Подорож, якої не було: чи допоможе мистецтво в деокупації Криму?

Нещодавно в Кримському домі в Києві Post Play Театр показав документальну виставу «Крим мій. Звіт про подорож, якої ніколи не було». Що хотіли розповісти її автори та що побачили глядачі? Чим відрізняється віртуальна подорож окупованою територією від реальної? І чи допоможе мистецтво в справі деокупації півострова? Про це говоримо з режисером з Криму Галиною Джикаєвою та президентом асоціації «Платформа сучасного танцю» Антоном Овчинниковим.

‒ Що побачили глядачі вашої вистави?

Овчинников: Я вирушаю у велоподорож, яку давно мріяв здійснити, але через відомі обставини зробити цього не можу. Тому ми вирішили зробити цю виставу такою віртуальною подорожжю Кримом. Галя ‒ мій провідник і опонент, адже вона краще знає взагалі Крим, і добре знає, що зараз там відбувається. А я їду до Криму, щоб підтвердити або освіжити свої юнацькі спогади.

‒ А як виникла така ідея?

​Овчинников: Це була моя ідея, і почалася вона з того, що пару років тому деякі мої друзі стали їздити до Криму: хтось ‒ підробити, хтось ‒ відпочити, і в мене це стало викликати суперечності. Спілкування і розмови на цю тему були дуже складні, й мені стало цікаво розібратися в собі. Мені все це треба було висловити, і ми стали зустрічатися з драматургом Деном Гуменним. Ми вибрали всі міста Криму, з якими в мене пов'язані спогади. На початку вистави я говорю, що це не просто подорож, а така перформативна політична акція ‒ я у 12 містах танцюватиму 12 різних танців біля пам'ятників Леніна. І в результаті цих містичних танців Крим має повернутися в Україну.

‒ Галино, а яка ваша роль у всьому цьому?

​Джикаєва: Я тут ‒ опонент. У Антона свій Крим, у мене ‒ свій. Мене трохи дратує таке споживацьке ставлення материкових українців до Криму. Це те, що дозволяє їм забути про окупацію: ну, було добре, спасибі й до побачення. У нас дуже різний Крим. Він ніжно згадує про міста, які я, наприклад, не люблю. Севастополь, наприклад, Керч. Я зверху на все дивилася, з гір, а він бовтається внизу, в морі. І ось на такому неагресивному зіткненні ми ще й сперечаємося про сучасне мистецтво.

‒ А чому біля пам'ятника Леніну?

Овчинников: Більшість наших бід почалася завдяки Леніну. І зараз у житті найважливіший момент, коли потрібно зупинити цей біг, осмислити, що відбувається, щоб Крим повернувся в Україну.

‒ Як можна засобами мистецтва зобразити сучасну кримську реальність?

​Джикаєва: Завдання нашого театру ‒ підняти якийсь дискурс, що спонукає людей замислитися й сперечатися. І після вистави у нас завжди обговорення, де різні точки зору стикаються. Для когось ця вистава ‒ ностальгічна, людина згадує свій Крим. Багато глядачів, які приходять до театру, мають свій інструментарій критичного мислення. Вони бачать багатошаровість цієї вистави, їм важлива проблема, яку ми приховуємо, не відповідаючи на жодні запитання. Ці глядачі залишаються і сперечаються.

‒ Де межа між чистим мистецтвом і політикою, чи є вона взагалі?

​Джикаєва: Кожен вирішує сам, чи вносити в мистецтво елемент політичного. Є вистави про Едіпа та Антигону, і вони за умовчанням політичні, тому що там закладені проблеми влади й спротиву. Але для мене у 2014 році закінчився такий театр, пошук нових художніх засобів вираження, мені стала нецікава художня форма, а стала цікава фіксація поточного моменту. І я знайшла цей документальний театр. І це насправді виклик, тому що складно зробити з документального матеріалу мистецтво. А воно там є. Як ти структуруєш текст, як знайдеш ключ до документального тексту, щоб це справило враження на людей не через саму інформацію, а ще й через те, як вона подана. Документальний театр існує ще й для того, щоб виривати людей з комфортного існування, з байдикування в екстремальних ситуаціях, в яких перебуває наша країна, ‒ і змушувати їх думати, міркувати. І якщо в обговоренні у людей будуть діаметрально протилежні точки зору ‒ це прекрасно.

‒ Антоне, чи можна в танці визначити політичний настрій того, хто танцює, і хто ставить танець?

Овчинников: Я активно займаюся танцем як сценічним мистецтвом останні десять років, і останні п'ять років відбувається його переосмислення. Я став пильно дивитися на те, що відбувається навколо мене, ставитися критично. І намагаюся зрозуміти, чи має танець якийсь критичний потенціал, можливість бути політичним, в будь-яких сенсах. І мене це більше хвилює в сенсі форми, а не змісту. Зробити танцювальну виставу на якусь політичну тему ‒ це не складно, а знайти незвичайну форму, яка ставитиме глядача в стан, у якому він буде мотивований думати, аналізувати щось ‒ важче. Фізично відчувати себе в просторі, який змушує його до якоїсь рефлексії. Я знайшов для себе цей простір в PostPlay Театрі, почав активно працювати з текстом, мені це подобається. Якщо говорити про інструментарій, я прихильник тотального театру, в якому інструментом може бути все. Проте я продовжую називати це танцем. А з іншого боку, я все більше відходжу від загальної танцювальної хвилі в Україні.

​Джикаєва: Нещодавно був фестиваль «Простір танцю», приїжджали теж колективи з-за кордону. Це був сучасний танець, і я вам хочу сказати: танець може бути дуже політичним. Він вириває тебе з комфортного відчуття насолоди, змушує думати, що це означає, і ти починаєш розуміти ідею, проблему й те, як це зроблено. Не тільки рухи тіла, але й конструкцію всього танцювального перформансу, яка сама вже несе в собі конфлікт, і соціальний, і політичний.

‒ За ці чотири роки суспільний дискурс на материковій частині України та в Криму розходяться. Чи торкнулося це мистецтва?

Джикаєва: Мистецтво розійшлося кардинально. У Києві, та й на периферії, воно розвивається більше в сторону європейських форм, складне, складностворене, конфліктне, політичне. А в Криму йде зворотний відкат в сторону безконфліктної драматургії.