Рубрика «Погляд», спеціально для Крим.Реалії
До кінця грудня 1991 року Крим переживав тектонічні зрушення у своїй історії: закінчувалася історія СРСР та утверджувалася незалежність України. Партійні комітети вже припинили своє існування, газети втратили фінансування і припиняли вихід, або перереєструвалися.
Наприкінці свого перебування редактором сімферопольської щотижневої газети «Ленинец», тираж якої охоче розкуповували у Сімферополі та Сімферопольському районі, ми, журналісти редакції, колективно запропонували органам влади міста та району зберегти видання, об'єднавши зусилля для випуску нової газети під назвою «Симферопольские известия». Але влада не змогла домовитися між собою, і незабаром місто почало видавати невелику газету «Южная столица», а район ще меншу – «Сельский труженик». Незабаром було засновано газету «Крымские известия», через що й потенційна назва, запропонована нами, втратила сенс.
Вважаючи це упущенням влади і відмовившись редагувати «Сельский труженик», я попросився працювати у створену на гроші обкому партії, але формально незалежну всесоюзну (!), як декларувала її редакція, газету «Будем милосердны». Мене взяли завідувачем відділу публіцистики.
Це був період, коли час довкола нас не минав, а біг, все прискорюючись. До Криму масово поверталися кримські татари, і «Ленинец» був однією з перших газет, яка писала про їхнє переселення, не приховуючи складнощів процесу та підкреслюючи їхнє право повернутися на свою Батьківщину, розповідала про події в історії народу, яку ми тільки почали вивчати після десятиліть замовчування.
В один рік у Криму відбулись три референдуми: 20 січня 1991 року відбувся перший в історії СРСР референдум про відтворення Кримської АРСР, 17 березня – референдум про збереження СРСР, а 1 грудня – про незалежність України. На всіх трьох референдумах на всі найважливіші питання кримчани відповіли «Так».
У ситуації того бродіння, яке панувало у суспільстві, таке багатство політичних рішень не було дивним
У червні 1991 року відбувся Курултай кримськотатарського народу, про який говорили, що він був першим у сучасній історії кримських татар, хоча насправді це був їхній другий національний з'їзд, якщо враховувати Курултай 1917 року.
У ситуації того бродіння, яке панувало у суспільстві, таке багатство політичних рішень не було дивним. Кожен журналіст намагався вловити основні тенденції глобальних перетворень. Тому, коли ми дізналися, що в Алма-Аті відбудеться зустріч глав 11 республік, де обговорять подальший розвиток Співдружності незалежних держав після підписання Біловезьких угод, я попросився у редактора поїхати у відрядження до столиці Казахстану. Ми надіслали в Алма-Ату листа з проханням про акредитацію і купили квиток на літак.
І ось 20 грудня 1991 року літак вилетів із Сімферопольського аеропорту і взяв курс прямо на схід. До останнього дня майже 70-річного існування СРСР залишалося лише кілька годин.
30 років тому. Референдум 1991 року про незалежність України і розпад СРСР (архівні фото)
Рік 50-річчя СРСР. Спогади піввікової давнини
Зараз я уявляю себе в тому літаку і намагаюся згадати, чи усвідомлював я, що присутній на доленосному витку історії, більше того, що мені належить написати про цю подію світового значення? І доходжу висновку, що ні, не уявляв. І не тільки тому, що «велике бачиться на відстані», але головним чином тому, що ми не могли собі уявити, що на нас усіх чекає попереду. У той час багато хто ще не знав усієї правди про СРСР, хоча читав і «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина, і «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, і «Діти Арбата» Анатолія Рибакова, і ще дещо, але більша частина правди все ще була прихована від громадськості.
Тоді мене ще переповнювали й особисті переживання. Справа в тому, що 19 років тому, 1972-го року, будучи студентом факультету журналістики Київського університету, склавши весняну екзаменаційну сесію, я ось так само літаком, тільки з Києва, летів до Алма-Ати практично з тією ж метою.
1972-й, як відомо, – рік 50-річчя СРСР. І редакція алма-атинської молодіжної газети «Ленинская смена», що видає додаток для студентських будівельних загонів «Ленинская смена на студенческой стройке» (ми жартома говорили: «ЛС на СС»; аналогічна газета для студзагонів «Студентський гарт» видавалася в Києві як додаток до газети «Молодь України»), придумала запросити для роботи в літній редакції студентів з факультетів журналістики національних університетів. Мене запросили як представника Київського університету, були хлопці з Ленінградського, Уральського, Тбіліського, вже й не згадаю всіх, і, ясна річ, Казахського університетів.
