Облуда московських «мариністів»

Степан Павлюк

Шість років триває російська окупація Криму, і кінця її не видно. В Україні все менше згадують про Крим, хіба що в деяких телешоу та Меджліс кримськотатарського народу час від часу намагається загострити питання повернення його Україні.

Однак за ці роки Росія активно закріплює свої позиції в Криму, найперше обумовлює їх інформаційно, виставляючи для світу півострів наративом своєї історичної спадщини. При цьому не зупиняється лише на майже щоденних теле і радіопрограмах та інформаційних повідомленнях про «розквіт» Криму після його анексії. В хід гібридної війни відразу після анексії був запущений і головний калібр сучасної російської військово-історичної літератури.

Слідом за «зеленими чоловічками» з'явилися товсті книги маститих російських літераторів-мариністів про російське бачення причин «стремління» кримчан до колись покинутої ними історичної батьківщини. Всіх їх об’єднує одне: відродження спочилої в Бозі імперії, ненависть до всього українського, великодержавний шовінізм, неприкрита манія «прєвосходства» російського над українським, відверта брехня і перекручування фактів. До бочки брехні додається ложка правди (без всяких посилань на джерела інформації), і ці провокаційні витвори виставляються інформаційною зброєю проти України та її Збройних Сил, ними намагаються плодити колабораціонізм, зраду і зневіру народу в свою спроможність захистити свою державу.

Але давайте послідновно.

Першим у 2014 році двічі «вистрілив» в Криму товстими книгами «Крым-2014. Как это было», потім «Непотопляемый авианосец Крым. 1945-2014», як подає Вікіпедія, «популярний російський письменник і публіцист» Олександр Широкорад. Остання книга вже видавалася двічі. У ній автор описує розквіт і процвітання Криму і Чорноморського флоту в часи радянської влади, та їх «бєдствія» в роки незалежної України. Особливо знущалися українські націоналісти в Севастополі над Чорноморським флотом, завдали найглибшу рану в серце і самому Широкораду «провокаційною піснею», коли співали, що «Севастополь – білокам’яна столиця українських моряків». А ось усі численні антиукраїнські провокації російських моряків, у тому числі й адміралів, – немеркнучі подвиги во славу Росії. Завдяки їм Крим став непотопляємим російським авіаносцем.

Естафету документального жанру з омани свідомості та приховування історичної правди від читачів Широкорада продовжив секретар Союзу письменників Росії, капітан 1-го рангу Володимир Шигін. Продовжив уже на значно вищому рівні, як не як, а посада зобов’язувала. У Москві в 2015 році він видав книгу «Бог Нептун не любит Украину». Російська Вікіпедія подає В. Шигіна як «найбільш цікавого і талановитого письменника-мариніста Росії». Не знаю, для кого «штормить брехнею», перекручує факти, повторює нісенітниці цей російський флотський офіцер без честі, бо його твір має стосунок до мариністики, як рибацький сейнер до крейсера, його лише можна віднести до класики брехні й провокацій.

Свій твір колишній севастополець, хоч і живе і працює у Москві, присвятив не російському флоту, а темі «зародження, існування та безславного кінця Військово-Морських сил» України. Споглядав за розвитком українського флоту з-за кремлівської стіни. Інколи, визираючи з-за неї, В. Шигін робить просто «наукові відкриття», далекі від його флотської спеціалізації. Ось, наприклад, «именно там, где никогда в реальности не существовавший «украинский язык» выполняет функции «новояза», придуманного и внедряемого именно для обслуживания идеологии «украинства». А поскольку идеология эта сводится к нехитрому тезису насчет того, что «Украина ‒ не Россия», то и «украинский язык» должен быть прежде всего нерусским». Ви щось зрозуміли з цього? Я ні. Адже родоначальник української класичної літератури І. Котляревський видав свою «Енеїду» за рік до народження творця сучасної російської мови Олександра Пушкіна.

Та «мариністу» це не відомо, тому він творить далі ще більше: «желто-синие цвета своего национального флага украинцы позаимствовали… у шведского короля Карла, уж больно они тогда понравились изменнику Мазепе. Что же касательно расцветки военно-морского флага, то и она была столь же тупо перерисована, но уже с военно-морского флага кайзеровской Германии». Ну, тут нічого, що Петро І «позаімствовал» російський прапор у Нідерландів, як і всю флотську атрибутику разом з інженерами-суднобудівниками, то їм можна, бо ж головне, що не у Швеції Петро І пив горілку.

