18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ із Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані усі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала приблизно 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.
Я, Леннар Ібраїм оглу Тизиков, кримський татарин, народився 15 квітня 1936 року, уродженець села Тувак (із 1945 року Рибаче ‒ КР) Алуштинського району Кримської АРСР.
На момент виселення до складу нашої сім'ї входили: бабуся Тевіде Гарак, батько Ібраїм Тизих (1905 р.н.), мати Гуліше Тизих (1915 р.н.), я, Леннар Тизих (1936 р.н.), брат Наріман Тизих (1938 р.н.), брат Найр Тизих (1939 р.н.), сестра Найле Тизих (1941 р.н.) і сестра Дияре Тизих (1943 р.н.).
До початку війни, у 1941 році, були мобілізовані до Червоної армії двоє моїх дядьків: Мурат Гарак та Ереджеп Гарак. Вони так і не повернулися з фронту.
Ми жили в півтораповерховому новому будинку. Був хлів для худоби. Була одна корова та 10 кіз. Мій батько був ветфельдшером, кандидатом у члени партії. Під час окупації Криму німцями його забрали в Алушту як заручника. Відпустили через два місяці на прохання жителів села, адже він був єдиним ветлікарем у селі.
Під час виселення нам ніяких указів не зачитували. Вони [солдати] говорили, що всіх татар виселяють із Криму. На збори давали 15 хвилин. Ніяких речей брати не дозволяли, окрім одягу та їжі на декілька днів. Нас супроводжували двоє солдатів з гвинтівками.
Нас зібрали на площі біля підвалу й тримали до вечора. Потім повантажили на автомашини й повезли до Сімферополя на залізничний вокзал. Там повантажили в скотинячі вагони. У кожному вагоні було по шість і більше сімей, спали прямо на підлозі. Всі люди завошивіли. Туалету й води для вмивання не було, годували один раз на добу. Померлих людей ховати не було можливості, їхні тіла залишали уздовж дороги під час зупинок. Ніяких лікарів і медперсоналу в дорозі я не бачив.
До Узбекистану доїхали за 18 діб. Нас доставили до станції Массальська Ферганської області. На станції нас вивантажили з вагонів і відіслали митися в душ. Потім повантажили на узбецькі брички та повезли в колгоспи.
Воду брали в арику, який тік через село. Ніяких продуктів нам не видавали
Цілісність нашої сім'ї збереглася. На місці прибуття ‒ у колгоспі Хараман ‒ нас розподілили до тих узбецьких сімей, в яких були вільні кімнати в будинках. Нашу сім'ю помістили в однокімнатну врем'янку з вогнищем без грубки. Паливом не забезпечували, воду брали в арику, який тік через село. Ніяких продуктів нам не видавали. Ніяких ділянок нам не виділяли. Наша сім'я позику не отримала, але деякі сім'ї отримали. Хто міг, той працював на колгоспних полях.
Ми всією сім'єю захворіли на малярію, від чого померли мої сестрички Найле Тизих і Дияре Тизих, а також бабуся Тевіде Гарак
Без дозволу коменданта залишати територію поселення не дозволялося. За втечу з місць поселення в інші області карали до 20 років каторжних робіт.
У перший рік проживання на висилці ми всією сім'єю захворіли на малярію, від чого померли мої сестрички Найле Тизих (1941 р.н.) і Дияре Тизих (1943 р.н.), а також бабуся Тевіде Гарак (70 років). Захворювання серед кримських татар були масовими внаслідок невпорядкованості та недоїдання. Деякі сім'ї вимерли повністю.
За активну участь у Національному русі я в 1966 році серед 10 осіб був засуджений у місті Ангрен УзССР на два роки таборів загального режиму
Навчатися могли тільки в узбецьких школах. Я пішов навчатися до російської школи через рік після того, як наша сім'я переїхала в райцентр Учкуприк Молотовського (з 1957 року Учкуприкського району ‒ КР) району. Я закінчив сім класів і вступив у 1954 році в Кокандський автодорожній технікум, який закінчив у 1958 році.
Національних традицій почали дотримуватися тільки після 1956 року. Заборонялося обговорювати з представниками влади питання повернення на батьківщину ‒ до Криму, а також писати та надсилати в ЦК КПРС листи з вимогами повернення кримських татар на батьківщину ‒ до Криму. За активну участь у Національному русі я в 1966 році серед 10 осіб був засуджений у місті Ангрен УзССР на два роки таборів загального режиму.
До Криму я зміг повернутися наприкінці 1992 року. Проживаю в Білогірському районі, село Квіткове (Бурульча).
(Спогад від 6 вересня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків
