22 травня виповнилося 70 років Миколі Владзімірському, відомому українському журналісту, севастопольцю, засновнику та автору порталу «Українське життя в Севастополі», ресурсу для дітей «Весела Абетка», «Афоризми» та багатьох інших. Інтерв'ю з Миколою Володимирським читайте на сайті Крим.Реалії.
1999 року Микола Владзімірський закінчив курси журналістики Всесвітньої служби ВВС. Кримський письменник Данило Кононенко назвав Миколу Владзімірського «патріархом кримського інтернету». Він є координатором громадського комітету «Український Севастополь», засновником газети «Слово Севастополя» (2011 р.), членом Всеукраїнського Комітету із захисту української мови, членом історичного клубу «Холодний Яр». Микола Владзімірський був творцем та адміністратором сайтів газет «Кримська світлиця», «Флот України», «Незборима нація», «Наша Віра», журналів «Морська держава», «Воєнна історія», ресурсу «Афоризми», сайту музею Лесі Українки в Ялті та інших. Нагороджений медаллю Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка «Будівничий України» (2014 р.), грамотою Верховної Ради України за заслуги перед українським народом (11 жовтня 2019 р.).
– Російська пропаганда стверджує, що Росія претендує на Донбас, тому що це завідомо російський регіон. Ви – свідок: народилися, жили та навчалися у Мар'їнці, все бачили на власні очі. Яким був цей регіон у середині ХХ століття?
– Ні, це був спочатку український регіон. У Мар'їнці, це районний центр з населенням у 10 тисяч людей, працювала українська школа, велика та красива, всі мешканці розмовляли між собою українською мовою. Пізніше розпочалася типова русифікація регіону. Туди завезли переселенців із Росії, напевно, сімей 200 їх було, виділили їм ділянки, допомогли побудуватися, назвали це поселення Новомар'їнка, знесли нашу стару школу, збудували нову, і вона вже стала російською. Збудували московську церкву, і люди заходять туди, моляться, виходять і продовжують говорити українською мовою. Але русифікація була тотальною, причому її підтримувала офіційна місцева влада, і тому російськомовне поступово виходило на передній план.
Є «острівці» тотальної русифікації, насамперед, містечка, які повністю завезені на Донбас, як Сніжне, але корінне населення так і залишалося українським
Цей процес русифікації вражає весь Донбас. У Донецьку неможливо було купити у кіоску центральну пресу. Однак там залишалося і багато українців – там було ще багато українських шкіл, багато гуманітарних вишів були за духом українськими, зокрема Донецький університет імені Василя Стуса, багато інших. Тотальної русифікації все одно не вийшло. Є «острівці» тотальної русифікації, насамперед, містечка, які повністю завезені на Донбас, як Сніжне, але корінне населення так і залишалося українським. Насамперед, сільське, там, де виробляються зерно, овочі, м'ясо – це все, що потрібне для життя, все це забезпечувалося українським населенням.
На жаль, доля моєї малої батьківщини Мар'їнки незавидна – у процесі російських домагань і господарювання сепаратистів там усе зруйновано, зокрема навіть цвинтар. Люди роз'їхалися хто куди, мабуть, по всій Європі. Це колосальна катастрофа і на особистісному, і на державному, і на суспільному рівні. Цього міста вже немає.
– Як ви стали севастопольцем?
– Після служби в армії я переїхав туди 1976 року. І прожив у Севастополі 38 років.
– Яким було тоді місто та як жилося в ньому українській громаді?
– Спочатку, поки не було політичного тертя, у нас не було дискомфорту. Пересічні севастопольці, як і ми, нормальні розсудливі люди. Ми вивчали історію міста, насолоджувалися морем, знаходили друзів. Щоправда, нас дивували деякі «заскоки» місцевої влади. Наприклад, я займався фотографією і разом із професійним фотографом Миколою Пляшечником ми часто виходили на зйомки. І найчастіше потрапляли під заборони «пильних громадян». Наприклад, був випадок, ми ходили на Фіолент знімати схід сонця. Щоб уникнути наслідків, ми розподіляли ролі. Я відволікав і знімав показушно, не ховаючись, а Микола на той час ховав свій фотоапарат. На нас одразу доносили «пильні» громадяни, підходила радянська міліція. У мене засвічували плівку, а Микола без наслідків забирав класні художні фотографії, які розходилися по багатьох газетах. Крім того, у Севастополі заборонялося знімати кораблі, хоч у всіх портах світу це не заборонено.
– У якому стані в ті й пізніші роки була українська громада Севастополя, як ви її сприйняли, яким було українське життя у Севастополі?
