25 лютого 1871 року в Новоград-Волинському народилася Лариса Косач, яка увійшла в історію під псевдонімом Леся Українка. Саме вона стала однією з центральних постатей української культури та піднесла її до європейського рівня. Але світове значення творчості письменниці довго применшували, а образ спотворювали. Чи була Леся Українка «слабосилою, хворою дівчиною» та «другом пролетарів», як ставилася до Маркса, чи була атеїсткою, які мала стосунки із Ольгою Кобилянською, чому називала російське підданство «національним нещастям» та як боролася із російським імперським колоніалізмом? Радіо Свобода підготувало невідомі факти про письменницю, які змусять подивитися на неї по-новому.
Протистояла російському імперському колоніалізму
Леся Українка вважала, що ««братні народи» просто сусіди», які не мають спільних інтересів і їхнє майбутнє – жити окремо.
Письменниці було часто нестерпно повертатися із поїздок Європою в Російську імперію, в «се тюремне життя». Через цензурний та жандармський нагляд Лариса Косач навіть думала зректися російського громадянства й отримати австрійське: «Готова б хоч в абіссінське (Ефіопська імперія ‒ ред.) горожанство перейти, аби не бути російською підданою, бо підданства того зовсім не вважаю ні за яку національну ознаку (скоріше за національне нещастя»). Леся Українка писала, що Відень був так само чужий їй, як і Петербург. Громадянство вона так ніколи і не змінила.
В січні 1907 року Лесю Українку, її сестру Ольгу та інших українських діячів без жодної формальної причини арештували. Письменниця разом із сестрою потрапила до камери, де сидів Борис Грінченко. Він пригостив їх домашнім молоком та котлетами. Протримавши ніч, Лесю та Ольгу відпустили.
Леся Українка жорстко критикувала Володимира Винниченка, коли його російськомовні переклади творів почали масово з’являтися у видавництвах: «Двоязичність його літературної діяльності [...] здається мені тепер (в момент гострого ставлення нашої справи) принципіально шкодливою».
За життя не вважали найкращою жінкою-письменницею
Сучасники дорікали Лесі Українці, що та писала багато драм на раньохристиянські та античні теми, і вимагали більше творів про українську історію. Але насправді, коли Леся Українка писала про Грецію, завойовану Римом, то під Грецією мала на увазі Україну, а в драмі «Вавилонський полон» говорила про поневолений український народ, який мусить пройти випробування й вистояти. Леся Українка брала історичне тло, але говорила про свій час.
Більшість сучасників цього не розуміли, говорить літературознавиця Віра Агеєва та додає, що так письменниця також створювала підвалини для входження української культури в європейську: «Леся Українка ‒ найпослідовніше, напряму, без російського посередника, під’єднала нашу культуру до двох засадничих, ціннісних моделей європейської цивілізації ‒ християнства й античності».
Письменниця одна із перших почала виводити українську літературу за межі побутових тем, які часто обмежувалися селом. Критикувала за це твори визнаних тоді Панаса Мирного й Івана Нечуя-Левицького.
Багато подорожувала європейськими столицями
Лікуючись та подорожуючи, Леся Українка побувала у багатьох європейських столицях. Наприклад у Відні разом із мамою вона любила за обідом випити пива та почитати німецькі газети, а ввечері відвідати опери Вагнера чи Верді.
Потрапивши до столиці Австрійської імперії в розпал виборів, Леся побачила «кращий світ, вільніший»: «Мені незвичайним був самий факт, що ось-то люди можуть собі зійтись, де хочуть, говорити, як хочуть, змагатися про справи своєї країни».
А у Берліні Леся Українка скуповувалася у модних бутіках та відвідувала вистави популярного тоді драматурга Гауптмана. Вона носила металевий апарат на хворій нозі, тому багато гуляти німецькою столицею не могла. Тому перетворила свою лікарняну палату на бібліотеку, скупивши безліч літературних новинок: «я й так вже голову сушу над тим, що мені робити з сею всею літературою: покинути жаль, брати з собою неможливо, – родичі пишуть, щоб нічогісінько не везти, бо – не довеземо».
Таким можливостям Леся Українка завдячувала своєму батьку ‒ юристу Петру Косачу. Він походив із давнього шляхетсько-козацького роду та обіймав високі чиновницькі посади. У 1899 році він отримував близько 2 500 рублів на місяць ‒ величезні кошти на той час.
У родини Косачів були маєтки у Волинській, Чернігівській та Полтавській губерніях та будинок у Києві. Саме Петро Косач спонсорував перші збірки віршів своєї доньки. Через російську цензуру до 1904 року вони видавалися лише в Австрійській імперії ‒ на Галичині.
