Доступність посилання

ТОП новини

«Тека особливого наміру». Як автор книги про спецоперацію в Криму підтвердив факт анексії


Російські військові в Перевальному, 5 березня 2014 року

Спеціально для Крим.Реалії

Якось в Сімферополі у книжковому магазині на Пушкінській, відійшовши від полиці з книгами про фотографію, я натрапив на величезний фоліант, розміщений на книжковій виставці для відвідувачів, який називався «Спецоперація Крим-2014» («Спецоперация Крым-2014»), виданий ВД «Комсомольская правда». І оформлений він був як червоне досьє, на якому написано «Особлива тека». Автор ‒ Віктор Баранець. Перша думка: невже «Комсомольська правда» вирішила викрити механізм анексії Криму і розкрила всі секрети військової операції, спростувала казку про «референдум» і «вибір народу»? Але не так сталося. Вони вирішили спростувати факт анексії, але вийшло, що насправді підтвердили його...

У передмові до книги йдеться, що її автор «шукав відповіді на запитання, які хвилюють багатьох, він був і у стінах Кремля, і в Україні, в Криму. Він говорив з тими, хто був проти, і з тими, хто був повністю за приєднання Криму до Росії». Це неправда. Автор не шукав відповіді, військовий журналіст, як і в інших своїх книгах на військову тематику, він ставив тренди та міфологізував події, він одним з перших окреслив картину, яку пізніше пропагандисти тиражуватимуть як офіційну версію. З однією поправкою ‒ він і його видавці поспішали виправдати все, що сталося з Кримом, але виправдовували вони не «вибір народу», а саму спецоперацію, і точно так, як це було і в історії з Афганістаном, зображали винятково благородних і добрих дійових осіб з одного боку, і недалеких, жадібних, злих і в усьому неправих дійових осіб з іншого боку. І над усім цим фігура Путіна, який сидить у білій сорочці у своєму робочому кабінеті (так на фотографії) і все бачить, все знає, за все відповідає, ухвалює лише мудрі рішення.

У послужливо підсунутому коментарі якийсь «читач Віталій» ще більше розкриває задум книги, він пише про те, що «Майбутні історики та політологи, та й інші знайдуть чимало помилок і промахів у діях президента Путіна... Але всі помилки та промахи Путіна будуть прощені через його заслугу ‒ повернення Криму, а головне ‒ те, що частина російського народу була визволена з полону, в який вона була здана зрадниками, де вона зазанавала інтенсивної дерусифікації...»

І в цьому автор теж помилився. Навіть не історики, а просто сучасники, вже сьогодні говорять саме про анексію Криму як про головну помилку Путіна, яка може стати фатальною для Росії, бо ніякі хитрощі ось уже сім років не дозволяють цю крадіжку чужої території легітимізувати й виправдати.

Тому і стільки перекручених фактів в одному абзаці. «Зрадники» ‒ хто це? Хрущов, Ворошилов, Пегов, вся Президія Верховної Ради СРСР, вся Компартія, мудрість рішення якої у 1954 році прославляли всі газети країни? Чи зрадники ‒ це всі газети, що прославляли мудрість партії, яка ухвалила рішення передати Крим Україні, щоб вона його відбудувала після війни, тому що Росія з цим не впоралася. «Дерусифікація» ‒ це що? Діловодство тільки російською мовою, 99,9% засобів масової інформації російською мовою, 98% освіти тільки російською мовою, 95% книг у магазинах російською мовою, вільне розповсюдження всіх російських видань і каналів телебачення та радіомовлення в українському Криму?

Автор книги виступає в ролі такого всюдисущого всезнайки. У передмові це описано так: «Йому випала нагода дізнатися про те, що відбувалося в Кремлі, в Міноборони, в Генштабі в ті тривожні дні та ночі, коли Київ коптів в угарі Майдану. Що саме змусило Януковича тікати? Як це було? Деякі конфіденційні документи Верховної Ради, Служби безпеки України та зізнання свідків тих подій проливають світло на багато цікавих моментів. Як готувалася унікальна операція на півострові?»

