Доступність посилання

ТОП новини

«Крим не бомблять, але бомби в Україну везли над нами». Українська активістка Олена Попова виїхала з Криму до Європи


Активістка Українського культурного центру в Криму Олена Попова

Олена Попова – кримчанка, філолог, викладачка російської мови та літератури за освітою. У 2014 році, на момент російської окупації Криму, працювала журналісткою. З початком анексії відкрита незалежна журналістська робота в Криму стала небезпечною, висловлення громадянської позиції –​ теж. 9 березня 2015 року в сімферопольському парку ім. Гагаріна було затримано активістів, які вийшли на мітинг з нагоди дня народження Тараса Шевченка. Після цього активісти створили Український культурний центр, учасницею якого Олена була всі роки російської анексії Криму. Майже всі його засновники в різний час були вимушені виїхати з Криму, а після початку повномасштабної війни Росії проти України виїхала і вона. Крим.Реалії поговорили з кримчанкою про те, чому вона ухвалила таке рішення, про настрої та атмосферу суспільства в Криму та як змінювалася риторика пасажирів кримських електричок під впливом російської пропагадни на півострові.

Олено, де ви зараз, і чому вирішили виїхати з Криму?

Це вже не психічного рівня було відчуття, це вже була саме фізична неможливість бути поряд з людьми, які за війну

– Я вже майже місяць у Вільнюсі. Всі ці 8 років e Криму я чекала, що буде все-таки звільнення. Я сподівалась на це. А 24 лютого, напередодні мого дня народження, все це почалося. Десь тиждень, я все це в Криму переживала, і потім зрозуміла, що я вже не можу там залишатися. Це вже не психічного рівня було відчуття, це вже була саме фізична неможливість бути поряд з людьми, які за війну, і які весь час про це говорять, бо їм потрібно це обговорювати. Я не знаю, якого психологічного рівня ця потреба – постійно говорити про війну. Тобто спочатку всі були трошки приголомшені. Мало хто міг щось казати, аналізувати чи щось таке. А потім всіх прорвало. Почалася активна нова фаза телезомбування, всі почали казати одне й те саме: що це «звільнення» України, й інші штампи, які я не буду повторювати. І я зрозуміла, що не можу там залишатися, все це чути і бути серед цих людей. Іноді це дуже близькі люди. Іноді це люди, яких я обслуговую, бо я працювала касиром в електричці. І я вибрала, вирішила все-таки їхати.

Одна з ініціаторів створення Українського культурного центру в Криму Олена Попова у Сімферополі на пресконференції, 7 травня 2015 року
Одна з ініціаторів створення Українського культурного центру в Криму Олена Попова у Сімферополі на пресконференції, 7 травня 2015 року

– Чи бачите ви зараз можливість повернутися до Криму?

Я не знаю, навіщо зараз туди повертатися, і мені дуже шкода тих, хто не може зробити це

– Поки немає сенсу. Навіщо було виїжджати таким складним шляхом, переживати всю цю екзистенцію? Так, мої знайомі, одна моя дуже гарна подруга дитинства, яка, на жаль, теж заразилася путінізмом, мені надсилає відео, показує якісь тюльпанчики в Нікітському ботанічному: дивись, яка краса. І що? І що, через цю красу я повинна повернутися, подивитися на цю красу, і потім що? Заново адаптуватися до цього всього жаху? Я не знаю, навіщо зараз туди повертатися, і мені дуже шкода тих, хто не може зробити це, як я. Треба ухвалити рішення, і вже не відхилятися від нього. Не думати, що буде, якщо не вийде, якщо мене не пустять, якщо в мене не буде грошей, якщо в мене не буде де жити. Про це вже не треба думати. Треба вирішити і їхати. Бо ті, хто там зараз залишився, з моїх близьких знайомих, моїх україночок – вони дуже страждають.

Під час процесу над політв'язнем Володимиром Балухом активісти Українського культурного центру підтримували його рідних. Олена Попова і Наталя, мати Володимира Балуха. Крим, 15 січня 2018 року
Під час процесу над політв'язнем Володимиром Балухом активісти Українського культурного центру підтримували його рідних. Олена Попова і Наталя, мати Володимира Балуха. Крим, 15 січня 2018 року

На ваш погляд, яка кількість кримчан не підтримує війну Росії проти України?