Матір Лесі Українки ‒ відома письменниця Олена Пчілка ‒ походила із дрібної шляхти та була дуже впливовою серед української інтелігенції. Її брат – визначний український політичний діяч Михайло Драгоманов – був для Лесі Українки провідником в європейський інтелектуальний світ. Рік, який вона провела в його домі у Софії, ‒ був одним із найкращих у її житті.
Родина Косачів була одним із центрів українського національного руху.
«Слабосила хвора дівчина»
Лариса Косач жила та творила, ігноруючи невиліковну недугу ‒ туберкульоз кісток, а згодом ще й хворобу нирок. Це завдало їй тяжкого болю та змушувало подовгу їздити на курорти, відтягуючи неминуче. Але письменниця обурювалася, коли її вважали за «хвору, слабосилу дівчину».
Саме такий образ закріпився за нею після статті Івана Франка. Він насправді не хотів образити письменницю, а навпаки ‒ ставив її в приклад чоловікам за сміливу та запальну громадянську лірику. «Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі?», ‒ відповість ображена письменниця через майже 15 років Франкові, з яким мала теплі відносини.
У радянський час значення творчості Лесі Українки нівелювали. Образ «хворої, знесиленої дівчини у вінку» намертво закріпили за письменницею. Так її маргіналізували як жінку та українку.
«Подруга» пролетарів
Просунуту європейську інтелектуалку, яка знала 10 мов, читала іноземні дисертації, вивчала в оригіналі давні літературні пам’ятки та відкидала культурну «місію» Росії, в радянський час перетворили на «народну борчиню» та «друга пролетарів».
Знамениті «Досвітні вогні» ‒ це не передвісник пролетарської революції, а початок українського національного відродження, говорить літературознавиця Віра Агеєва, а «люди робочі», ‒ про яких згадує Леся Українка у вірші, не тільки робітники на заводах, а й всі, хто просто працює заради цього.
«Майже всі адресати листів Лесі Українки, які дожили до 1917 року, пішли творити УНР. Наприклад, її найближчі друзі Людмила Старицька-Черняхівська і Іван Стешенко були членами Центральної Ради. Чоловік Климент Квітка став заступником міністра юстиції УНР. Леся Українка також багато й тісно спілкувалася і співпрацювала з Михайлом Грушевським», – зауважує літературознавиця.
Драма «Бояриня», в якій напряму йдеться про українсько-російські стосунки у радянський час довго була забороненою.
У 1930-х роках, коли Лесю Українку більшовики вперто називали другом робітників і ставили їй пам’ятники, її чоловік сидів у ГУЛАГу, наймолодша сестра Ізидора Косач рубала ліс в ОНЕГЛАГу, а близька подруга Людмила Старицька-Черняхівська загинула в телячому вагоні по дорозі на заслання.
«Читати» його не можна» ‒ Леся Українка про «Капітал» Маркса
Леся Українка прихильно ставилася до тодішніх модних серед прогресивної інтелігенції соціально-демократичних рухів, але до жодної партії не входила. Серед її кола було немало марксистів, але в самої письменниці було негативне ставлення до «Капіталу».
«Читати» його не можна, ‒ писала Леся Українка своїй сестрі, ‒ чим далі читаю, тим більше розчаровуюсь: я не бачу тієї «строгой системы», про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, видно, се novum evangelium (нова євангелія ‒ ред.) все таки потребує більше безпосередньої віри, ніж у мене єсть».
Чи перекладала Леся Українка Маніфест комуністичної партії?
У 1901 році Леся Українка передала австромарксисту Миколі Ганкевичу український переклад Маніфесту. У листі до Михайла Павлика писала, що його зробила не вона, а її друзі з Києва: «Я лишила Ганкевичу скілька рукописів моїх товаришів із України». Однак маніпулятивне прочитання іншого листа на цю тему до Івана Франка дозволило в радянський час приписати переклад Маніфесту саме Лесі Українці.
«Вона вважала, що Україна та Росія ‒ це вороги, які ніколи не зможуть порозумітися. Тому текст, який закінчується знаменитим зверненням «Пролетарі всіх країн єднайтеся», Леся Українка також не могла перекладати ще й з огляду на свої переконання», ‒ вважає Віра Агеєва.
Літературознавиця також говорить, що в радянський час Лесі Українці неправдиво приписували переклади українською Максима Горького. У повному зібранні творів радянські літературознавці також накинули письменниці переклад російською драми Гауптмана «Ткачі». За їхньою версією, Леся Українка (Лариса Косач) опублікувала його в журналі «Донская речь» під криптонімом Л.К. Насправді під ним ховалася російська перекладачка Людмила Коломийцева.
