Для того щоб потрапити в Україну, 20-річній Поліні довелося пройти шлях через Росію, Казахстан, Туреччину й Молдову. До Києва кримчанка приїхала з метою, яку поставила собі ще в підлітковому віці – отримати український паспорт. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну додалася ще одна – вступити до лав Збройних Сил України. Як змінився Крим після приходу Росії, як знищували українську мову та що має зробити Україна, щоб залучити людей з окупованих територій – Поліна розповіла Крим.Реалії. Історія вийшла в межах проєкту «Їхній вибір – Україна» до річниці окупації Криму.

«Київ максимально близький мені за духом», – каже кримчанка Поліна. Вона живе у столиці вже кілька тижнів. Поліна приїхала до Києва в період сильних морозів, коли місто зіткнулося з одним із найжорсткіших блекаутів через атаки армії РФ на енергетичну інфраструктуру України. Вона не шкодує про своє рішення. «Це моя країна. Я переживу без світла кілька місяців, кілька років. Головне – що у себе вдома», – пояснює дівчина.

«Крим перетворився на в’язницю»

Поліні було 8 років, коли Росія анексувала Крим. «Єдине хороше, що я пам’ятаю з того періоду, – це те, що кілька тижнів у магазинах можна було оплачувати їжу і рублями, і гривнями, і всі гривні, які залишалися у нашій родині, діставалися мені», – згадує дівчина. Попри зовсім юний вік, вона не забула той час – як у Криму відбувалися проукраїнські мітинги Євромайдану, як почала діяти російська громада й спалахували конфлікти через політичні погляди серед населення.

«Було дуже помітно, що відбувається щось погане. Навіть коли ти дитина, ти розумієш, що щось іде не так – причому дуже сильно не так. Починаються сварки, змінюються прапори і символи, змінюється навчальна програма, з неї прибирають твою мову, і у тебе, по суті, повністю змінюється життя. І не побачити це – дуже складно», – розповідає Поліна.

Українська мова була улюбленим шкільним предметом дівчинки. Після анексії півострова Росією ці уроки дуже скоро скасували, а в атестатах «рідною мовою» стала російська. «Тобто фактично в школах вивчається тільки російська мова. При тому, що за російським законодавством у Криму три мови [державні]: українська, кримськотатарська і російська. Але це ж Росія – те, що у них написано в законі, не вважається чимось дійсно обов’язковим», – ділиться Поліна.

Дівчинка сприйняла ці зміни гостро – їй перестала подобатися школа, вона конфліктувала з тими, хто висловлював проросійські погляди. А те, що «Росія почала прибирати все, що стосувалося України, і максимально хотіли позбутися нагадувань про Україну в позитивному світлі», її обурювало.

«Єдине, що при Росії, можливо, сталося хорошого – це будівництво певної інфраструктури, але переважно фасадної. Потрібно розуміти, що якби Крим залишався у складі України, було б те саме: це просто зміни часу. За цей час з’явилися майданчики, будинки, побудували цей клятий Кримський міст, на який пішла половина російського бюджету і половина кримського бюджету. І навіщо взагалі потрібен цей міст? Якби Крим був українським, з вільним світом нас пов’язував би цілий перешийок, а не міст, який веде в країну, з якої, по суті, нікуди не полетиш і нізвідки туди не прилетиш», – каже Поліна.

Дівчина впевнена, що до 2014 року в Криму було «європейське суспільство», а з ним – торгівля із зовнішнім світом, світові бренди, культурні програми за кошти ЄС. «У нас була школа в Севастополі, відремонтована за європейські гроші. Зараз цього вже немає. По суті, регіон зараз занедбаний, попри те що у нього, знову ж таки, гарний фасад. Але у них [у Криму] тільки в 2021-му, а може, вже у 2022 році почали з’являтися перші каси самообслуговування. Я була в Казахстані, мені знадобилися гроші від батьків, але вони не могли нормально їх переказати, тому що картки «Мир» у Казахстані не працюють. А інших систем – типу Mastercard, Visa і таке інше – у Криму немає. Цивілізаційний занепад», – розповідає кримчанка.

У Криму Поліна перестала почуватися безпечно, адже висловлювати свої думки вголос там стало небезпечно. «Потрібно все прораховувати так, щоб потім ця людина не змогла використати розмову проти тебе і не нацькувала, умовно, державні органи. При цьому Росія розповідає про те, які вони величні, про те, що Крим – це російська територія, що ми всі маємо стояти проти зовнішнього світу, проти «поганого Заходу», проти «поганих англосаксів» і таке інше. Хоча за фактом Крим із Росією перетворився на в’язницю – причому в’язницю з дуже поганими умовами. Красиву, але таку, де за будь-яке «не те» слово і за будь-який «не той» жест можна реально сісти в тюрму», – каже Поліна.