– Це питання всі ці роки – найскладніше з тих, які можна поставити. Навіщо ви його ставите зараз, я не знаю. Ми розуміємо, що цифри, які були тоді, ще в 2014, потім у 2015-му, всі ці відсотки щодо так званого «референдуму» і підтримки Путіна були завищені. Але якщо ви хочете щиру відповідь, то я не можу її дати. Моє враження – за 8 років вже відбулось дуже багато чого, і я знаю випадки, коли молоді люди, патріоти, випускники Української гімназії в Сімферополі – зараз вони розгублені. Вони не знають, як їм тепер реагувати на все те. Тобто, вони теж чекали, як і ми всі, того звільнення. Чекали-чекали, його немає, немає. Можна тут по-іншому говорити: а от що ви зробили, щоб це звільнення сталося? Я не знаю, що на це відповісти.

Я поставлю схоже питання, але з іншим фокусом. Чи не думаєте ви, що те, чим ви займалися в Криму ці роки, діяльність Українського культурного центру була зрештою даремною? Або недаремною? Як ви думаєте?

Назвати частину свого життя безглуздою – неправильно. Ясна річ, ми це робили недарма

– Назвати частину свого життя безглуздою – неправильно. Ясна річ, ми це робили недарма. Мені якось жіночка одна із наших кримських україночок, яка виїхала, вона теж вітала мене з днем народження і писала: «Сподіваюся, що все це було недарма». Недарма, ні, недарма, Господи! Я, наприклад, як одиниця Всесвіту, зберегла здоровий глузд. Хай би що сказали на це мої родичі, я думаю, вони б із цим не погодилися, але хіба цього замало? А є люди, які завдяки мені вирішили виїхати з Криму і стати патріотами України, а не сидіти в Криму, не чекати пасивно. Я розумію, що неможливо було б очікувати якихось колон підтримки. Але є душі, які я змогла підтримати своїм прикладом, своїми ідеями, підтримкою, якимось рублем, бо іноді ми дійсно грошима один одного підтримували і підтримуємо. І, я вважаю, це не замало, ну ніяк не замало.

Олена Попова на засіданні «Кримської солідарності», Сімферополь, Крим, 31 грудня 2018 року
Олена Попова на засіданні «Кримської солідарності», Сімферополь, Крим, 31 грудня 2018 року

Чи можу я запитати про дорогу? Як вдалося виїхати з Криму?

– Я чекала на це запитання. І, чесно, не хочу особливо розказувати. Бо, якщо я розкажу в подробицях, цей шлях може бути закритий.

– Великий гак довелося зробити?

У мене не стояла задача поїхати саме в Литву, Литва вже потім з’явилася. Переді мною була  задача виїхати з Криму

– У мене не стояла задача поїхати саме в Литву, Литва вже потім з’явилася. Переді мною була задача виїхати з Криму, і виїхати за кордон. Я розглядала купу варіантів, але все впиралося в гроші. Якщо гроші є, варіантів багато, так у будь-якій ситуації. У мене був мінімум, у мене були рублі. Я допрацювала на цій електричці потрібний двотижневий період, отримала зарплатню, розрахунок, усе це взяла в руки. Я не знаю, чи можна було в Криму на той час купити долари або євро, в мене й не було вже часу шукати. Я виходила з того, що в мене є тільки рублі, якісь 60 доларів заначки, і все. Тобто, я розуміла, що не можу їхати через Туреччину, або іншим шляхом, як дійсно хтось впевнено їде, через Грузію або через перевізників, які пропонують свої послуги і маршрути. Але це коштує 600 доларів, наприклад, щоб виїхати за кордон Росії. А в мене у гаманці 60, і все. Тобто, в мене був свій проєкт, подробиць якого я розкривати тут не буду, бо це трохи авантюра. Якщо комусь цей досвід цікавий буде, я розкажу особисто, в іншому випадку цю можливість можуть закрити.

День вишиванки у Сімферополі, крайня ліворуч Олена Попова
День вишиванки у Сімферополі, крайня ліворуч Олена Попова

Яким маршрутом курсувала електричка, де ви працювали? Про що говорили люди? Чи говорять вони про війну? І що саме вони говорять?