Феміністка
У творах Лесі Українки зазвичай сильна жінка долає слабкого, розгубленого чоловіка. Письменниця дала жінкам голос та писала твори із жіночої перспективи: «Леся Українка ‒ не була програмною феміністкою, вона була нею за духом», ‒ говорить літературознавиця Тамара Гундорова.
Межі прийнятного письменниця переступала не тільки в літературі. Перебуваючи у свого дядька Михайла Драгоманова у Софії, Леся Українка разом із кузиною пішли без супроводу чоловіків в театр. На той час для Болгарії це було немислимо і спровокувало великий скандал.
У 1901 році, всупереч волі батьків і суспільним нормам, вона поїхала до Мінська, щоб доглядати за тяжко хворим Сергієм Мержинським, який був марксистським активістом. Два місяці вона провела біля ліжка коханого, і там же, за одну ніч, написала знакову драму «Одержима». Так народилася велика драматургиня.
Після трагедії у Мінську Леся Українка написала ще близько 20 драм, які стали ключовими у її творчості.
Дослідники також стверджують, що немає жодних фактів, які б свідчили про те, що Сергій Мержинський змушував Лесю Українку писати листи до своєї «коханки» Віри Крижанівської.
Пізніше, не зважаючи на невдоволення родини, Леся Українка жила у громадянському шлюбі з незаможним дрібним чиновником Климентом Квіткою. Він був молодшим за письменницю на дев'ять років і хворів на туберкульоз легень.
«Ще у першій своїй драмі «Блакитна Троянда» Леся Українка нагадує слова її улюбленого Гайне, що тільки хвора людина є справжньою людиною, ‒ говорить Гундорова. – І оскільки Климент Квітка був хворим, то Леся Українка готова була пожертвувати собою. Вона говорила, що її релігія ‒ це релігія пожертвування».
Водночас Климент Квітка був талановитим музикознавцем та фольклористом. Як і Леся Українка, він збирав народні пісні. Навіть видав збірник пісень записаних із вуст коханої Лесі.
Змирившись із вибором дочки, мати Лесі Українки вимагала, щоб пара повінчалась у церкві. Тільки після докорів та скандалів, які могли тривати цілі ночі, Леся здалася: «Тяжкі рани, а не власна воля примусять мене скласти зброю», ‒ пояснювала вона.
Лише через півтора року Лариса Косач та Климент Квітка нашвидкоруч, без гостей повінчалися у непоказній церкві на околиці Києва. «Слава Богу, все скінчилося», ‒ написала вона матері після церемонії.
Письменниця часто докоряла собі, але пояснювала, що не могла більше наражати на небезпеку Климента. Він працював у Кавказьких судах, де обов’язково вимагали офіційної реєстрації шлюбу.
Леся Українка не була атеїсткою, але шукала свій шлях до Бога
«Лариса Косач відмовлялася вінчатися перш за все тому, що не хотіла чути в церкві те знамените: «Да убоится жена мужа своего»», ‒ говорить літературознавиця Віра Агеєва.
Письменниця виразно розділяла віру, релігію і церкву як інституцію. Вона критично ставилася до православ’я, яке в Російській імперії було одним із стовпів самодержавства. Для неї було чужим сприймати священника, як посередника між Богом, державою і людьми.
Леся Українка постійно дискутувала із собою про релігію. Написала низку драм про перших християн та вважала, що постання церковної ієрархії згубило християнство.
«Леся Українка не була атеїсткою, але шукала свого шляху віри, шукала свого шляху до Бога. Назвати її атеїсткою ‒ найбільша дурниця і несправедливість стосовно неї», ‒ стверджує Агеєва.
Чи були у Лесі Українки лесбійські стосунки із Ольгою Кобилянською?
Переживши смерть коханого Сергія Мержинського, Леся Українка майже одразу пише листа Ользі Кобилянській і говорить, що її найголовніше бажання зараз приїхати до неї в Чернівці. «В Лесі Українки тоді були напади істерики, невротичні припадки. Вона мусила кудись втекти. Саме в Кобилянській хотіла знайти свою споріднену душу», ‒ говорить літературознавиця Тамара Гундорова.
«Хтосічок», «чорненька», «чарівна квітка» ‒ так Леся Українка називала Ольгу Кобилянську. А наприкінці листів завжди малювала «масажні», «гіпнотичні» лінії. Так вона віртуально «розгладжувала», «розтирала», «постукувала» тіло подруги.
У квітні 1901 року Леся Українка таки приїхала до Ольги Кобилянської. Вони жили в одній кімнаті. В цей час Кобилянська мала власна травму: боялася, що її стосунки із поетом Осипом Маковеєм можуть закінчитися. На цьому тлі між жінками й зароджується особлива дружба, говорить Тамара Гундорова.
