Спеціально для Крим.Реалії
Коли пориєшся в бібліотеці, вчергове переконуєшся, як багато розумних і корисних книг уже написано саме для того, щоб люди не повторювали чужих помилок. Але все одно суспільство вважає за краще вчитися на власних помилках, і повторює їх знову і знову, набиваючи все ті ж ґулі.
До таких книг належить і праця Мирослава Мамчака «2014. Анексія Криму. Анатомія «гібрідної» війни», видана в 2019 році (ISBN 978-617-7071-36-4). Її автор – відомий у Криму офіцер, член організаційної групи зі створення Військово-Морських Сил України, капітан 1 рангу, письменник-мариніст і дослідник історії українського флоту, заслужений журналіст України, стояв біля витоків газети «Флот України» та ТРК «Бриз», до речі, свого часу автор багатьох матеріалів для Крим.Реалії.
Мирослав Мамчак був безпосереднім свідкам анексії Криму і, зокрема, подій у Севастополі в лютому-березні 2014 року. Цінність книги – в тому, що він розглядає події тих років у Криму з системних позицій – розкриває сутність Тузлинської провокації як першої спроби, як загрозу анексії, про інформаційну війну, розв'язану напередодні анексії, розкриває анатомію гібридної війни. Він також склав і приводить у книзі детальну, щоденну і погодинну хронологію подій лютого-березня 2014 року, яка каменя на камені не залишає від російських вигадок про рішення «кримського народу». Власне, ця книга – як підручник для нинішнього і майбутнього поколінь політиків щодо того, як Україна повинна діяти, щоб закінчити війну на Донбасі, повернути Крим і не втратити, а зміцнити і розвивати незалежність.
Ця книга – як підручник для нинішнього і майбутнього поколінь політиків щодо того, як Україна повинна діяти, щоб закінчити війну на Донбасі, повернути Крим і не втратити, а зміцнити і розвивати незалежність
Автор показує, що боротьба «з українським фашизмом» у міждержавних відносинах Росії та України, і особливо в Криму і в Севастополі в 2013-14 роках, була організована за всіма методичками самого фашизму. Ще Черчилль після Другої світової війни стверджував, що в майбутньому нові фашисти називатимуть себе антифашистами, і що неофашизм вестиме боротьбу за встановлення панування під прапором антифашизму.
Це парадокс тільки на перший погляд. Прошу вибачення у читача за довгу цитату, але вона доречна.
Мирослав Мамчак пише: «Тут варто було б уважно порівняти методологію «антифашистської» боротьби в Севастополі з характерними ознаками самого фашизму, визначеними, наприклад, відомим у світі дослідником фашистських диктатур, політологом доктором Лоренсом Бріттом (зауважимо, що вони багато в чому збігаються з 14 ознаками фашизму, сформульованими відомим письменником Умберто Еко – авт.) і з'ясувати, якою мірою вони були виражені в Криму і в Севастополі.
У Севастополі роками вкладався в свідомість жителів потужний російський націоналізм, навіть його крайня права форма – великодержавний імперський шовінізм (Велика Росія! Де ми – там Росія!)... Пропаганда імперських зазіхань на втрачені «історичні землі Росії» з вимогою їхнього силового повернення, приниженням корінних народів, спотворенням історичного минулого на догоду новітнього розширення «життєвого простору», мало чим відрізнялися від нацистських домагань на землі сусідів гітлерівської Німеччини.
Якщо на мітингах і в пресі влада сором'язливо, то російські громадські організації відкрито, грубо і безкарно закликали і підтримували знищення української символіки, пам'ятних дощок і знаків, позбавлення прав, побиття активістів, які мислять інакше. Все це – друга ознака фашизму. Ворогами прогресу в Севастополі були визнані патріоти України, яких назвали «бандерівцями», НАТО і США, проти яких об'єднували громаду разом з Українською православною церквою Московського патріархату, як проти спільної загрози «русскому міру», а спільно прославляли свого вождя – президента Росії Володимира Путіна.
Однією з виразних ознак фашизму є привілейоване становище збройних сил. У Севастополі та в Криму не тільки проросійськими організаціями, але навіть українською владою такою священною коровою був оголошений російський Чорноморський флот, якому, незважаючи на поразки у всіх війнах і допоміжну роль у Другій світовій війні, українські чиновники співали величальні славослів'я, не менше, ніж заїжджі російські. Йому підносили хвалу і в будні, і в свята, йому присвячені музейні експозиції та основні пам'ятники в місті. Без Чорноморського флоту не обходилися жоден міський захід або нарада в органах влади.
Як колись у фашистській Італії, Угорщині, Іспанії, Болгарії або нацистській Німеччині в Севастополі був встановлений жорсткий контроль над засобами масової інформації, які контролювалися спочатку безпосередньо органами влади, потім через співчутливих і проплачених керівників ЗМІ. Спрямованість їхня була однобока – проросійська і антиєвропейська, з байдужістю і іронією до України як держави, до її історії та традицій українського народу. Набула поширення так звана самоцензура – це коли сам редактор або видавець не допускає до друку або до ефіру матеріали і програми, небажані для влади або просто проукраїнської тематики і особисто інформує про це владу. Саме це стало причиною того, що в Севастополі не залишилося жодної української газети і видавництва.