– Життя українців у Криму не було відокремлене від життя міста, громада була органічною складовою частиною міського суспільства, ми брали участь у всіх проблемних питаннях, в економіці, виробництві, в культурі, в інформаційному середовищі. В об'єднанні українців велику роль відігравало міське товариство «Просвіта». У неї мене привів Микола Пляшечник. Я й раніше ходив на заходи та збори, скажімо, коли Кожина (Борис Кожин – перший командувач Військово-Морських Сил України, віцеадмірал, народний депутат України 2-го та 3-го скликань, український громадсько-політичний діяч – КР) призначили головкомом ВМС України, у Херсонесі тоді була велика зустріч. А потім 1993 року я вступив до членів спільноти.
Українська громада Севастополя була досить сильною
Українська громада Севастополя була досить сильною. Це видно хоча б із того факту, що на референдумі за незалежність України у Севастополі проголосувало більше ніж половина мешканців, що зруйнувало міф про приналежність міста Росії. У цьому є велика заслуга міської «Просвіти», її керівника Миколи Гука. З того часу цей висновок підтверджувався багато разів, і, на мій погляд, теза про те, що Севастополь – українське місто відтоді і не потребує доказів.
Десятки заяв і звернень української громади лунали у міському ефірі, пресі та інтернеті про те, що українська держава має не формально, а фактично володіти містом. Розголос заяви громадського комітету «Український Севастополь» про наміри влади 2004 року перевести український флот із Севастополя до Донузлава змусив президента Кучму вже на другий день скасувати ці недалекоглядні плани. Значною мірою завдяки нашому спротиву було зірвано дві спроби встановити пам'ятник Катерині II у Севастополі 1997 року та 2002-го. Численні публікації привернули увагу влади та громадськості.
– Ви активний учасник та ініціатор безлічі проєктів, що належать до засобів масової інформації. Розкажіть про них.
– 1995 року я побачив у кіоску газету «Дзвін Севастополя», засновником якої був Микола Гук. Я став її читачем і бачив, що видання можна покращити. Зробив три варіанти нового логотипу, розробив інші пропозиції та звернувся до редактора. Він прийняв мої пропозиції. Я став і автором цієї газети. А через деякий час освоїв програми верстки газети, і ми з ним почали створювати газету в мене вдома на комп'ютері «Просвіти». Газета була «зубастою»: критикувала владу за нечітку державну позицію, публікувала серії історичних матеріалів, розвінчувала брехню комуністів щодо нашої історії та політики більшовиків. Загалом до 2000 року я під своїм ім'ям та дев'ятьма псевдонімами опублікував понад 1000 текстів.
Загалом до 2000 року я під своїм ім'ям та дев'ятьма псевдонімами опублікував понад 1000 текстів
Разом із журналістом Ігорем Лосєвим ми публікували в газеті «Флот України» полемічні статті, які користувалися популярністю, багато з них були передруковані навіть у Росії ресурсом «Инопресса». Зокрема, наприкінці 1998 року флотська газета опублікувала мій матеріал про 90-річчя Степана Бандери. Комуністи міста під керівництвом незмінного досі Пархоменка у своїй газеті накинулися на нас із неймовірною злістю, відбулася велика дискусія, яку ми завершили статтею «Про право мати своїх героїв», і де викрили фейки проросійської пропаганди про те, що оунівці співпрацювали з гітлерівцями.
– Розкажіть, як виник портал «Українське життя у Севастополі»?
– Ідея створити самостійний сайт прийшла мені після того, як я зрозумів, що газети, з якими співпрацюю, не можуть опублікувати всі мої статті. А тем та ідей у мене накопичилося багато, газета друкувалася раз на місяць, і, зрозуміло, що хоч і під псевдонімами, її не можна було заповнювати лише моїми думками. В Інтернеті таких обмежень немає. А влітку 1999 року в Севастополі відкривала канадсько-українську бібліотеку меценатка з Торонто, професорка Марія Фішер-Слиж. Я підготував проєкт, подав їй, вона ознайомилася, і ми стали однодумцями. На початку 2000 року вона переслала кошти, і за два місяці два студенти на комп'ютері у відомого правозахисника Романа Романова зробили сайт. З двома дискетами, на яких 6 мегабайт інформації, я прийшов в інтернет-кафе і за якісь дві години їх вдалося переслати на сервер. Це сталося 29 березня 2000 року. Примітно, що сайт-рупор Чорноморського флоту було створено лише за три місяці після виходу нашого ресурсу. Визнав цей інформаційний прорив і Микола Гук, за що «Просвіта» відзначила мою роботу Малою Шевченківською премією. Цей ресурс зауважив журнал «Політика і культура» й опублікував замітку «Вікно в український Севастополь».
