Із Севастополя – до Грузії. Нотатки кримського біженця. Частина третя

СЕВАСТОПОЛЬ-БАТУМІ – У Грузії та, особливо, в Батумі багато українських біженців. Рятуючись від розв'язаної Росією війни, люди добиралися сюди різними шляхами: хто через Крим, хто через Росію. У всіх різні історії, в яких одночасно відчуваються і туга за домом, і впевненість у тому, що це ненадовго. Я, кримський українець, виїхав сюди із Севастополя після оголошеної Путіним мобілізації, але моя історія ні у жодне порівняння не йде з тим, що довелося пережити людям, які побували в окупації.

Непрості історії українських біженців

Коли є вільний час, я гуляю по Батумі. Заходжу в магазини та на ринки, блукаю вулицями й парками. І розмовляю з людьми. Можливо, мені так щастить, але я іноді зустрічаю українських біженців і ми спілкуємося. Мій розпізнавальний знак – значок у вигляді українського прапора – працює безвідмовно. Дехто навіть першим до мене починає говорити.

Вікторія з Мелітополя, її синові 13 років. У Батумі вони вже понад пів року. «Я була, можна сказати, активісткою, – розповідає вона. – Ходила на мітинги проти окупантів. Раніше політикою не займалася, маю свій невеликий бізнес, але коли війна почалася, неможливо було залишатися осторонь. За що й поплатилася, якщо можна так сказати. Зрадники почали здавати окупаційній владі тих, хто за Україну. І довелося виїхати».

Вікторія має старенький «Деу Ланос», і це єдина така машина, яку мені довелося побачити в Батумі. «Розумієте, вдома я була самостійною, вільною людиною. У Грузії до нас дуже добре ставляться, українців люблять і допомагають, але все одно це – чужина», – продовжує жінка.

Роботу вдалося знайти не відразу. На перший час колишній бізнес-вумен вдалося влаштуватися покоївкою, потім працювала офіціанткою. Зараз Вікторія працює кухарем – її здібності оцінили у кафе. «На життя вистачає, – каже вона. – А як тільки наші виженуть ворога з Мелітополя, одразу повернемося».

Спочатку Вікторія знімала однокімнатну квартиру в дальньому районі. «Потім нам пощастило – колега з роботи запропонувала пожити в неї, виділила кімнату. Ні копійки не бере з нас за житло, ми тільки комуналку навпіл платимо. І все гаразд. Син до української школи не захотів іти, навчається дистанційно. Ось тільки коли десь поруч салюти підривають, він у ванній ховається, боїться», – розповідає свою історію мешканка Мелітополя.

Світлана Борисівна із Харківської області. На вигляд їй під сімдесят, але ж не питатимеш жінку про вік. «Ми зовсім недалеко від кордону жили. Я вдова, а в моєї сестри чоловік загинув під час обстрілу нашого містечка. Вибиратися нам довелося через Росію. Багато всього довелося терпіти, але найнеприємніше – це бути серед людей, чиї сини та чоловіки в цей момент, можливо, воюють проти України. Мені просто фізично було гидко від цього».

Живуть сестри на дві українські пенсії, які їм на картки приходять. «На їжу вистачає, а нам більше і не треба. Квартиру нам оплачує моя племінниця – вона в Чехії вже багато років працює. А син мій воює у ЗСУ, я так за нього хвилююся», – каже пенсіонерка і починає схлипувати. Я, як можу, намагаюся заспокоїти її, і ми ще довго розмовляємо на різні теми.

Довелося поспілкуватися і з сім'єю з Маріуполя. Троє жінок: бабуся, її донька та онука дошкільного віку. Я не ризикнув дізнаватися у них подробиці порятунку з міста, яке стало символом мужності українських захисників та жорстокості російських агресорів. Запропонував допомогу, але жінки ввічливо відмовилися, сказавши, що всім необхідним забезпечені. Назвав прізвище своїх знайомих, з якими втратив зв'язок після 24 лютого і нічого не знаю про їхню долю, але маріупольські біженці з такими не були знайомі. Воно й зрозуміло – місто до війни майже півмільйонним було.

Віктор, 39-річний бізнесмен із Дніпра, 23 лютого приїхав у справах до Генічеська. «Наступного дня я й схаменутися не встиг, як місто вже було зайняте. Напередодні з бізнес-партнерами ми так посиділи добре, випили, що я зранку якось не дуже добре розумів, що до чого. Потім, звичайно, просто охрінів – сім'я у Дніпрі, а я тут, в оточенні. Що робити?» – розповідає він.