Я відкриваю телефон, фейсбук, і я бачу, вже пишуть: почалася війна

– Саме 24-го я була на роботі, в мене був самий перший рейс. Їздила я в Євпаторію, Джанкой і Севастополь, і це був ранковий рейс з Євпаторії до Сімферополя, з 5-ї ранку. І вже на цьому рейсі говорили про початок агресії. Я відкриваю телефон, фейсбук, і я бачу, вже пишуть: почалася війна. Більша частина питала, що відбувається, і я пам’ятаю перший чіткий допис від Наталії Лютікової (кримчанка, переселенка, волонтерка – ред.): «Почалася війна». Я була в такому шоці. Ми раніше говорили про цю загрозу, і мали б бути психологічно якось готові. А коли це так посипалося на голову... І тут я чую, що люди їдуть і розмовляють тихенько, що «війна, не війна, колони, вибухи». Бо в Армянську, на півночі Криму, все було чутно з перших хвилин. Прорив російських військ на Херсонщину почався о 4 чи 5 ранку, і на півночі Криму всі ці вибухи чули. І не те щоб вони говорили: «О, нарешті, нарешті». Ні, навпаки, вони радше питали: «Боже, що відбувається?»

Хтось побачив, що я плачу, і запитують: «А у вас там що, родичі?» Блін, я кажу: «Там – люди!»

Тобто, люди були схвильовані, але без цього «ура-патріотизму». Деякий час події обговорювали відносно адекватно, без якихось істерик. Але в певний момент я почула, що «як класно, що нарешті там всіх повбивають». Тобто, всю цю фігню, яку говорить телебачення про «денацифікацію» та інше. Вони почали повторювати за телебаченням. Я робила якісь зауваження, періодично просто просила закрити рота, бо іноді вже так діставали, що не витримували нерви. Хтось каже: «Наши пабєдят». Я кажу: які «наші», про що ви говорите, я не розумію? Хтось побачив, що я плачу, і запитують: «А у вас там що, родичі?» Блін, я кажу: «Там – люди!». Було нестерпно все це чути.

І колеги на роботі, Господи, у нас там дофіга цих касирів – жодної нормальної людини, яка б сказала: «Боже, що коїться!». Вони радше цікавляться, чому Україна чинить спротив і не здається. Зеленський, на їхню думку, боїться, що якщо він здасться, і вони всі (український уряд — ред.) здадуться, то їх всіх повбивають як міжнародних злочинців. Це все постійно слухати – це ж можна застрелитися.

Ті, хто за Україну, не будуть нічого вголос говорити. Ніхто не хоче, щоб йому прилетіла якась «отвєтка».

Антиукраїнські написи на зупинці №1426 у напрямку Джанкоя. Фото Олени Попової, Крим, березень 2022 року
Антиукраїнські написи на зупинці №1426 у напрямку Джанкоя. Фото Олени Попової, Крим, березень 2022 року

З цієї атмосфери ви змогли виїхати в Європу. Наскільки вражаючий контраст? Як у Європі ставляться до українців? До кримчан?

– Круто ставляться. Я не очікувала підтримки такої. Спочатку, коли я тільки заїхала, приїхала в Польщу, я подумала, що мені якось соромно звертатися, бо я приїхала з Криму, і хочу допомоги. Від самого початку, коли я збирала інформацію, я бачила різні повідомлення про те, що кримчан ніби не пустять в Європу. Це від самого початку хтось писав, і постійно продовжує писати, що типу кримчани – це «крисчани», колаборанти і таке інше. І десь у мене це теж було присутнє в душі, що я частково теж «крисчанка». Від слова щур, криса, як хочете.

Це відчуття колективної провини? За що?