Перебуваючи у Севастополі, напевно, з п’яних очей, пам’ятник гетьману Петру Сагайдачному видався мариністу у вигляді «пьяного пляшущего запорожского казака». Це, напевно, від заздрості. Бо, по-перше, Сагайдачний громив ворожі ескадри у Чорному морі в часи, коли в Росії ще флотом і «не пахнуло», по-друге, якби в середні віки у Московії-Росії був воєначальник і флотоводець рівня українського гетьмана, пам’ятники б йому стояли по всій Росії. А так залишилося лише зубоскалити над власним невіглаством.

Далі мариніст, який море бачив лише з берега, заповзявся принижувати професійні якості українських моряків. Відсутність професіоналізму і морської практики він побачив під час жахливої бурі й шторму у севастопольській бухті, коли якорі не могли втримати український корабель «Славутич», коли порвались швартові канати і буксир навалом вдарив йому у борт. А ось затонулі під час цієї ж бурі два російські кораблі біля пристані у Новоросійську (мабуть, через надлишок того ж морського російського професіоналізму), але Шигін його чомусь не відзначив.

Полишивши минулі роки, Шигін взявся до опису часів нинішніх.

Десь хтось повідав москвичу, що бачив у одній анексованій українській військовій частині бюст Леніна, перероблений на Тараса Шевченка. Яка це була військова частина, залишилося за кадром, але з цього-таки робиться висновок, що «полуЛенин-полуШевченко… стал для меня на долгие годы олицетворением всей нелепости ВМС Украины». Українці в Україні моряками бути не можуть, це, на його думку, антиприродно, інша справа служба на героїчному російському флоті. І тому радісно біжать чи не всі з ВМС на російський ЧФ доторкнутися до його славної історії. Ось тому абсолютно беззбройні «самооборонці» успішно штурмували українські військові частини, в тому числі й штаб ВМС. І сам автор з кожної сторінки випромінює подібний «героїзм», який насправді є прикриттям російського військового безчестя, шовінізму, блюзнірством і грубим виконанням нечистоплотних політичних замовлень та зрадою народу України.

Ненависть до українського флоту у цього «мариніста» така, що він не цурається шельмувати навіть мертвих, з рельсовою закомплексованістю оббріхує загиблих під час анексії українських моряків, у тому числі беззбройного офіцера, розстріляного окупантом перед дверима власної квартири.

Найбільш братерськими виразами широкої російської любові до «братського народу» в цьому опусі можна відмітити: «деградация армии и Военно-морского флота… превращение украинского демократического государства в профашистско-нацистскую диктатуру… пелена фашистского морока… Президент публично выкрикивает фашистские приветствия, а офицеры и матросы ВМСУ дружно отвечают таким же фашистским приветствием… вскоре мы узнаем, что в ВМСУ, вместо старого приветствия с прикладыванием ладони к козырьку фуражки, лихо вскидывают вверх правую руку, а униатские попы уже не крестят, а осеняют верную им военно-морскую паству фашистской свастикой…». Все українське цим бравим письменником, з власівською гвардійською стрічкою на лацкані тужурки визначається як фашистське і вороже, чи не з кожної сторінки виразно проглядаються погано прикриті чохлом «мариністики» звірині ікла сучасного путінського рашизму.

Не знаю, був колись «господін» мариніст в Одесі, чи ні, але він заповзявся переконати читача, що саме «бандерофашисти» запалили Будинок профспілок, стріляли самі в себе та заповзялися здійснити там переворот. Шигін-мариніст зробив висновок і розказав суспільству, що із захисника народу «ВМСУ стремительно превращаются в карательно-полицейскую организацию», а підрозділи ВМС України в АТО «сражались не с каким-то внешним врагом, а с собственным народом» ‒ затягнув стару пісню про «іхтамнєту» і шахтарів-танкістів.

Дійсно, українські моряки – не «зелені чоловічки», не «іхтамнєти» без державної символіки, без честі й гідності. Вони – воїни честі, гідності і свободи. Та як не старається автор прикрити російську агресію в Криму і спецоперацію в українському Донбасі, не виходить у нього. У всьому світі вже давно переконалися, що на українському Донбасі російський спецназ, морські піхотинці, всі їхні «іхтамнєти» протистоять морській піхоті ВМС так, як раніше протистояли в Криму.

