьких фальсифікацій щодо Кримськотатарської народної партії. Більшовики в 20-30-ті роки не тільки створили так звану «Справу «Міллі-Фірка», але підвели під це репресії і знищення всієї національної інтелігенції. А також ще довго тривала боротьба з «веліібраїмовщиною», під яку записували будь-яку, навіть безневинну, зацікавленість національними та національно-культурними проблемами. Насправді це «остаточне рішення кримськотатарського питання в Криму» поволі готувався ще з часів Першого курултаю 1917 року і до кінця 20-х – початку 30-х років вилилося у встановлення диктатури більшовицької партії і російської ідеології, в знищення всіх не тільки не згодних і тих, хто заперечував, але навіть підозрілих. КримАРСР продовжувала за інерцією існувати для прикриття. Поки в 1945-му і вона стала не потрібна.

Була проведена цинічна операція з виявлення всього національно свідомого шляхом оголошення політики коренізації, в яку місцеве населення повірило і сподівалося на відродження національно-культурних інтересів. Насправді це була провокація. Коли проявилися всі націонали-активісти – одразу вони і потрапили під репресії.

23-28 квітня 1928 року в Сімферополі судили 16 кримчан, які були звинувачені в антирадянській контрреволюційній діяльності, серед них Глава уряду Криму Велі Ібраїмов отримав смертний вирок. У грудні 1928 року відбувся процес у «Справі «Міллі-Фірка», за яким були засуджені 63 людини, а згодом були репресовані 3,5 тисячі осіб, у всіх органах влади пройшли чистки, в ході яких із них віддалялися кримські татари, і замінялися лояльними до більшовиків кримчанами. Після чергових виборів склад КримЦВК був оновлений на 89,5%, склад сільрад – на 68,3%, повністю оновлено керівництво органів влади в районах і містах.

Звинуватили в пантюркізмі та націоналізмі

Відлуння цієї розправи докотилися до Криму ще і в 1936-38 роках, коли було проведено судилище за сфабрикованою справою «Групи Самедінова», яку звинуватили в пантюркізмі та націоналізмі, намірах «повалити радянську владу, відокремити Крим від СРСР і відновити буржуазно-націоналістичний лад» . Після цього знову були репресовані тисячі вчителів, письменників, художників, журналістів, селян, не було жодного села, в якому не було б заарештованих.

Ми можемо читати істину по тих документах

Хоч як гірко це казати, але ті документи, складені репресивними органами або з їхньою допомогою, або за їхнім завданням, дають можливість сьогодні дослідникам глибше розуміти суть процесів, що відбувалися в Криму. Якби не ці допити, протоколи, досьє, про багато подій та участь людей у них зараз ми б просто могли нічого не знати.

Наприклад, той же рукопис Сабрі Айвазова «Історія національного конрреволюціонного руху в Криму», написаний у катівнях НКВД, сучасні дослідники читають як «історію революційного національно-визвольного руху кримських татар», відкидаючи свідомо невірні формулювання і оцінки руху як корреволюціонного. Хоча все пізнається в порівнянні, і щодо більшовиків він і був конрреволюціонним, але щодо кримських татар – національно-визвольним.

Таким чином, навіть документи з таким бекграундом історики можуть сьогодні сприймати як такі, що заслуговують на довіру і містять справжні факти. Дуже багато дослідникам дають 10 томів «Справи Міллі-Фірка», протоколи засідань Курултаю, поіменні списки учасників та обраних осіб, думки і концепції, викладені у виступах. Фактичний перебіг подій того часу історикам вдається відновити за протоколами допитів жителів сіл Нікіта і Гурзуф, в Алушті, Ялті та багатьох інших місцях, наприклад, про хід наступу більшовиків у січні-квітні 1918 року і про завдані ними збитки.

Опубліковані в книзі Основи програми татарської партії, а також Програма і інструкція Кримськотатарської національної партії, якою згодом і стала «Міллі-Фірка», як і інші її документи, дають можливість зрозуміти, що вона мала прогресивний характер, використовувала кращі на той час основи партійного будівництва, і клеймо «буржазно-націоналістична» невірно відображає її характер, що знову ж таки ставить питання про незаконність репресій проти неї.

Урок для Криму і України

Сьогодні нам здається дуже своєчасним один із висновків, які зробив автор нарису Андрій Іванець про те, що в переломні часи 1917-1920 років був не повністю використаний потенціал кримськотатарсько-українських відносин, що не кращим чином позначилося на реальній історії і Криму, і України . Так, тісне партнерство Києва і Криму влітку 1917 року базувалося на спільному прагненні реформувати постімперський простір у Російську демократичну федеративну республіку з тим, щоб її суб'єктами були і Україна, і Крим. Але робилося це без необхідної координації. У 1918 році Україна проголосила самостійність, і для її забезпечення важливе значення мали і Чорноморський флот, і його база в Севастополі. Це поставило питання про встановлення контролю над Кримом із гарантуванням прав його жителів. Ще далі в цьому відношенні пішла Україна під керівництвом гетьмана Скоропадського.

Лідери Курултаю. Зліва направо: Сєїтджеліль Хаттатов, Асан-Сабрі Айвазов, Номан Челебіджіхан, Джафер Сейдамет
Лідери Курултаю. Зліва направо: Сєїтджеліль Хаттатов, Асан-Сабрі Айвазов, Номан Челебіджіхан, Джафер Сейдамет

Але в тому ж 1918 році Кримськотатарський національний рух заявив про прагнення створити самостійну Кримську Демократичну Республіку, хоча цей намір був далеким від можливостей його реалізації. Це призвело до конкуренції двох проєктів перетворення статусів України і Криму, в тому числі на міжнародному дипломатичному рівні. У травні 1920 року Джафер Сейдамет, як видно з його спогадів, отримав згоду Польщі і звернувся до Ліги Націй про надання Польщі мандата на управління Кримом. Але Ліга Націй спасувала перед настільки несподіваною пропозицією і заявила, що не може схвалити таке рішення. Тоді голова Польщі Юзеф Пілсудський порадив Сейдамету домовлятися про статус Криму з УНР. Контакти Сейдамета з представникам УНР у Варшаві показали, що такий шлях можливий, бо Україна робить певну ставку на Крим і розглядає його як частину своєї території і готова говорити про автономію для нього.

Голова Польщі Юзеф Пілсудський порадив Сейдамету домовлятися про статус Криму з УНР

Але було вже пізно, оскільки кримськотатарський національний рух у середині 1919 року зазнав поразки і в 1920 році вже не він визначав статус Криму, він був на той час вже під владою білих військ Денікіна і Врангеля. І хоча під час кримськотатарської революції відбулися величезні позитивні зрушення, були створені структури національного самоврядування, зріс рівень свідомості народу, з'явилися безперечні і кваліфіковані лідери, – що стане в нагоді кримським тарарам знову тільки вже в 1991 році! – однак на той час вони явно втратили ініціативу, що було погано і для Криму, і для України.

Немає сумнівів, що в 1917-1920 роках кримськотатарський народ вступив у нову, вищу фазу свого націєгенезису, перехід етносу в стан національної єдності, суб'єкта політичного життя, політичної нації. І цей збірник, підготовлений Андрієм Іванцем і Андрієм Когутом та виданий на замовлення Міністерства інформаційної політики, тому свідчення.

Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Погляди, висловлені в рубриці «Блоги», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ



XS
SM
MD
LG