«Єдина мова, яка відгукується – українська»

Поліна дуже добре говорить українською. Після того як Росія почала позбуватися її на півострові, дівчина продовжувала читати книги та слухати музику рідною мовою. Вона дуже любить творчість українських поетів і письменників. Василь Симоненко, Ліна Костенко, Леся Українка, Володимир Сосюра – одні з її найулюбленіших. «Приміром, Сосюра завжди намагається знайти щось красиве навіть у поганому. Це круто. Наприклад, «Третя рота»Автобіографічний роман Сосюри про його бідне дитинство на Донбасі, національно–визвольну боротьбу та творчість в умовах ідеологічного тиску. – вона досить жорстка за своїм змістом, але при цьому, з погляду мови та образів, навпаки, дуже лірична. Мені здається, це така особливість саме наших митців і поетів – вони вміють дуже красиво писати про жорстоке і важке», – пояснює Поліна.

Крім цього дівчина вивчала англійську, німецьку, іспанську, корейську, але «єдина мова, яка мені по-справжньому подобається і відгукується, – це наша українська». «Жодна мова не проходила через стільки випробувань заради збереження та виживання, як наша. Ні корейську, ні англійську не забороняли стільки разів», – каже Поліна.

Після переїзду до Києва у дівчини були грандіозні читацькі плани, які вона потроху втілює в життя. Зараз вона читає книгу про історію кримськотатарського народу, яку їй подарували. Поліні дуже цікава ця тема і вона підтримує концепцію кримськотатарської національно–територіальної автономії у складі України. «Мова про те, щоб давати їм більше можливостей для розвитку – і в державних структурах, і в культурному плані. Я вважаю, що їхній народ у якомусь сенсі потрібно рятувати», – каже кримчанка.

У концепції кримськотатарської національно–територіальної автономії у складі України йдеться про реалізацію права на самовизначення кримських татар, що зможе гарантувати розвиток мови, культури, політичне представництво кримськотатарського народу, комплексні права інших національних груп у Криму.

«Українське консульство мене «морозило»

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Поліна ще планувала залишатися в Криму. «У мене була ідея, що я зможу там щось змінити. Нічого не вийшло, і я вирішила, що простіше буде виїхати сюди, тому що тут я буду кориснішою. Подумала, що тут швидше розберуся – якщо просто піти в армію, все вирішиться набагато швидше», – пояснює дівчина.

Батьки її рішення не підтримали. «Вони не хочуть втрачати зі мною зв’язок – все-таки рідня. Але мама не підтримує, тато взагалі зі мною не спілкується. Мені здається, основна проблема в тому, що ці люди перебували під сильною пропагандою: «Росія хороша», «братні народи». А у нас був доступ до великої кількості джерел. Ми застали розвиток нашої культури, ми застали війну. Ми розуміємо, за що боремося, і розуміємо, чому нам важливо свідомо зберігати свою ідентичність», – вважає Поліна.

Виїхати з Криму Поліна остаточно вирішила наприкінці 2025 року. Виїжджала разом із другом – за російськими паспортами. Вони без проблем пройшли перевірку на Керченському мосту і вирушили до Краснодара, звідти – на кордон із Казахстаном, адже саме звідти Поліна планувала розпочати свій шлях в Україну. За легендою – вони їхали в Казахстан у відпустку. Але на кордоні почалися проблеми, адже у дівчини виявився прострочений паспорт – вона просто забула, що його потрібно змінювати у 20 років.

«Був варіант повернутися в Саратов і змінити паспорт, але я не хотіла. Навіщо мені новий російський паспорт, навіщо мені з цим возитися. Якби я знала, які проблеми будуть потім, я б, звісно, задумалася про те, щоб усе-таки його змінити», – пояснює Поліна. Російські прикордонники зняли дівчину з поїзда і почали перевірку. Поліна встигла почистити свій телефон і ноутбук, але забула про YouTube. «Вони подивилися телефон і питають: «А у вас YouTube встановлений?» Я кажу: «Ні». А він у мене в папці, його одразу не видно. Я їм сказала: «Я взагалі тільки RuTube дивлюся, мені цей західний YouTube не потрібен», – розповідає кримчанка. Вона зізнається, що був момент, коли вона вже думала, що її заарештують – у її телефоні знайшли українські номери. «У результаті вони нас відпустили і сказали: «Але якщо ви сюди повернетеся, буде штраф». Я подумала: «Повертатися я не збираюся, дякую, що попередили», – каже Поліна.

Але казахстанські прикордонники теж звернули увагу на прострочений російський паспорт Поліни. Вона каже, що їй пощастило – один із них був проукраїнськи налаштований і запропонував їй оформити посвідчення особи, яка шукає притулку. Завдяки цьому Поліна могла легально перебувати в Казахстані 90 днів, але після закінчення цього терміну їй могла загрожувати депортація. Дівчина провела в країні понад три місяці, вона прострочила дозволений час перебування, оскільки не могла отримати документи в українському консульстві.

Посвідчення особи, яка шукає притулку – це тимчасовий документ, що видається державою після подання заяви на отримання статусу біженця. Воно легалізує перебування в країні на час розгляду заявки, забороняє депортацію і часто дає право на працевлаштування, але зазвичай обмежує можливість перетину кордону.