«Вони розуміли одна одну з півслова, вони розуміли себе в мовчанні, як згадує про це сама Леся Українка. Вони звіряли одна одній свої найпотаємніші творчі плани. Я називаю це ідеальною комунікацією. Ці жінки стояли набагато вище за своє оточення і тому водночас почувалися самотніми», – зауважує дослідниця.
Для письменниць їхня близька дружба була способом самотерапії, адже кожна з них мала свою травму: «Я не маю підстав говорити про сексуальні стосунки, ‒ говорить Тамара Гундорова. ‒ Але ці платонічні стосунки теж еротичні насправді. Це називання: «я тебе цілую», «моя дорога», «хтосічок», «обіймаю», «шлю свої паси» ‒ це теж еротика»
Водночас Оксана Забужко говорить, що такий пестливий тип спілкування був характерним для родини Косачів і Леся Українка просто перенесла його у листування із Кобилянською, щоб максимально одомашнити, степлити тон розмови із найближчою подругою й однодумцем: «Це не лесбійський сексуальний дискурс, це дискурс класично-родинний, «домашній», сестринський, [...] і автентично український». Забужко також наголошує, що письменниці так ніколи й не перейшли на «ти».
Поступово стосунки між Лесею Українкою і Ольгою Кобилянською стихли. Протягом 4,5 років вони не писали жодного листа одна одній.
Зберегла голоси легендарних українських кобзарів
Климент Квітка та Леся Українка організували експедиції для пошуку та запису українських кобзарів. Саме письменниця анонімно пожертвувала 300 рублів (величезні кошти на той час) і доручила галицькому етнографу та композитору Філарету Колессі записати кобзарів на фонограф. Це був один із перших винайдених способів звукозапису.
Так, завдяки подружжю Квіток вдалося зберегти голоси легендарних українських кобзарів. Частину записів Климент Квітка та Леся Українка зробили самостійно. Існує навіть запис, на якому наймовірніше співає Леся Українка. Його зробив Климент Квітка.
Останні та найплідніші роки життя у Грузії
Після одруження Лариса Косач та Климент Квітка кочували від одного міста в Грузії до іншого. Чоловік намагався знайти більш оплачувану роботу. Але тяжко хворів і в критичні моменти в перші роки подружнього життя дружина часто доглядала за ним. В одну зиму вона навіть не поїхала на власне лікування до Єгипту.
Разом із подружжям жили ще й названа мати Климента Квітки та її вихованка, за навчання у гімназії якої переважно платила Леся Українка. Через малі заробітки чоловіка, гроші письменниці (близько 8 тисяч рублів, які вона отримала у спадок) йшли на «латання дір» сімейного бюджету та лікування в Єгипті.
Та попри все Леся і Кльоня (як письменниця ніжно називала свого чоловіка) зберегли розуміння і любов: «Либонь не дуже багато подружжів через 5 літ по шлюбі живуть так як ми, се вже скажу «отброся лишнюю скромность».
Літературна творчість не приносила грошей. За твори Леся Українка отримувала мізерні гонорари, але і їх мусила вибивати. Проте останнє десятиліття життя у Грузії стали чи не найпліднішими роками її творчості.
Саме у Кутаїсі письменниця за 10 днів створила легендарну «Лісову пісню». Писала «шалено», «з безсонням», «з маніакальним станом душі», до «фізичного виснаження». А невдовзі у містечку Хоні закінчила не менш важливу драму «Камінний господар». Це була перша інтерпретація образу Дон Жуана, яку створила жінка.
В останні роки Леся Українка переважно лежала та не виходила з дому. Їй важко було навіть розчесати волосся. Вона втратила одинадцять кілограмів та доживала у злиднях. Через нестачу грошей, чоловік навіть продавав домашні речі, щоб відбитися від кредиторів.
Влітку 1913 року письменницю перевезли у відносно прохолодне, гірське селище Сурамі. До неї приїхала мати та наймолодша сестра Ізидора. Вона згадувала, що Леся майже нічого не могла їсти. Їй смакувало тільки морозиво з ожини.
Леся Українка говорила, що не боялася смерті, але найбільше її лякало впасти в маразм. Але навіть при смерті вона диктувала матері сюжет нової драми.
1 серпня 1913 року Леся Українка померла. Їй було 42 роки.
Труну із Лесею Українкою несли жінки
Домовину із письменницею перевезли до Києва. Жодних промов не було ‒ їх заборонила влада. Похоронна процесія рушила вулицями Києва, проминувши будинок письменниці. За всім стежили ряди кінних поліцейських, які біля входу на Байкове кладовище перекрили шлях для більшості охочих попрощатися з письменницею. Але під натиском людей, мусили пропустити.
На кладовищі труну Лесі Українки несли на руках шестеро жінок.
У матеріалі використані фото та документи, надані Інститутом літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України.