Я облітав майже весь Казахстан. Повертаючись літаком з одного відрядження, доводилося прямо в салоні писати текст
Звичайно, жодного святкування 50-річчя СРСР у нас не було, ми просто працювали всі разом. То була напружена робота. Я облітав майже весь Казахстан. Повертаючись літаком з одного відрядження, доводилося прямо в салоні писати текст, за ніч друкувати знімки, вранці здавати все секретареві редакції, і відразу отримувати новий квиток на новий літак. Отже, найменше часу ми були в Алма-Аті, а більше пропадали на неосяжних просторах Казахстану.
Я писав і знімав репортажі про тоді ще будівництво високогірного катка «Медео», побував (щоб передати дух часу, я зберігаю тодішні назви) у Північному Казахстані, тобто в Петропавловську та Цілинограді. З Талди-Кургана писав про будівництво студентами Тбіліського медичного університету в пісках Кара-Кума кошар для овець. З Байконуру – про будівництво лінії зв'язку на космодром.
Досі пам'ятаю, як у той час мене вразила кількість в'язниць та зон у Цілинограді (колишній Акмолінськ, а нині – столиця Казахстану Нур-Султан), як я намагався дістати газету «Фройндшафт» («Дружба»), що видавалася там, як я чув для депортованих німців, у тому числі кримських, хоча тоді я цього не знав. Пам'ятаю, як зустрічався з активістами української національно-культурної організації в Алма-Аті, як розповідали вони про збереження своєї ідентичності, як берегли мову, і мене вразив їхній біль за Україну, їхня образа на організацію росіян, яка намагалася керувати всіма іншими громадськими організаціями. І тоді вони створили Асоціацію національно-культурних товариств Казахстану, але росіян до неї не запросили...
І ось через 9 годин літак приземлився у вже знайомому мені аеропорту все ще Алма-Ати, яка незабаром має змінити назву на Алмати. Стара назва, з дефісом, яка не читалася в казахській мові, перекладалася дослівно як «яблуко-дід», але казахи не були з цим згодні, і місто згодом перейменували на Алмати, тобто просто «Яблуневий».
«У нас багато палаців...»
Оселившись у готелі, я знайшов пресцентр саміту і спробував акредитуватися. Його співробітники, почувши, що я із Сімферополя, дуже здивувалися, проте лист нашої редакції знайшовся і мене акредитували. Походивши по кулуарах пресцентру, я незабаром знайшов своїх знайомих двадцятирічної давнини по «ЛС на СС» – вже відому казахстанську журналістку Світлану Синицьку та казахського журналіста Куанишбаєва. Обнялися на радощах, згадували студентські роки та студентську газету.
Ми дізналися, що глави 11 держав зранку вже проводять зустрічі, постійно змінюючи місце: спочатку вони засідали в будівлі парламенту Казахстану, потім у Раді міністрів, потім ще десь, але підсумкова пресконференція була призначена в будівлі нещодавно ліквідованого ЦК Компартії Казахстану. «Просто у нас багато різних палаців!» – сказала мені Світлана Синицька.
До зали зайшли 11 глав держав. Господар зустрічі Нурсултан Назарбаєв зачитує Декларацію про створення СНД
І ось ми у залі під круглим скляним куполом, де раніше проводили партійні пленуми. До зали зайшли 11 глав держав. Господар зустрічі Нурсултан Назарбаєв зачитує Декларацію про створення СНД, інформує, що керівники 11 республік колишнього СРСР, окрім Грузії, Литви, Латвії та Естонії, підтвердили рішення Мінської наради Росії, України та Білорусі про створення співдружності своїх, тепер незалежних держав, спільно з ще іншими державами. Борис Єльцин сказав головне: «Розірвано ланцюг тоталітарної комуністичної системи».
Журналісти почали засипати їх питаннями. «Интерфакс» спитав, чи буде громадянство СНД. Леонід Кравчук відповів, що такого не може бути, йдеться про незалежні держави, кожна з яких матиме своє громадянство, або ж, за домовленістю з іншими, подвійне громадянство. «СНД – не держава!» – чітко наголосив він.
Борис Єльцин фактично повторив те саме: кожна держава матиме свій бюджет, СНД – не держава
Хтось спитав про бюджет. Борис Єльцин фактично повторив те саме: кожна держава матиме свій бюджет, СНД – не держава. На питання про кордони він заявив, що кордони зберігаються, але вони мають бути прозорими, мешканці мають подорожувати без жодних віз. Далі відповідаючи на запитання, керівники держав сказали, що ядерну кнопку вони доручили Борису Єльцину з умовою, що натиснути на неї він може лише після погодження з усіма главами СНД, що головнокомандувачем військ поки залишається маршал Шапошников, що інтереси СНД в ООН представлятиме Росія.