Але насправді такий прийом, коли автор скрізь був і все знає, давно засуджений у документалістиці. І тому, незважаючи на спробу презентувати книгу як документальну оповідь, вона видається знову як частина пропагандистського прийому, потуг на свідчення очевидця, коли зрозуміло, що автор там не був і знати цього не може. І книга написана відповідно: автор пише так, ніби він був в одному кабінеті з Путіним, потім перемістився в кабінет до Януковича, потім познайомився з таємною документацією України, Росії, СБУ, ФСБ, посольств США, Великобританії, НАТО, потім відвідав кабінет Барака Обами, кабінети чиновників у Капітолії, потім ознайомився з секретними документами Пентагону, потім ішов у перших лавах «зелених чоловічків», потім переміщався на Майдан. Ця хитрість зовсім не створює ефекту присутності, на який розраховував автор, і читач просто не вірить йому, все точно за Станіславським.

До речі про автора. Віктор Баранець народився у 1946 році в Барвінковому Харківської області Української РСР. У 1970 році закінчив факультет журналістики Львівського вищого військово-політичного училища, у 1978 році Військово-політичну академію імені В.І.Леніна. У травні 1991 року служив референтом у Головпурі СРСР. Під час путчу 1991 року вночі спалював документи Головпуру. Тоді газета «Аргументы и факты» занесла його до списку тих, кого потрібно заарештувати в першу чергу. Але обійшлося. Працював у «Правде», з 1998 року в «Комсомольской правде», веде там програму «Військове ревю полковника Баранця» та «Аудіокнигу Віктора Баранця», у 2012 році став довіреною особою Володимира Путіна на виборах, опублікував агітаційний матеріал «Чому я обираю Путіна». Автор книг «Єльцин та його генерали», «Втрачена армія», «Генштаб без таємниць», «Армія Росії ‒ захисниця чи жертва?», «Честь мундира», «Офіцерський хрест». Вітав призначення Сергія Шойгу міністром оборони Росії, назвавши це «найкращим кадровим рішенням президента».

Здавалося б, уродженцю та вихованцю України мали б бути близькими інтереси та біль його Батьківщини, кому, як не йому зрозуміти ситуацію зсередини, але книга сповнена неправди про Україну. Ось це і є зрада.

Автора не бентежить той факт, що він спростовує сам себе і нагромаджує купи нісенітниць. З одного боку, Віктор Баранець з військовою прямотою пише, що «Закордонні військові фахівці були змушені визнати, що дії «ввічливих людей» під час кримської операції були надзвичайно професійними. Починаючи від прихованого зосередження військ і швидкості їх перекидання до Криму і закінчуючи грамотним блокуванням українських частин при взаємодії з силами кримської самооборони». Висновок ‒ справжня анексія!

З іншого боку, він на догоду своєму патрону Путіну, автору фрази про «мішок картоплі», наводить вже давно спростовані вигадки: що Крим переданий до складу України у 1954 році з грубими порушеннями конституційних процедур, які визначають порядок передачі територій, хоча юристи зробили висновок, що передача здійснена з повним дотриманням наявних у той час юридичних процедур. А також що «добровільне повернення Криму до складу Росії через референдум і «анексія» ‒ далеко не одне й те саме! Народ Автономної республіки Крим мав повне право на самовизначення».

Випускнику військово-політичної академії не може не бути відомо, що право на самовизначення мають нації, і що не існує правового поняття «народ Криму». І якщо Баранець надає йому право на самовизначення, тоді нехай таке ж право надасть і «народу Рязанщини», «народу Курщини», «народу Кубані», «народу Калінінградської області», «народу Курильських островів», не кажучи вже про народи автономних утворень Росії, тієї ж Чечні, наприклад. Він пише, що «Крим з часів Катерини належав Росії», забуваючи вказати, що й тоді він був анексований, що це тільки маленька частина його історії, до того ж найгірша, абсолютно кризова, коли щодо корінного народу був здійснений геноцид, і сталося це під рукою Росії.

Віктор Баранець пише, що «Громадяни Криму мали законне право самостійно визначати свою долю на референдумі, але Київ, Вашингтон, Берлін і Париж упираються, що референдум ‒ це «демократія під дулами російських автоматів». Так, дійсно, безпеку кримського плебісциту в березні 2014 року забезпечували російські військові, але волевиявлення кримчан було абсолютно вільним».

По-перше, у Криму немає зараз і не було ніколи «громадян», тоді це були громадяни України, по-друге, російські військові не убезпечували кримчан, адже поки вони самі туди не прийшли, у цьому не було жодної потреби, люди в ті дні писали на плакатах «Не треба нас захищати!». Російські військові не захищали кримчан, а примушували їх, як свідчить колега Баранця полковник Гіркін, вони розшукували депутатів, які поховалися, і погрозами та силою привозили їх на сесію. Окрім того, він нічого не пише про те, що результати «референдуму» були сфальсифіковані. Це ‒ свобода та захист?

Віктор Баранець, як вірний політпропагандист, винаходить явище, якого не існує, «американська політика на Україні», цьому, певно, в Америці, та й не тільки в Америці можуть сильно здивуватися. Навіщо?

Це дає йому можливість перенести відповідальність за Крим на інший берег океану: «переконаний, вона й породила Майдан, а той, зі свого боку, створив умови, які змусили народ Криму повстати проти київської хунти».

Хунти? В органах влади тодішньої, та й нинішньої, України ‒ жодного військового, тоді як у Росії ‒ одні колишні військові. Де хунта?

І далі: «Якби Віктор Янукович не залишив свою країну в піковий момент лютневих подій 2014 року, якби він скористався наданими йому Конституцією президентськими повноваженнями, а опозиція не порушила Угоду про врегулювання кризи, то українська історія сьогодні розвивалася б іншим річищем».

Але як тоді автору бути з тим фактом, що спецоперація «Крим-2014», яку він описує у своїй книзі, почалася ще в січні-лютому, тобто значно раніше за втечу Януковича, і навіть на медалі вибита дата 20 лютого, коли Янукович ще був на місці. Та й «тікав» Янукович не куди-небудь, а в Росію, і при допомозі Росії, президент Путін, як він сам розповідав, дав команду забрати його з української території.

Автор ще пише: «Читач неминуче поставить запитання ‒ де тут грань між достовірними фактами й домислами автора?». Так, поставить, тому, що в ній все змішалося в купу, і реальні факти, й умисний домисел, у першу чергу, про те, що була загроза від міфічних «бандерівців», які нібито наступали на Крим, хоча ніхто їх не бачив, ‒ і навіть у фільмі режисер відзняв порожній потяг! ‒ і про те, що російські військові, нібито, не проводили наступальної операції під прикриттям легенди про захист, а дійсно когось захищали.

Так автор і сам розуміє, що книга суцільний вимисел, і сам публікує зізнання в цьому: «Змінені лише деякі прізвища, зокрема офіцерів і солдатів одного з батальйонів спеціального призначення Головного розвідувального управління Генштабу Збройних сил Росії. Зі зрозумілих причин, я не став розкривати, справжніх імен наших розвідників та їхніх агентів, способів отримання ними секретних документів і відомостей за кордоном. Ну а що стосується «письменницьких домислів», то я вдавався до них лише тоді, коли не можна було розкривати державну таємницю та розголошувати те, що недруги Росії могли б потім використовувати проти неї або проти окремих осіб, які фігурують у книзі...»

Тобто, діяло ГРУ, але автор приховував те, що могло бути використане проти Росії. Тобто Росії є що приховувати, хоча і все інше, що він розповів, також свідчить проти Росії. «Ну, а в іншому, як кажуть у таких випадках, «всі збіги випадкові», ‒ пише автор. Але давно відомо, випадкових збігів не буває. І «спецоперація-2014» не випадкові «військові навчання», а умисне порушення міжнародного права Росією. Це визнано міжнародними організаціями, світовою спільнотою, навіть судом як військові дії на території іншої держави, що і є агресія, вторгнення, війна. Авторський домисел, який автор намагається подати як аргумент, документів міжнародного права не похитнув. Розповіді про «спецоперації» їх тільки підтвердили. Ця книга не «особлива тека», а «тека особливого наміру», в якій автор його повністю і розкрив.

Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Погляди, висловлені в рубриці «Блоги», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Анексія Криму Росією

У лютому 2014 року в Криму з'являлися озброєні люди в формі без розпізнавальних знаків, які захопили будівлю Верховної Ради Криму, Сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об'єкти, а також блокували дії українських військ. Російська влада спочатку відмовлялася визнавати, що ці озброєні люди є військовослужбовцями російської армії. Пізніше президент Росії Володимир Путін визнав, що це були російські військові.

16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя відбувся невизнаний більшістю країн світу «референдум» про статус півострова, за результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ні Україна, ні Європейський союз, ні США не визнали результати голосування на «референдумі». Президент Росії Володимир Путін 18 березня оголосив про «приєднання» Криму до Росії.

Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили економічні санкції. Росія заперечує анексію півострова та називає це «відновленням історичної справедливості». Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року.

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ



XS
SM
MD
LG