Дійсно, нас не бомблять, на нас не кидають бомби. Але над нами їх везли в Україну, над нами

– Ясна річ. Дійсно, нас не бомблять, на нас не кидають бомби. Але над нами їх везли в Україну, над нами. Вони везли кожного вечора, вночі, ми постійно чули цей гуркіт літаків. І всі вже знали, що це летять бомбувати материкову Україну. Всі знали, що аеропорт зачинений, тобто це можуть бути виключно військові літаки. І ти сидиш, і над тобою летять літаки, які несуть смерть. І ти сидиш, зайчик-пухнастик такий, усе знаєш, але зробити нічого не можеш. І я от просто для себе зробила вибір, який зробила. Але коли я вже їхала, в мене було відчуття, що я їду не так, як ті, хто з дітьми прориваються в ту ж Польщу, не мають нічого з собою, жодних речей. Я хоч могла відносно спокійно зібрати свої два маленькі рюкзачки, покидала в них, що на очі впало, документи і ці «серебреники».

Олена Попова, активістка Українського куольтурного центру в Криму
Олена Попова, активістка Українського куольтурного центру в Криму

Коли польська прикордонниця спитала, чи надовго я приїхала, я відповіла, що не знаю. Адже я справді не знаю. І якщо я тут не зможу влаштуватися з роботою, я повертатимуся в Україну: на Львівщину, у Карпати, в Закарпаття, куди завгодно. З Польщі це зробити вже не є проблемою, і це мій план «Б». Я це промовила прикордонниці, і в цей момент мене там і накрило. Вона мене швидко пропустила, щоби я не лила сльози на її папери.

Я не пішла відразу в пункти допомоги, тому що в мене було таке відчуття, що я можу зайняти чиєсь місце, що є люди, які більше потребують допомоги, ніж я.

У Польщі мене зустріли, і два дні підтримали трошки, щоб я могла зорієнтуватися, що робити далі. Я сходила в Український дім у Варшаві. Зрозуміла, що там мені ніхто не допоможе. Потім ще кудись ходила, якусь інформацію збирала. Потім зробила пост, що я у Варшаві. Знайшла знайому, яка мене теж трошки підтримала, знову-таки більше інформацією. Дуже складно без інформації, без знання мови. Почалися пошуки варіантів, що робити, куди йти. Потрібно PESEL (польській відповідник ідентифікаційного коду – ред.) отримати, чи не потрібно? Чи шукати роботу тут, чи їхати в іншу країну?

За кілька днів у Варшаві я зрозуміла, що ці гроші, якими мені допомогли, щоб я трошки прийшла в себе і зрозуміла, що мені робити далі, швидко закінчуються. Я в хостелі переночувала раз, два, і розумію, що далі це неможливо, жити з незнайомими людьми, з усякими побутовими особливостями. І тут випадково з’являється для мене пропозиція їхати в Литву на роботу, і треба ще декілька днів залишатися у Варшаві. Я знайшла анкету Українського дому, заповнила, і мені швидко перетелефонували і кажуть, що є дві жінки, вони мене приймають. Я їх запитую: а чому дивно так вийшло, що ви мені допомогли, бо тут дітям не можуть допомогти? Вони кажуть: у нас такий варіант, що ми з дітьми не можемо прийняти, бо у нас маленька кімнатка, як пенальчик такий, де може тільки одна жінка зупинитися.

Пункт допомоги українським біженцям у Польщі. Фото Олени Попової, Крим, березень 2022 року
Пункт допомоги українським біженцям у Польщі. Фото Олени Попової, Крим, березень 2022 року

З цього момента тут починається для мене стовідсотково та сама європейська допомога, коли мені купують чоботи, бо мої розвалилися, дарують рюкзак, бо мій маленький і незручний. Вони ведуть мене в якийсь театр. Вони допомагають мені далі з трансфером, бо я через незнання мови не дуже розумію, як краще зробити. Тобто, робиться весь той максимум, про який усі постійно кажуть. Вони дуже мені допомогли, ці дві варшав’янки. Потім я приїхала в Литву. Тут теж стовідсоткова допомога. У Литві жити складніше, ніж у Польщі, тут дорожче жити. Але підтримка настільки величезна, що соромно сказати, що чогось не вистачає.

Що думаєте робити далі? Чи будете займатися громадською діяльністю?

Громадську діяльність не кину. Тут, навпаки, виходить те, що не виходило в Криму зробити

– Громадську діяльність не кину. Тут, навпаки, виходить те, що не виходило в Криму зробити. Не обов’язково бути ініціатором, достатньо прийти і постояти з кимось поряд. Це теж активність. Що я планую робити далі? Зараз працюємо над проєктом, подробиць поки не так багато.

