Анексований РФ Крим в умовах повномасштабного вторгнення Росії до України є прифронтовим регіоном. Там регулярно звучать повітряні тривоги та фіксують «прильоти» ракет і безпілотників ЗСУ по військових об'єктах РФ. Підконтрольна Москві місцева влада забороняє це показувати та, заперечуючи війну в регіоні, запроваджує нові й нові обмеження для місцевого цивільного населення. Як змінюється життя у Криму між війною та миром, хто найбільш вразливий у цих реаліях та як вижити серед російських заборон? Про це розповідає психологиня та психотерапевтка Світлана Паніна в інтерв'ю Крим.Реалії.
«Люди усе бачать, але мовчать»
– Під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну анексований Крим фактично живе в реальності між війною та миром: з одного боку, російська влада не оголошувала там воєнного стану та усіляко публічно демонструє мирну ситуацію, а з іншого – півострів є прифронтовим регіоном, куди давно дійшла війна й усі її можуть спостерігати на власні очі. Що ви як психологиня бачите у цій подвійній реальності?
– Реальність не може бути подвійною. А от уявлення про реальність може бути спотворене. І дійсно, те, що люди бачать навколо себе і те, що транслюють офіційні російські джерела інформації, не перетинається між собою. Я зараз живу у Франції і тут немає блокування російських інформаційних смітників (я не можу назвати їх інформаційними джерелами).
Реальність не може бути подвійною. А от уявлення про реальність може бути спотворене
Сьогодні, на четвертому році війни, найголовніша новина про Крим у них – скасування рейсів потягів і погіршення погоди. Паралельно з цим повідомляють, як в Україні «інструкторів НАТО» начебто «розмітали» «Орешником». Тобто росіяни намагаються надавати своєму суспільству дозовану інформацію з елементами «переможної війни» навіть не з Україною, а з НАТО.
І я дивлюся, як на ці новини реагують у Криму. Ніяк. Бо люди там бачать, що відбувається насправді. Жодної згадки про те, що прилітали українські дрони і є пошкодження російської військової інфраструктури у Криму. Люди живуть у стані війни, і вони усе бачать. Але існує табу на обговорення цього.
– Коли люди живуть у війні, а їм говорять, що це мир, як це впливає на їхню свідомість?
Крим завжди вважали заповідником колишнього Радянського Союзу, там було багато ностальгії
– Люди намагаються відокремлювати своє життя від офіційної інформації влади. Крим завжди вважали заповідником колишнього Радянського Союзу, там було багато ностальгії. У радянських реаліях було викликом – жити окремо від офіційної картини світу. Були розмови на кухнях, анекдоти пошепки, які можна було розповідати тільки тим, кому ти довіряєш, бо інакше за них могли донести.
Усе це дуже швидко відродилося у Криму після 2014 року. Населення більш старшого віку звикло так жити і дуже швидко повернулося до старих, але ефективних навичок – жити своє життя, незважаючи на інформацію з офіційних джерел.
Найгірше там людям, які або народилися вже за незалежності України, або сформувалися поза колишнім Радянським союзом. Це найбільший відсоток людей, які покинули Крим після 2014 року. Ті, хто залишилися, до цієї реальності пристосувалися.
«Війна до Криму вже прийшла, і все менше часу, щоб від неї втекти»
– Які небезпеки для жителів Криму несе спотворення реальності про війну і мир?
Люди у Криму живуть в умовах виживання
– Люди у Криму живуть в умовах виживання. Можливо, не завжди це фізичне виживання, але це виживання. Більш притомні з них вже навчилися читати офіційні джерела інформації навпаки: якщо кажуть, що скоро мир, значить треба затягнути паски, бо війна триватиме. Якщо кажуть, що не буде ніякої мобілізації, значить треба купувати собі «вовчий квиток», ховатися чи виїздити.
Тобто у більшій безпеці перебувають ті, хто не орієнтуються на російську пропаганду та офіційні джерела інформації.