Влада і проросійський рух у Севастополі тісно переплелися з церквою. Як і в фашистських державах, у Севастополі активно використовували релігію як інструмент управління громадською думкою. Релігійна риторика і термінологія використовувалися представниками влади, лідерами партійних і громадських організацій навіть тоді, коли головні принципи релігії були діаметрально протилежні діям або їхній політичній спрямованості.
Яскравою характеристикою фашизму є «захист співвітчизників», де б вони не проживали, та ігнорування корінних народів цих країн. Як у минулому столітті Німеччина захищала стражденних «німецькомовних співвітчизників» у Чехословаччині та Австрії ми знаємо, як і знаємо, чим це все завершилося. Тим же способом, тими ж методами «антифашисти» під покровом Росії взялися захищати «російськомовних співвітчизників» в Україні, і перш за все в Криму, абсолютно ігноруючи потреби корінного для Криму кримськотатарського народу. Тому Росія понад усе! Де ми – там Росія! Хіба що «Deutchland uber alles» не звучало тоді на Кримському півострові.
Севастопольська міська рада, Верховна рада АР Криму стали яскравим прикладом переплетення бізнесу, партійної і державної діяльності місцевої аристократії, майже всі депутати місцевих рад були бізнесменами і мільйонерами, що створило взаємовигідні ділові відносини бізнесу з владною елітою. У цій ситуації, як і при фашистській диктатурі, роль профспілок Севастополя була зведена до слухняного інструменту влади.
У Севастополі та в Криму заохочувалися лише лояльні до влади представники інтелігенції та мистецтва. Свобода самовираження тривалий час піддавався відкритим нападкам і, як правило, не фінансувалася.
У місцевих владних структурах склалася кланова «кумівська» система влади, яка під час правління президента Януковича була доведена до абсолюту.
Особливим корупційним вузлом із владою була пов'язана міліція. Маючи необмежені повноваження, вона в тій системі дійшла до повного виродження. Час показав, що коли проросійські організовані і озброєні формування вийшли на вулиці Севастополя та інших міст Криму, міліція, раптом відірвана ними від влади, виявилася повністю безпорадною і... перейшла на бік сильнішого. Їхній правовий і державний колабораціонізм отримав назву «міліція з народом».
Про організацію виборів у Севастополі можна писати багато і складати на їхньому прикладі політологічні підручники, але обмежимося тим, що севастопольські вибори, маніпулювання самовираженням виборців тут давно були перетворені на фарс. У такій же ситуації і судова система в Криму. Тому можемо лише констатувати, що всі ознаки фашизму в «антифашистському» русі в Севастополі не тільки були присутні, а складали сенс міського життя, і це в місті, що свого часу так постраждало від того самого фашизму. На жаль, в Україні злочинно довго не бачили фашистської суті в російському «антифашистському» русі, який вів і таки призвів до окупації і анексії Росією Кримського півострова».
Результат – ця ідеологія розтрощила бойову готовність ВМСУ і військових частин у Криму, які не змогли надати ворогові потрібного відсічі. За висновком Мамчака, ВМС України були найслабшою ланкою в системі оборони країни, і не змогли стати гарантом її незалежності. Парадокс, але в Севастополі, де і базувалися ВМСУ, чомусь стали говорити про те, що гарантом незалежності України є Чорноморський флот Росії, а не власні ВМСУ. Ось і маємо результат...
Важливими відомостями, викладеними в книзі Мирослава Мамчака, є перерахування патріотів, які не змінили присяги і списки зрадників, які відмовилися служити Україні, державі, яка вигодувала і виховала їх.
Для правильного розуміння ситуації в лютому і березні 2014 року велику роль відіграє те, що Мирослав Мамчак наводить хронологію прибуття, вивантаження і дій на півострові військових частин і підрозділів Росії, ще задовго до «референдуму», а також список загроз і військових дій Росії щодо України. Багато хто в Україні, засліплений пропагандою «братньої любові» і «партнерських відносин», не надав значення тому факту, що, дозволивши Путіну застосовувати війська на території України, російський парламент фактично оголосив війну Україні, і паритетної відповіді від України, на жаль, не було .
Події в Криму після 2013 року тим більше повинні бути повчальними для нас. Адже подібна гібридна війна велася Росією проти УНР на початку ХХ століття. І зараз багато подій тієї агресії повторилися в нових умовах, і незасвоєний тоді урок привів до сумних наслідків. Тому треба починати вчитися уроків історії по-справжньому.
Як би дивно це не звучало, але такі книги – це справжні підручники і з політології, і з тактики військових дій. І якщо ми хочемо перемогти, якщо хочемо зберегти незалежність, то повинні навчитися їх читати так, щоб засвоювати уроки, показані сусідами-агресорами.
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Погляди, висловлені в рубриці «Блоги», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