Промовисто і відверто з дозволу Кремля, зрозуміло, відкриє личко всій кримські брехні вищеназваних «мариністів» про «іхтамнєтів» наступний московський автор, який до п’ятої річниці захоплення Криму напише, що «волевиявлення народу Криму» було не прагненням його до Росії, а спецоперацією збройних сил Росії в Криму у 2014 році. І що анексія Криму стала можливою лише внаслідок успішного її проведення.

Наступний автор, а це політичний оглядач «Комсомольской правды», полковник у відставці Віктор Баранець. Щоб бодай якось зацікавити читача темою «добровільного приєднання Криму», він змінив жанр з документального на «художньо-документальне дослідження» та застосував нелінійний (паралельний) сюжет – як димову завісу над агресією в Криму. Напевно, він припускав, що саме таким методом легше обманути читача, легше зруйнувати імунітет суспільства до спротиву агресії занесеними сумнівами та проспівати осанну російському воїнству.

Сам Баранець народився у смт. Барвінкове Харківської області, закінчив факультет журналістики Львівського вищого політичного училища, служив у низці військових ЗМІ, був заступником головного редактора «Коммуниста Вооружённых Сил СССР», радником у головному політичному управлінні міноборони РФ і був… довіреною особою В. Путіна на президентських виборах. Повертатися на рідну землю після проголошення незалежності України відмовився.

Треба зазначити, що російському військово-політичному керівництву вкрай було важливо продемонструвати світу інший офіційний сценарій «возз’єднання» Криму з Росією. Із написаного на цю тему раніше вищеназваними та іншими авторами вже досить виразно стирчали брехливі вуха і дволика кремлівська політика. В них – неприкрита агресивність керівництва Росії до України, несприйняття її існування та намагання відновити імперію проглядаються такими ж, як відчуття злочинця до своєї жертви. Тож доручили міністру оборони РФ С. Шойгу знайти автора для нового твору про «епохальну» «Кримську весну 20014 року» і видати його за кошти міністерства. А кому доручити виконати таке замовлення? Хто може більш професійно облити багном зраджений народ, оббріхувати свою Батьківщину, де народився, виріс і звідки пішов у світ, та славити окупанта? Звичайно, український колаборант, який за тридцять сребреників відцурався свого роду, і тут Баранець підійшов якраз по формату. Ну, тридцять не тридцять, але його син є віцепрезидентом російського Газпромбанку, а онук живе в Монако. Добре оплачуване діло треба відпрацьовувати, старатися належно...

І Баранець наполегливо старався кілька років поспіль. У 2019 році з під його пера вийшла товста, на 460 сторінок формату А 4 і 45 глав, яскраво ілюстрована книга «Спецоперация Крым. 2014» під рубрикою «особливої важливості». Треба думати, вона і є офіційною версією міністерства оборони проведеної збройної агресії Росії, захоплення та анексії українського Криму. Сама назва книги стверджує, що ніякої «весни», «волевиявлення кримчан» та їх «генної пуповини з Росією» в природі не було, а була заздалегідь спланована спецоперація збройних сил Росії проти України.

Хоча Баранець і не називає дату початку російської спецоперації проти України, вирахувати її не важко. Якщо врахувати, що перші десантні кораблі з десантниками Північного і Балтійського флотів прибули до Севастополя 1 березня, то активна фаза спецоперації розпочалася в грудні 2013 року, в акурат після грудневої зустрічі в Сочі В. Путіна з В. Януковичем. А підготовка десантних кораблів до далекого походу і того раніше. Так що київський Майдан стосунку до початку російської агресії в Криму не має зовсім, дарма, що цей сухопутний «мариніст» старається видати Майдан першопричиною анексії Криму.

Для створення генеральної епічної «драми епохальної теми» порятунку кримчан від підготовленого американцями антиросійського бандерівського Майдану для Баранця відкрили всі двері й архіви, навіть розсекретили деякі документи в Міноборони Росії. Відкривав сейфи з секретами сам міністр оборони РФ С. Шойгу. Та що там в міноборони, йому відкрили кабінет і «товсту пожежного кольору» особливо важливу папку на столі самого Путіна з промовистою назвою «Украина». З них-то і черпав він матеріали для своєї «епопеї». До документальної сторони описуваних подій 2014 року цей запорєбріковський колишній українець вводить персонажі видуманого севастопольця Олександра Кручиніна, дочка якого і її чоловік-западенець Богдан служать (яка ганьба!) на українському флоті, та чорноморського офіцера Михайла Любецького. І ось автор постарався «заглянуть в души своих героев ‒ главных действующих лиц этой исторической драмы ‒ будь то президент России или простой гражданин Крыма, солдат или министр обороны, участник киевского Майдана или офицер российского Черноморского флота».