Найбільш вразливими перед нинішньою кримською реальністю є підлітки та молоді люди. Коли навколо транслюються «культ смерті» та «героїзація російських військових», багатьом доводиться рятуватися еміграцією, аби не померти у Криму від відчаю чи не загинути на «СВО» (так у РФ називають своє повномасштабне вторгнення в Україну – КР). Бо нема чого робити молоді у Криму, окрім як йти на «СВО».
Для молодих людей ця реальність дуже важка. За моєю інсайдерською інформацію з медичних кіл Криму, дуже багато стало випадків суїцидів серед молодих хлопців. Про це ніхто публічно не каже, але відсоток суїцидів серед молоді зріс. Він розповсюджений серед хлопців віком від 16 до 24 років.
(Від редакції: російська влада не повідомляє про зростання суїцидів у Криму. Офіційної російської статистики у цій сфері за останні роки у відкритому доступі немає)
– Це пов'язано з російською війною проти України?
У Криму загалом загалом рівень напруженості зріс після лютого 2022 року
– Зараз це вже стало помітно. У Криму загалом загалом рівень напруженості зріс після лютого 2022 року, і ситуація стає дедалі гіршою. Війна до Криму вже прийшла, і в тих, хто хоче бути від неї подалі, залишається усе менше часу і можливостей, щоб від неї втекти.
У місцевих молодіжних колах існує великий розкол: одні вважають, що їм нема чого робити у Криму і треба їхати закордон, а інші впевнені, що треба йти на «СВО» «заробляти нормальні гроші».
– Усе ж таки самогубства, про які ви говорите, – це наслідок загальної військової атмосфери у Криму чи страху молодих людей бути мобілізованими до російської армії?
– Є страх потрапити на війну. Молодь відчуває це як втрату контролю над своїм життям. Загальний рівень тривоги, втрати контролю над своїм життям, невротизації та навіть психопатизації дуже високий у Криму. Крим – це прифронтова зона, туди доставляють дуже-дуже багато поранених російських військових. Між собою кримчани їх називають «недобитками». Молодь бачить, що ти можеш втратити здоров'я і все, що маєш, а до тебе ще й ставитимуться без поваги і «недобитками» називатимуть. Це гірше, ніж померти. Багатьох молодних хлопців у Криму ці реалії теж штовхають на незворотній крок.
Це все дуже засекречено. У висновках про причини смерті пишуть якісь захворювання, наприклад, отруєння невизначеною речовиною. Це може бути, наприклад, палений алкоголь, який вживали за гаражами. Часто також пишуть про передозування якимись речовинами. Проте вголос говорити про це заборонено. Тобто ви не знайдете про це згадок у офіційних джерелах.
«Засилля російської пропаганди призведе до зростання психосоматичних хвороб»
– Часткова інформація про тривожну атмосферу у Криму зустрічається у російських джерелах. Згідно з публічними даними аналітиків РФ, після того, як Росія почала своє повномасштабне вторгнення в Україну, в Криму зросли продажі антидепресантів до сотні тисяч упаковок на рік, а місцеві медики говорять, що кримчани частіше звертаються з тривожними та депресивними розладами.
– Дані про продаж антидепресантів – це певне хизування з боку росіян. Мовляв, вони такі сучасні, що вже не лікують депресію прив'язуванням людини до батареї або трудотерапією, а перейшли на більш цивілізовані способи лікування.
Великий вплив на стан людей у Криму має, зокрема, інформаційне середовище, у якому вони живуть. Мозок так влаштований, що витрачає дуже багато ресурсів на те, щоб підтримувати викривлену картину світу. У нього не залишається енергії на щось більше, наприклад, обробку інформації, генерацію ефективних рішень.
Це дуже виснажує психіку. Через засилля інформаційного простору російською пропагандою збільшиться кількість ментальних розладів і залежностей, люди ставатимуть більш вразливими, зокрема, і до психосоматичних хвороб.
