Спеціально для Крим.Реалії
Не можна уявити собі почуття Дмитра Гордона після всієї епопеї з гучними інтерв'ю з Наталею Поклонською та Ігорем Гіркіним. Звідки, з якого боку до нього мало прийти задоволення від виконаної роботи? Від України? Так тут від безлічі медіа він зазнав повного заперечення і неприйняття. Критика на його адресу полягала в тому, що його інтерв'ю не дали жодної нової інформації, натомість він увів в інформаційний простір своєї країни особистості нон грата, надав трибуну відвертим ворогам України ‒ зрадниці Батьківщини та керівнику бойовиків, який командував спецопераціями в Криму й на Донбасі.
Чи він очікував визнання з боку Росії? Можливо, не знав, що Москва ні сльозам не вірить, ні заслуг не визнає? Російське визнання хоч і могло з горем навпіл подекуди виявлятися, але тільки до того моменту, поки він не вимовив неприпустимі для Росії слова ‒ про посилання на СБУ та про флешку в Гаагу. Після цього всі можливі варіанти визнання в Росії були відрізані. Настільки, що навіть у Криму його почали таврувати публічно.
«Крымские известия» під заголовком «Может, его даже наградят. Посмертно...» опублікували памфлет і карикатуру на нього. На малюнку Дмитро Гордон, мабуть, десь у сибірській глушині, у валянках, кожусі та шапці-вушанці несе повз зрубну хату, як піонер Павлик Морозов, під пахвою флешку, а за рогом хати ховаються Гіркін та Поклонська. Судячи з малюнка, іти йому від Сибіру до Гааги далеко, та й герої, які сховалися за рогом, цілком відверті в намірах ‒ вони явно не дадуть йому донести флешку за призначенням...
Автор колонки, редактор газети Ірина Іванченко пише, що на материковій Україні «градус звинувачень підняли на таку висоту, що автор, який займається декоративним і ніжним жанром інтерв'ю, вибачте, наклав у штани й розмістив на своєму сайті відеопокаяння, мовляв, провокацію він влаштував навмисно, у співдружності з СБУ. Розмови записані на флешку, яку передали в Гаазький суд. Ця інституція отримала безпрецедентний доказ грубого втручання Росії у справи України. Очі при цьому у Гордона затягнулися каламуттю, губи зм'якли і навіть крізь вітри-відстані відчувалося, як б'ється від страху сердечко».
Газета заперечує існування будь-якої користі від горезвісної флешки Дмитра Гордона. Якщо вона й існує, то що вона може містити? Автор пише: «Ось за великим рахунком ‒ що такого таємного і пристрасного він виколупав у співрозмовників, що Гаазький суд має здригнутися і розстріляти Росію за «окупацію та загарбництво»? Ігор Стрєлков нанизував страшилки на вісь «Операція «Крим» для Росії руйнівна, вона не потягне інтеграцію півострова і поверне його Україні, як тільки у Кремль в'їде новий господар». Ми що, вперше чуємо таку версію? Так платівка заїжджена до дірок і висміяна навіть десятикласниками на уроках суспільствознавства. Хтось написав на своїй сторінці у Facebook: «У третьому тисячолітті території не віддають, тим більше кров'ю, потом і дипломатичним талантом приєднані Катериною Великою, свої, споконвічні. Крим ‒ наш!»
Тут би можна заперечити газетярам як щодо сумнівного дипломатичного хисту під прикриттям військ Мініха, Лассі, Суворова, Потьомкіна та Долгорукова, так і щодо того, що в третьому тисячолітті території, швидше за все, не забирають, тому що в цьому немає сенсу. Сенс у технологіях, але в Росії з технологіями порожньо, тому вони й пішли слідами відомої жінки на ім'я Катерина. Так, власне, нічого окрім головного болю собі й не придбали, зате з'явилися тисячі жертв і мільйони біженців та інших постраждалих, які ніколи у своєму житті Кремлю це «забирання земель» не пробачать.
Автор колонки далі стверджує: «Співрозмовник Гордона сипав фактами ‒ як російські військовослужбовці переходили кордон з Україною, хто смикав маріонеток за ниточки, хто фінансував, хто припустився невиправних помилок, число втрат...», і докоряє колишньому феесбешникові: «Але ж є честь офіцера. Ставши військовим пенсіонером, людина в погонах не може кидати камінь у рідне відомство, тим паче розкривати не призначені для публічності схеми та секрети. Це погано пахне і не викликає симпатії ні до Стрєлкова, ні до Гордона». Ну, перш ніж говорити про «честь офіцера», тим більше вимагати її, слід було б згадати, за чиїм наказом у Криму знымали відзнаки з російської військової форми та чий виконували наказ, коли прикривалися беззбройними жінками та дітьми. Яка там честь...
Значить, не даремно Гордон несе флешку до Гааги: Гіркін не просто живий свідок, він ‒ керівник бойовиків і навіть підсудний у справі про катастрофу пасажирського літака MH-17. На трибуналі в Нюрнберзі судили злочинців і з меншою кількістю жертв. І Гіркін теж не відкрутиться...
Редактор «Крымских известий» жаліє та виправдовує Наталю Поклонську, яка «отримала освіту в 90-х», дівчинку, яка не знала, що не «Лермонтов написав комедію «Горе від розуму», і що не Суворов говорив: «Служити б радий, прислужувати нудно», але при цьому «взялася розгрібати завали». Як швидко окупанти наробили завалів у березні 2014 року? Її наклеп на фільм Олексія Учителя, виявляється, «зворушливий», але просто «вона ‒ людина, безумовно, державна, трошки розгубилася в пошуках політичної ніші». Але «людина державна» ніколи б, по-перше, не загубилася ні в яких нішах, по-друге, не зрадила б Батьківщину.
У автора колонки викликає захват те, що Наталя Поклонська сказала, «що з українським народом, культурою, традиціями не прощається ніколи». Так річ у тім, що у Поклонської знань про український народ, культуру, традиції рівно стільки ж, скільки і про Грибоєдова, Лермонтова та Суворова, до речі, як і про Миколу II. Ірина Іванченко пише, що «дуже поважає депутата за позицію, твердість і характер». Ось тільки вона, мабуть, остання людина, хто поважає Поклонську за риси характеру, яких не існує, бо справжні «позиція, твердість і характер» вимагають ще знань, розуму та патріотизму. А якщо їх немає, то й виходять такі прокурори та депутати.
І Дмитро Гордон усе це показав. Може, і добре, що показав, Україна краще знатиме «своїх антигероїв».
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