«Перші дні відсиджувався в друга у квартирі, бо з одягу у мене тільки діловий костюм і спортивний, для дому. При такому параді розгулювати в маленькому містечку було неправильно. Потім одягнувся простіше, почав придивлятися, що до чого. Через три тижні сусіди сказали другові, що до мого «лендкрузера» якийсь військовий придивлявся. І я зрозумів, що треба їхати», – веде далі Віктор.

Зрештою, дніпрянин опинився в Грузії, за два місяці до нього приїхала дружина. Дітей вони не мають. «Ти зрозумій, я міг би повернутися в Україну, але користь із цього? – каже він мені, хоч я й не питаю. – В армії я не служив, відмазався від призову. А нам у Батумі подобається, подумуємо тут квартиру купити, порівняно з нашими цінами, житло тут недороге».

Чоловікам призовного віку допомога не надається

Відвідав я, як і обіцяв, волонтерський центр допомоги українцям у Батумі. Мені допомоги ніякої не треба, просто хотілося дізнатися, що та як. На вході була черга за отриманням так званої разової допомоги. З етичних міркувань нікого не фотографував.

Українці приходять, щоб отримати продукти, також можна підібрати собі необхідний одяг. Якщо треба – в центрі проконсультують із деяких питань чи підкажуть, куди звернутися. У коридорі висить оголошення, що чоловікам призовного віку допомога не надається – зрозуміло чому.

Центр має свою сторінку в інстаграмі. Є і на фейсбуці, але вона лише нещодавно створена та слабо наповнена інформацією. Натомість група у фейсбуці «Українці в Аджарії» діє активно, в ній понад тисяча людей. Акції проводять, кошти збирають. Молодці!

З відпочинку – навтьоки

Був ще один контакт із російським втікачем від мобілізації. Його історія не зовсім стандартна. Житель Санкт-Петербурга Юрій у вересні разом із дружиною відпочивав у Туреччині. Йому років 35, але борода робить чоловіка набагато старшим. Менеджер середньої ланки в одній із компаній. Усе як завжди – рік збирав на відпочинок, щоб потім відпочити біля моря.

«Все було чудово! Море, сонце, пісок. Ми 25-го мали відлітати назад, а 21-го, як кувалдою по голові, мобілізація. Тож дружина повернулася до Пітера, а я залишився», – ділиться зі мною мешканець російської культурної столиці.

«Тиждень просидів ще в Туреччині, ситуацію моніторив, – каже Юрій. Коли зрозумів, що нічого доброго від цього не дочекатися, переїхав до Грузії. Поки тут побуду, придивлюся, а там, можливо, до Вірменії махну. Дякувати Богу, що я не в Росії зараз. У Пітері прямо з під'їздів забирали».

На моє запитання «що, війна тобі почалася лише 21 вересня, а раніше все було нормально?» Юрій спочатку мовчить, а потім відповідає: «На війні воюють військові – це їхня справа. Я суто цивільна людина і воювати не хочу».

З його інтонацієї я розумію, що криваву та безглузду війну в Україні він або не засуджує, або ж йому взагалі байдуже.

Батумі, ех Батумі!

Сидячи в кафе, почув пісню, в приспіві якої були слова «Батумі, ех Батумі». Вдома порився в інтернеті – виявляється, стара пісня, ще 1964 року, її виконував польський гурт Filipinki. В українському перекладі перший куплет звучить так:

У своїх мандрівках ми пройшли багато міст,

Багато морів і річок, багато гір серед зірок.

Але місто, про яке ми співаємо сьогодні,

Миліші за них, бо з ним пов'язані наші сни.

Батумі, дійсно, місто незвичайне у багатьох стосунках. Про сусідство хмарочосів і старих будинків я вже розповідав, але є й інше. Наприклад, білизна, що сушиться на довгих тросах над дворами багатоквартирних будинків. Цю традицію я не міг зрозуміти, поки сам не зіткнувся з тим, що на балконі в похмуру погоду і за великої вологості випрані речі сохнуть довго. А на вітрі, мабуть, набагато швидше.

Ще у Батумі дуже багато собак на вулицях. Бездомні тварини відгодовані, і всі їх довкола люблять. Собаки лежать прямо посеред тротуарів, а перехожі їх оминають. І, що цікаво, зовсім не агресивні. Дивно, що вуличних котів я не бачив жодного разу.

Був у районі морського порту. Він – основа економіки Батумі, та й усієї Аджарії, напевно. Крім туризму, очевидно. У порту є нафтовий і контейнерний термінали. Батумська бухта – одна з трьох найбільших бухт Східного Причорномор'я поряд із Сухумською та Піцундською.

А ще в місті є вулиці Севастопольська і Тараса Шевченка – обидві розташовані в районі Багратіоні, де я живу. Невеликі такі вулиці у приватному секторі.

Володимир Бровко, кримський блогер

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.