– Попри те, що війни у Криму офіційно немає, там присутні її атрибути у вигляді численних обмежень. Вони стосуються навіть побутових сфер: не можна слухати українськую музику та творчість «іноагентів», не можна висловлюватися про війну й називати її війною. Творчість вуличних музик тепер теж контролює російська влада. Яких результатів, на ваш погляд, прагнє досягти влада РФ подібними заборонами?
Найбільше російська влада у Криму боїться протестів
– Найбільше російська влада у Криму боїться протестів. Тому що там люди ще пам'ятають, що таке свобода думки та висловлювань. Як тільки вони зрозуміють, що момент прийшов і російська влада у Криму ослабла, вони почнуть діяти. Бо цей підпільний осередок спротиву російській окупації у Криму досі існує, він нікуди не подівся.
Гучним за нинішніх умов він не може бути, бо забагато у Криму російського військового контингенту. Озброєна Росгвардія разом із поліцією на новорічні свята патрулювала кримські міста. Це неприємно бачити, це створює відчуття небезпеки.
Коли людина не відчуває себе в безпеці, у неї вимикається значна частина критичного мислення. В диктатурі нікому не потрібні раби з критичним мисленням, які здатні ставити запитання та шукати на них відповіді. І, звісно, це теж одна з цілей Росії у Криму – виховати суспільство, якому треба небагато, але з якого можна взяти усе.
«Жовтий та синій кольори у Криму – це сигнали»
– Попри потужний адмінресурс у Криму зафіксовано більш ніж 1,6 тисячі фактів антивоєнного спротиву. Попри драконівські закони і заборони цей спротив не згасає, а триває четвертий рік. Як ви можете пояснити цей парадокс?
– Згадаємо: коли почалося правління Путіна у Росії і затонув російський підводний човен «Курськ», почалися протести вдів загиблих військових. Він тоді назвав їх «шльондрами за 10 доларів». Але це не спрацювало, російській владі не вдалося переконати суспільство, що цей протест незначущий. У Криму теж намагаються так робити.
Але коли антивоєнні протести вже стають масовими, спрацьовує ланцюгова реакція у суспільстві. І тоді владі доводиться з цим боротися.
Для цього використовується радянська практика доносів. Багато хто у Криму любить доносити, наприклад, на своїх сусідів. Але і тут є нюанси. Я знаю, що деякі російські слідчі у Криму вже не приймають такі заяви, бо стало занадто багато дрібних скарг. Їх можуть носити по 150 штук на день через те, що хтось вдягнув труси синього кольору, а майку – жовтого.
Силовики самі вже дуже сильно задовбалися від подібних доносів. У них там є, з чим боротися насправді – справжня злочинність у Криму не зникла. Але силовиків на всі ці справи не вистачає, бо багатьох відправляють або на війну з Україною, або у «гарячі точки» Росії, як-от Чечня, Дагестан чи Інгушетія. Багатьох кримських поліцейських відправили туди, подалі від Криму.
Коли чогось не можна говорити вголос, люди починають будувати альтернативну комунікацію
Якщо ж говорити про антивоєнний та проукраїнський протести, то ситуація у Криму виглядає так, що якщо ти пройдеш вулицею sз синіми та жовтими квітами, скоріше за все, тобі хтось sз перехожих може тихенько сказати: «Дякую». Це такий код між тими, хто там зберігає надію на повернення України. Бо це – єдине, що їм лишилося.
Зберігати цю надію на самоті і не знати, чи є хтось ще такий, важко. Тому часто поєднання жовтого і синього кольорів в у Криму – це можливість людям обмінятися сигналами. Це нагадує навіть якийсь шпигунський роман. Бо коли чогось не можна говорити вголос, люди починають будувати альтернативну комунікацію.
Не можу сказати, що зараз це явище масове. Але його прояви є, бо люди у Криму втомилися жити так, ніби нічого не відбувається, приховувати своє невдоволення російською реальністю. На відкрите протистояння із владою РФ вони поки вийти не можуть. Але багато кримчан чекають такого моменту.