Що ж у тих «душах» він побачив, наведем короткі цитати:

Глава І. «Пострадавшие студенты на Майдане все с Западной Украины». Розповів Микола Азаров.

«По Севастополю роз’їжджав Мерседес, з вікон якого стирчали червоно-чорні прапори і бейсбольні біти».

Сват Михайла Любецького переметнувся (1992 р.) разом із Кожиним на український флот і організовував йому «баньки с девочками».

Стор. 30. «От хохлов у русских такие красивые детки получаются».

«Турки стали принюхиваться к Крыму».

Стор. 102. «Путин: Украина, по-сути, отказалась от своего суверенитета, и теперь киевские продавцы незалежности пляшут гопака под американскую дудку. А нужно, чтоб плясали под нашу»… Американцы подсунули под Ющенка свою американку…

Стор. 108. Індустріальна, економічна і соціальна база України створені Росією у попередні десятиліття.

Стор. 112. Із секретної депеші Манафорта голові Держдепу Дж. Керрі: «Мы должны поставить Путина на место… Крым должен стать для нас и для всего НАТО ещё одной стратегически опорной базой, с которой мы будем контролировать регион». Десятки наших баз за пределами США не стоят одного Крыма».

Американці під видом ремонту спланували у севастопольській гімназії № 5 створити інформаційно-розвідувальний центр.

Стор. 119. Співробітник ЦРУ Скотт Рікард заявив, що американські спецслужби більше ніж 20 років готували переворот в Україні. Ця заява вартувала йому життя.

«План «Інтеграл» ‒ лише одне агентство США з міжнародного розвитку витратило 5 млрд. доларів. Дж. Сорос – не менше 5 млрд. дол. За ці гроші купували Ющенка, Яценюка, Турчинова, Наливайченка… Кожного дня бійцям Майдану платили 200 доларів.

В Спілку офіцерів приймали за умови згоди вбивати росіян.

Стор. 124. Розгром російської мови в Україні.

Стор. 202. «Несколько тысяч российских военных, переодетых в гражданскую одежду, вливаются в ряды крымских отрядов самообороны, которые блокируют основные дороги, украинские части и подразделения. Задача – взять под контроль их… оружие, боевую технику, боеприпасы».

«Пропагандистскую работу, вербовку украинских военнослужащих проводили ветераны войны, афганцы. Им на помощь с Москвы самолётами доставляли бывших сослуживцев и единомышленников».

Стор. 221. На блокпостах ополченці стали все частіше перехвачувати машини зі зброєю і боєприпасами, у тому числі і ПЗРК.

Стор. 221-222. Десантники на кораблі почули пісню «величавий Севастополь»… Приниження росіян.

Стор. 250. Екіпажі двох українських кораблів збунтувалися і викинули своїх командирів за борт.

Стор. 251. Командир українського корабля Півень закрився з старпомом у каюті, п’ють, потім Півень застрелився.

Стор 251. «Спецоперація «Крым» – «Русскій щелбан» для США і НАТО.

Стор. 313. На вимогу російських генералів Булгакова і Панкова комбати Керченського і Феодосійського батальйонів морської піхоти ВМС України відсторонили своїх замів від посад, обеззброїли, вивели з території частин і заборонили появлятися на території батальйонів.

Стор. 358. Вбивство українського прапорщика Кокуріна російськими грушниками в Сімферополі зрівнюється зі «снайперами Пашинського, які вбивали людей на Майдані, щоб видати їх жертвами режиму».

Стор. 360. ФСБ «вежливо попросило Гайдука поехать с ними».

Глава 25. Розповідь, як генштаб ЗС РФ провів стратегічне маскування введення військ у Крим проведенням навчань із захоплення Арктики і військових навчань на Уралі та південному військовому окрузі, чим ввів в оману США і НАТО.

Стор. 429. Київ тільки ссав соки з Криму, а Росія стільки дає йому.

Стор. 440-441. Розмова у спальні поміж російським офіцером Михайлом Любецьким із колишньою дружиною офіцера ВМС України, якому вона розповідає про свого чоловіка: «…перебежал с Черноморского флота на украинскую сторону, уехал из Севастополя в Николаев, а теперь звонит и говорит, что будет проситься на наш флот. Да кто ж его, предателя, теперь сюда на службу возьмет?».