– Галузь можете окреслити загалом?

– Освітня. Ми відкрили українську школу, відділення Української міжнародної школи. Не запитуйте мене подробиці, бо вони поки не дуже чітко можуть бути сформульовані. Я перебуваю всередині цього процесу, я тут виконую адміністративні функції. Я, як філолог-русист, не годжуся тут зараз як викладачка, можу виконувати адміністративні якісь функції, і їх виконую. Школа вже три тижні відпрацювала по суботах, і це велика окрема тема.

Але мені потрібна повна зайнятість, і я шукаю роботу. Поза цим тут є, чим зайнятися, тут стільки всього відбувається. Я навіть спортом почала знову займатися. Це, може, теж якесь божевілля, але з того, що я вирішила взяти з собою з Криму, я взяла ракетку для настольного тенісу. І от вчора я ходила на тренування. Але потрібно працювати, хочеться допомагати армії. А якщо я не матиму грошей, я не зможу допомогти.

Тут навіть плетіння маскувальних сіток пропонували, але як запропонували, так потім і зникли. Якось воно не виходить, а я особисто не можу це запропонувати, бо в мене тут немає ані матеріалів, ані місця, де я можу збирати людей. Тобто, я роблю те саме, що й робила, як Діоген, усі ці роки в Криму. Я постійно кудись ходжу, шукаю людей, шукаю можливість самореалізації та допомоги тим, хто вже реально може дійсно будь-яким чином наближати перемогу. І тому я це роблю і робитиму. Як довго, я не знаю. Як тільки я тут побачу, що немає для мене вже чим зайнятися, немає перспективи, я повертатимуся на материкову Україну. Не в Крим, поки він під окупацією, але туди, де я зможу працювати для України.

Олена Попова серед кримчан, які принесли квіти до пам'ятника Тарасу Шевченку в Сімферополі в день народження українського письменника і поета. Сімферополь, 9 березня 2019 року
Олена Попова серед кримчан, які принесли квіти до пам'ятника Тарасу Шевченку в Сімферополі в день народження українського письменника і поета. Сімферополь, 9 березня 2019 року

Коли буде можливість повернутися до Криму? Чи ставили ви собі таке питання?

– Не вийде швидко. Я не хочу казати, скільки це часу займе, але ми дочекаємося.

– За освітою ви філолог, викладач російської. Що тепер із нею робити після російської окупації Криму і повномасштабної війни?

– Я реально не хочу більше чути про «великій і могучій» русскій мір! Бути його часткою. Всі ці протопопи Аввакуми, що себе спалювали, всі ці Цвєтаєви, що лізли в петлю!.. Безліч жертв і безліч Мінотаврів! Поки йде війна, хай вони пиляться на даху... Потім я вигадаю, що з цією спадщиною робити.

Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://dfs0qrmo00d6u.cloudfront.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.

Новини без блокування і цензури! Встановити додаток Крим.Реалії для iOS і Android.

Анексія Криму Росією

У лютому 2014 року в Криму з'являлися озброєні люди в формі без розпізнавальних знаків, які захопили будівлю Верховної Ради Криму, Сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об'єкти, а також блокували дії українських військ. Російська влада спочатку відмовлялася визнавати, що ці озброєні люди є військовослужбовцями російської армії. Пізніше президент Росії Володимир Путін визнав, що це були російські військові.

16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя відбувся невизнаний більшістю країн світу «референдум» про статус півострова, за результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ні Україна, ні Європейський союз, ні США не визнали результати голосування на «референдумі». Президент Росії Володимир Путін 18 березня оголосив про «приєднання» Криму до Росії.

Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили економічні санкції. Росія заперечує анексію півострова та називає це «відновленням історичної справедливості». Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року.

  • 16x9 Image

    Сергій Мокрушин

    Народився в місті-герої Керчі. Отримав диплом Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського за спеціальністю «журналістика». Починав роботу на ДТРК «Крим», останні 4 роки до окупації вів тему бюджетних закупівель і корупції в Кримському центрі журналістських розслідувань. Виїхав з Криму через рік після окупації. 

XS
SM
MD
LG