– Тобто, Росія, воюючи з Україною і заборонячи все українське в Криму, навпаки, спонукала людей об'єднуватися навколо цього?
– Це точно зробила не Росія. Українці такими вже були до того, як почалася ця агресія. Просто тепер українські громадяни мають більш потужну підставу, щоб це демонструвати: ми боремося за власну ідентичність. Якщо раніше ми, живучи в Україні, не дуже розуміли, що таке ця українська ідентичність, то російська війна оголила це питання. Багатьом стало легше ідентифікувати себе, усвідомити, що ми – не вони (росіяни – КР).
Це дуже жорсткий процес. Краще б нам було 40-50 років вибудовувати своє суспільство, більш повільно і менш напружено. Ми б усе одно згуртувалися, намацали, що значить бути українцями і мати свою державу.
У Криму в умовах окупації та війни набуло більшої цінності – бути українцями
А в Криму в умовах окупації і війни набуло більшої цінності – бути українцями. Бо людина, як правило, більше цінує те, що їй дається важко. Наприклад, я, живучи у Криму, вперше усвідомила себе українкою, коли Росія почала відбирати це у мене в 2014 році. Я зрозуміла, що не готова це віддавати. І я знаю багатьох людей, які досі зберігають це, живучи у Криму.
«Колишніх українців та колишніх кримчан не буває»
– Які наслідки для жителів Криму, на ваш погляд, можуть бути у випадку їх подальшого тривалого перебування у російських реаліях?
– Якщо Крим ще довго перебуватиме під окупацією, там зміниться населення. Багато хто пристосується, народять своїх дітей, які, не знаючи нічого іншого, пристосовуватимуться до такого середовища. Так само, як пристосовувалися люди у колишньому Радянському союзі.
Якщо порівнювати, скільки людей у Криму себе ідентифікували як українці у 2014 році, то у 2021 році їх було вже менше, а зараз – ще менше. Російський перепис населення на півострові показує, що багато хто ідентифікує себе як «ельф», «гоббіт» тощо.
Часто це люди, які не хочуть публічно казати, що вони ідентифікують себе як українці, бо це стало небезпечним. Якщо у Криму не буде реального послаблення російського впливу, найімовірніше, цей спротив буде зменшуватися. Бо фізично зменшуватиметься кількість людей, які здатні його чинити.
У РФ уже сьогодні є неофіційне розпорядження: розселяти людей з окупованих регіонів півдня та сходу України у віддалені російські регіони, ближче до Сибіру. У Криму їх намагаються не залишати. Щоб не було скупчення людей, які розуміють і довіряють одне одному. Бо влада РФ розуміє, що колишніх українців не буває. Як і колишніх кримчан не буває. Я у Франції знайшла людей з Криму і нам завжди є про що поговорити.
– У Росії словом 2025 року оголошено «тривожність». В Україні словом року стало «перемовини» (за версією абетки сучасної української мови та сленгу «Мислово»). Які висновки про ситуацию в обох країнах можна зробити, спираючись на ці результати, на ваш погляд?
– Якщо ми розуміємо контекст слова «перемовини», завдяки якому воно набуває популярності, то його можна асоціювати із втомою, шаленою втомою людей, які майже чотири роки живуть у війні.
Слово «перемовини», скоріше, можна віднести до потреби перепочити, видихнути, щоб потім знову боротися за своє
Четвертий рік – дуже визначний для будь якого воєнного, збройного конфлікту. Бо якщо пепередні роки – це роки мобілізації усіх ресурсів, то виснаження починає наростати наприкінці третього-початку четвертого року. Тому слово «перемовини», скоріше, можна віднести до потреби перепочити, видихнути, щоб потім знову боротися за своє. Це не про мир будь-якою ціною. І це чітко промовляє і влада України, і саме українське суспільство.
Чому в Росії слово «тривожність»? Чотири роки війни – це забагато навіть для цієї країни з її великими ресурсами. «Перемовини» – це все ж активна дія. А «тривожність» – це про стан, причому не надто позитивний.