«Наше посольство дуже сильно мене «морозило»: вони не хотіли видавати мені посвідчення [особи] на повернення [в Україну]. Єдине, з чим мені пощастило, – це те, що за мене заступився [Богдан] КротевичБогдан «Тавр» Кротевич – український військовий родом із Криму. Колишній начальник штабу 12-ї бригади спеціального призначення «Азов». Учасник оборони Маріуполя та «Азовсталі», пройшов російський полон.. Якби не він, я б зараз, найімовірніше, де-небудь у ФСБ сиділа і пояснювала, чому я три місяці перебувала в Казахстані, поливала Росію брудом з усіх боків і казала, що Росія – це країна терористів», – згадує Поліна.

З українським консульством у Казахстані дівчина була на зв’язку ще до свого прибуття. Вона привезла пакет документів, серед них – оригінал українського свідоцтва про народження та копію свідоцтва про шлюб батьків, але це не врятувало її від бюрократії.

«У них є право розглядати заяву три місяці. Ці три місяці – це якраз максимальний термін мого легального перебування в Казахстані. Формально вони відправляють документи до Державної міграційної служби України, ДМС має щось переперевірити і повернути їм дані. Є ймовірність, що вони взагалі нічого нікуди не відправляли, але стверджувати це на сто відсотків я не буду. Якщо ж вони дійсно відправили документи в ДМС, і ДМС їх розглядала, тоді виникає питання вже до ДМС – чому мої документи розглядаються так довго. І за фактом я нічого не могла зробити. Консульство відповідало одне й те саме: «Чекайте ще три місяці. Ми вас ніде не знайшли, відповіді не отримали», – розповідає Поліна.

Крим.Реалії надіслали запит до МЗС України з проханням прокоментувати ситуацію. На час публікації матеріалу відповіді не надійшло

Увесь цей час Поліна перебувала фактично без жодного дійсного документа в Казахстані. У той момент їй би став у пригоді не прострочений російський паспорт – за ним вона могла б оформити ІІН (індивідуальний ідентифікаційний номер) і легалізувати свою присутність у країні.

Більше ніж через 3 місяці Поліна все–таки отримала довгоочікуваний документ від консульства – своє посвідчення особи на повернення в Україну. «Вони взагалі могли б відмовити, але, знову ж таки, Богдан своїми способами це вирішив. Багатьом вони дійсно відмовляли», – каже дівчина. Вона зазначає, що в українському суспільстві є потреба на повернення людей з окупованих територій, але державі потрібно дуже багато чого змінити у своєму підході.

Довга дорога додому

З Казахстану Поліна вирушила транзитним рейсом через Туреччину до Молдови. Це важливий момент, адже в Туреччині посвідчення на повернення не приймають як дійсний документ. У транзитній же зоні ці документи не перевіряють. У Молдові пройти кордон їй вдалося без проблем, і дівчина поїхала до Одеси. Вона розповідає, що скрізь на шляху їй допомагали українські волонтери.

«У нас своє коло людей, які розуміють, у яку ситуацію вони потрапили. Тому що, звісно, людина, яка не пройшла через окупацію, не може зрозуміти того, хто через неї пройшов. У нас формується інше світовідчуття, бо ми бачили, що означає, коли у тебе відбирають будь-яку можливість мати власну ідентичність. І, звісно, ми один одному більше допомагаємо. І просто потрібно зрозуміти, що займатися цим мають не волонтери, а має займатися держава», – впевнена Поліна.

Під час розмови з Крим.Реалії Поліна була в процесі отримання українського паспорта. І тут вона теж відзначила проблеми, які варто було б вирішити. «З ідентифікацією у багатьох людей виникають проблеми, тому що процедура складна: по–перше, є лише один додаток для ідентифікації – WebEx, інших немає. Тобто людина не може просто, як у телеграм-канал, зателефонувати батькам, хоча для них це зрозуміліше. Я просто по своїй мамі судила – вона ледь змогла встановити цей WebEx, він ще недоступний на окупованих територіях, блокується. Тобто потрібно заходити через VPN, причому через хороший», – пояснює кримчанка.

На момент виходу матеріалу Поліна вже отримала український паспорт.

Далі у неї в планах – отримати статус ВПО, пройти ВЛК і приєднатися до ЗСУ. Зараз вона посилено тренується в спортзалі та сподівається, що «покаже достатній рівень дисципліни, навичок, сили та витривалості для військових умов». Поліна хоче стати пілотом БПЛА. «У мене технічна освіта, я добре розбираюся в технологіях. У мене зараз буде диплом інженера БПЛА, але інженер – це не те, чого я хочу. Я хочу бути саме пілотом, хочу розвиватися в цій професії і, напевно, не в останню чергу хочу розвиватися в професії, в яку не завжди беруть жінок», – розповідає дівчина.

У її планах є повернення до Криму. Вона хоче побачити, як на кримські адміністрації повертають українські прапори. А ще у Поліни багато ідей щодо реінтеграції Криму в українське суспільство. «І хочу проконтролювати, щоб усе було зроблено грамотно, а не так, як зараз із поверненням молоді. Але якщо я цього вже не застану, я залишу невеликий заповіт друзям, щоб вони знали, що робити», – каже кримчанка.