Я став до одного з мікрофонів, і коли підійшла моя черга, запитав: чи обговорювали вони, як вирішуватимуться тепер міждержавні проблеми, наприклад, йде процес повернення на батьківщину, до Криму, кримськотатарського народу і відбувається він через перетин кількох кордонів, чи співпрацюватимуть у цьому процесі Україна, Узбекистан та інші держави?
Звичайно, тут я припустився помилки. Я вважав, що на таке запитання мають відповідати або Леонід Кравчук, або Іслам Карімов, глави названих мною країн, які мали стосунок до проблеми, і тому не адресував питання кому-небудь конкретно. Але Борис Єльцин хмикнув собі під ніс, оглянув усіх колег за столом і сказав: «От Мірча Снєгур у нас ще не відповідав, хай він вам відповість».
Що міг мені відповісти глава Молдови, який, можливо, тільки чув краєм вуха про таку проблему? Але він подумав і чесно сказав, що проблема ця і подібні до неї не обговорювалися, але оскільки між колишніми республіками, а нині незалежними державами, у всьому є згода, то і з цього питання вони завжди зможуть знайти прийнятне рішення.
Після СРСР
Після закінчення пресконференції я побіг у готель, швидко написав матеріал і набрав по телефону стенографістку в сімферопольській редакції. Була нелегка робота, при якій я страшенно заздрив, наприклад, японцям, які працювали на цьому саміті, і прямо з балкона готелю «по тарілці» перегнали в редакцію і текст, і картинку.
Я увімкнув радіо і почув, що президент уже неіснуючого СРСР Михайло Горбачов зачитує текст свого зречення влади
У мене, як і у більшості наших колег, такої техніки не було, тож довелося диктувати. Дівчина в редакції, як і я її, ледве чули одне одного. З іншого боку, стенографістку напружувала незнайома термінологія. Я диктував: «Глави 11 держав зібралися в Алма-Аті, в будівлі на вулиці Курмангази...» Дівчина криком зупиняла мене і перепитувала: на вулиці кого? «Диктую за літерами, – кричав я, – на вулиці Костянтин, Уляна, Роман, Матвій, Анна, Микола…» і тае інше…
Продиктувавши якось текст, я увімкнув радіо, оскільки телевізора в номері чомусь не було, і почув, що президент уже неіснуючого СРСР Михайло Горбачов зачитує текст свого зречення влади.
Я вийшов у коридор, хотів сходити в буфет випити чаю, але зустрів незнайомих мені журналістів, які розповіли, що кілька груп журналістів були пограбовані, зокрема, було винесено відеокамеру та інше обладнання групи японських журналістів. Вони заявили в місцеву міліцію, але надії було мало.
Дорогою додому, до Криму, я міркував про те, що держави теж смертні. Хоч як це дивно, але після кількох курсів історій, які ми вивчали в школі, потім в університеті, ця проста істина чомусь не спадала на думку. Ось був СРСР. І майже половина життя, а в деяких людей і все життя пройшло за нього. А тепер уже СРСР немає. А люди, як і раніше, ходять вулицями, п'ють чай у буфетах, крадуть японську техніку, будують свою кар'єру. А кар'єра цієї держави вже закотилася, як і кар'єра її першого та останнього президента, обраного для того, щоб дати громадянам ту свободу, без якої вони так страждали. Їх гнали на смерть, садили у в'язниці, вивозили до Сибіру або на Колиму. Тепер є наша країна – Україна, і вона не має Сибіру, і її громадян вивозити нікуди. І люди залишаються у ній жити та будувати нове життя.
І забігаючи вже на багато років уперед, важливо згадати, що у 2014 році, після окупації Криму, Сергій Аксьонов (за документами – Аксенов) після чергових арештів говорив кримчанам: «А тепер у нас є Колима…» Тоді, у 1991 році, було ясно видно, що жодної гуманітарної катастрофи того дня не сталося, земля не провалилася, вулкани не стали вивергатися, потопу теж не сталося, а всі люди почали будувати нове життя, намагаючись зробити його кращим, ніж було раніше. Але у 2014 році кримчан знову поєднали з Колимою.
У Криму мене зустрічали кримські татари. Виявляється, саміт з Алма-Ати транслювали всі телевізійні канали, і в Сімферополі за ним уважно стежили, і були дуже здивовані присутністю журналіста з Криму. На такому рівні поставити главам країн СНД питання про долю їхнього народу випадає не часто. Вони дякували мені, наша дружба та співпраця з багатьма кримськотатарськими активістами триває досі.
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