Стор. 446. Порошенко наказав двом катерам «скритно» перейти з Одеси в Маріуполь. Цим Порошенко хотів ввести воєнний стан і відмінити вибори.

Стор. 447. Свій суверенітет Київ услужливо кинув до ніг США.

Стор. 456. Порошенко на колінах вимолював у Трампа…

Багато ще чого Баранець «створив» в «епохальній драмі», але для розуміння вимушеної допомоги Криму в його «історичному прагеннні» до Росії», думаю, і цих виписок достатньо.

На пресконференціях, які Баранець провів у Сімферополі і на крейсері «Москва», він повідав кримчанам, що «Российский солдат и матрос здесь, в Крыму, стоит на земле, которая на три метра вглубь пропитана кровью его предков. Мы не оккупанты, мы не захватчики, мы даже не гости здесь, мы просто вернулись домой».

Та «домой» на танках без знаків розрізнення не їздять і не стріляють по ньому з «Градів», і про це в «епопеї» жодного слова. Дійсно, щоби зробити Крим своїм «домом» Росії, імперській, радянській, без різниці, довелося таки дійсно пролити море крові місцевих жителів, кримських татар, українців та інших народів. Але Баранець цю історичну істину залишає поза межами свого «епохального твору». Далі він з жалем розказав допущеним до нього журналістам, що «изначально …рассчитывал, что книга будет строго документальной, однако, когда было отпечатано 40 экземпляров, печать была приостановлена. Специальная комиссия занялась изучением фолианта. В итоге из «Крыма» попросили изъять несколько глав, по сути, эксклюзив… невероятно героических моментов, так как они были связаны с работой российской разведки. Но нашлись люди, которые рекомендовали написать документально-художественную книгу... Часть фактов надо было преподнести в литературной форме, не меняя их сути, меняя только фамилии. Я подумал и согласился. Так появился жанр, документально-художественное исследование, которого, возможно, не существует в мире» ‒ виявляється, що Баранець здійснив… ще й літературне відкриття, чомусь досі не помічене літературною спільнотою. «Господін» полковник чомусь не пояснив ні у своїй книзі, ні на її презентаціях, для чого російські розвідники здійснювали героїчні подвиги в Криму, коли кримчани просто марили поверненням до «лона матері-Росії», а?

Зрештою, «епохальна драма» виявилася дешевою літературною облудою і спробою художньо-документальним жанром прикрити агресивну суть путінської політики до своїх сусідів, путінське лукавство, його намагання відродити російську імперію і втягти в її ярмо Україну. Можу лише підтвердити, що насправді київський Майдан став тим історичним перехрестям, де назавжди розійшлися шляхи України з Росією, де був похований проєкт «Новоросія» і російської наддержави. І ці шляхи не зіллють більше воєдино «епохальні твори», замішані на історичних перекручуваннях, відвертій брехні, на неправді й півправді, облуді й україноненависництві, хто б їх не писав: московські мариністи чи українські колаборанти.

Як відреагували під час гібридної війни на ці, та інші ворожі гібридні «драми» в Україні, в її Збройних силах? Майже ніяк. Лише в Одесі заявили, що ця інформаційна ворожа зброя підкреслює, що ВМС України на вірному шляху свого розвитку. І все.

Літературних публікацій на кримську тему майже немає, а ті, що створені, вийшли у світ таким мізерним накладом, що невідомі широкому суспільству, а інші лежать у шухлядах їхніх авторів бо ті не мають видавця – неприваблива комерційна тема. І це під час війни!

Нечаста полеміка і дискусії в Україні на тему анексії Криму свідчать, що ворожа інформаційна зброя таки вражає українців, сіє зерна зневіри серед народу в перемогу над агресором, на повернення півострова. І результати минулих як президентських, так і парламентських виборів тому свідчення. Ці облудні твори російських «мариністів» є складовою нелінійною частиною доктрини «війни нового покоління», складовим елементом гібридних зусиль роз’єднати міжнародну підтримку України, намагаються розмити українську національну ідентичність, демонструють цинізм і цілковиту зневагу до України. Такими «літературними драмами» кремлівське керівництво намагається маніпулювати суспільною думкою як в Україні, так і в Європі, викривляти історичні факти на користь своїх імперських устремлінь, виставити світу відверту агресію «унікальною «охранной операцией на полуострове».

Степан Павлюк, севастополець, історик

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції