У цю передвиборну пору, що вже почалася в Києві, ні-ні, та й побачиш плакат якогось кандидата, який закликає «до миру», а то й до «компромісу». Це «ні-ні» іноді зустрічається так часто, що в очах починає рябіти. Кандидати та їхня рекламна обслуга масово вирішили, що це безпрограшний хід ‒ електорат, мовляв, хоче «миру», а то й «компромісу», ну ось і пообіцяємо.
З цим важко посперечатися ‒ українці дійсно хочуть миру. Але, як усі люди, вони хочуть багато чого, часто несумісного. Що значить для нас зараз «мир»? На яких умовах? А яким буде «компроміс»? Що він має на увазі? І з ким саме треба буде домовлятися? Кандидати на плакатах не хочуть розкривати глибини й суперечності цього воістину загальнонаціонального питання ‒ тільки кидаються короткими та беззмістовними фразами. Але проблема залишається.
У тому, що кияни дійсно втомилися від війни, я переконався, виступаючи перед школярами в одній з міських бібліотек у День козацтва та нашої армії. Я мав розповісти про будні в АТО. Під час розповіді та бесіди, що слідувала потім, з'ясувалося, що важливішим, ніж військові будні було бажання дізнатися, коли ж все це закінчиться. Це хотіли знати й діти, й особливо їхні вчителі.
Школярів, хлопчаків, цікавили, звісно, особливості обмундирування та випадки бойових зіткнень (але не дуже), а дівчаток ‒ те, в яких умовах живуть їхні однолітки у прифронтовій зоні. Відчувалося, що вони, 15-річні, з цією війною виросли, нічому особливому в ній не дивуються, що це просто одна з обставин або, швидше, вимірів життя дорослих. Для них це звична даність ‒ кар'єра розвідника чи розтяжки на шкільних майданчиках, у твоїй країні та в такій же, як у тебе, школі, нехай і не у твоєму місті. Але для дорослого покоління, їхніх вчителів та бібліотекарів, війна ‒ все ще щось ненормальне, незвичне, те, що має закінчитися. І вони питали: «Коли?»
Вони, напевно, думають, що у ветеранів є особливе знання, особливий підхід. Що є невідомий їм метод закінчення. Вони не хочуть вірити, що окрім капітуляції та очікування перемоги в нас поки нічого немає.
Де та особистість, яка ще раз роз'яснить, що у нас немає іншого вибору: капітуляція чи перемога?
Де ж той політик або, швидше, особистість, фігура, яка могла б усім українцям прямо й без ухилянь сказати: як довго ви готові чекати на перемогу? Сказати, що війна з Росією закінчиться тільки тоді ‒ з цією нашою перемогою. Що в іншому випадку всі ми, разом із ветеранами, дружинами та матерями загиблих, маємо вирішити ‒ а на що ми готові піти, якщо капітулюватимемо? Що ми готові стерпіти в ролі переможених? Де та особистість, яка ще раз пояснить, що в нас немає іншого вибору ‒ або капітуляція, або перемога?
Уже кому-кому, а київським кримчанам є багато чого розповісти про те, що відчуває переможений. А некиївським ‒ про те, що значить жити під російським чоботом. І це, сподіваюся, буде темою майбутніх зустрічей усіх таких кримчан з усіма охочими про подібне почути.
Іван Ампілогов, російський письменник, кримчанин
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