Українці всього світу тепло зустріли появу сайту, про що залишали відгуки. Це надихнуло мене
Українці всього світу тепло зустріли появу сайту, про що залишали відгуки. Це надихнуло мене, і я почав множити українські інтернет ресурси в мережі. Підтримка читачів сприяла створенню нових сайтів – «Весела Абетка», «Афоризми», «Смішного!», ялтинського музею Лесі Українки, газет «Кримська світлиця», «Незборима нація», «Наша Віра», журналів «Воєнна історія», «Вітчизна». А пізніше я сформував сайти «Поетичні світи Севастополя», сайт інтимної поезії «Дотик Словом», сайти «Пласту», УГКЦ у Севастополі. Після цього сайт «Українське життя у Севастополі» цілком заслужено названо порталом. На сайті також представлено тодішню діяльність «Просвіти», Союзу українок, ТРК «Бриз», Українського культурно-інформаційного центру.
Цінним літературним та інформаційним ресурсом у місті була бібліотека, створена за участі та за багаторічної підтримки пані Марії Фішер-Слиж. Тому за її життя я запитав дозволу на те, щоб назвати бібліотеку її ім'ям. Назва – це визнання її заслуг, а головне – розуміння її важливості. Вона погодилася. Відвідуючи видавництва, спілкуючись із письменниками, мені вдавалося переконати їх у необхідності розповсюдження українських досягнень. Так бібліотека наповнилася електронними книгами, прозовими та поетичними творами, цінними та рідкісними перекладами, збірками афоризмів.
Важливим ресурсом з 2016 року є моя сторінка у Facebook «Рух «За мову», яка на сьогодні налічує 239 тисяч читачів. Багато матеріалів цього ресурсу набирають мільйони переглядів, що забезпечується сотнями коментарів, лайків та шерів читачами.
– Чи відчувався український характер Севастополя, як то кажуть, у його повітрі?
– Структура населення міста була складною – засилля російських військових, відставників, колишніх міліцейських. Однак, що було характерно, все місто приймало Україну лояльно, у Севастополі не було суцільної антиукраїнськості. Ця злість і заперечення України привнесені російською пропагандою та гостями з Москви, типу колишнього Лужкова, депутатів Держдуми, проплачених візитерів. Вони взяли на замітку популярних людей, типу того ж Круглова, який спочатку піднявся на роздачі талонів на цукор, і залучили їх у політику для своїх цілей. Вони й почали сіяти розбрат і смуту. Їх було не так багато, і це були переважно «неадекватні бабусі», потім антиукраїнська активність розширилася за рахунок комуністів, візитерів російських партій, за рахунок нестримної пропаганди. Зрештою, вирішальну роль відіграла відсутність державної політики, адже Володимир Яцуба фактично без бою здав владу самозванцю Олексію Чалому.
Складні часи були під час розподілу флоту, під час укладання харківських угод у 2010 році. Ці трагедії з розвалу України відбувалися на наших очах. Усе це залишилося болючими шрамами на серцях севастопольців, але змінити що-небудь ми були не в змозі.
– Як ви розцінюєте перспективи звільнення та реінтеграції Криму до складу України?
Очевидно, що Крим нам, швидше за все, доведеться відвойовувати силою. Для цього потрібна рішучість української влади
– На жаль, ці перспективи сьогодні ще дуже примарні. Військова агресія Росії посилюватиметься. У Європі діє активна проросійська пропаганда та діє найширша мережа агентів. Очевидно, що Крим нам, швидше за все, доведеться відвойовувати силою. Для цього потрібна рішучість української влади. Я розумію надію нашої влади на переговори. Але Путін висуває умови, які заздалегідь неприйнятні для України і не можуть бути прийняті нами. Це не переговори, а ультиматум Путіна. Переговори, швидше за все, якщо вони й будуть, результату не дадуть. Потрібна ще більша консолідація світової спільноти, щоб інші країни допомагали нам не воювати, а допомагали перемагати. До цього рано чи пізно світова спільнота прийде у відповідь на зухвалість і провокації Путіна та геноцид українського народу. Думаю, знадобляться спільні військові зусилля усієї світової спільноти, і тільки тоді імперіалістичні устремління рашизму можуть бути подолані. Світова спільнота саме до цього рухається, але тільки, на жаль, повільніше, ніж треба було б у цій ситуації. Незрозуміло, що робити із завезеним до Криму після окупації мільйона росіян і скільки часу знадобиться для повернення півострова в природну та законну орбіту України. В Україні розробляється стратегія реінтеграції, але багато аспектів не випробувані на практиці і поки що не відомо, наскільки вони будуть успішними.
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.
