Влітку 1992 року футбольний клуб із Сімферополя став першим чемпіоном в історії незалежної України. «Таврія» переграла фаворита – київське «Динамо». Один гол, забитий на очах у 36 тисяч глядачів львівського стадіону «Україна», став переможним. Про те, як це – бути учасником історичних подій, поговоримо з Олександром Головком – захисником і легендою «Таврії», який був на полі до останньої хвилини та у 20 років став чемпіоном.

Олександр Головко потрапив до «Таврії» зовсім молодим. Він ніколи не планував ставати професійним футболістом, хоч і грав у шкільних командах та дуже любив футбол. Головко згадує, що тоді, за часів Радянського Союзу, все було просто. «Непогано закінчуєш школу, потім – інститут. Це вважалося «нормальним», – розповідає ексфутболіст. Хлопець не порушував радянську традицію та вступив до Херсонського інституту НУКХерсонський Національний університет кораблебудування імені адмірала Макарова (ХНІ НУК) імені адмірала Макарова.

Там він провчився пів року, а потім потрапив на перегляд до Анатолія Заяєва – тогочасного тренера сімферопольського клубу. Миколайовичу, як його досі називає Олександр, молодий хлопець підійшов. Узимку 1990 року Головко вже приїхав на командні збори та перевівся до Кримського інституту природоохоронного та курортного будівництва. У 19 років він став гравцем ФК «Таврія», поєднуючи навчання та гру в професійний футбол. А вже у 20 став першим чемпіоном із футболу незалежної України.

Сенсація 1992 року: андердог перемагає головний клуб країни

Головко потрапив до команди, яка у 90-х уже мала ім’я та вважалася флагманом кримського футболу. Про «Таврію» знали й на рівні СРСР, адже команда грала у вищій лізі. Головко встиг зіграти на полях різних союзних республік. А потім настало літо 1991 року.

24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Цей історичний документ проголосив створення самостійної української держави – України.

«Це серпень, який ти зустрічаєш у Криму, де на той момент Горбачова закрилиЙдеться про події 18-21 серпня 1991 року, коли Михайло Горбачов перебував на державній дачі «Заря» у Форосі в Криму. 18 серпня до нього приїхали представники майбутнього ДКНП (рос. ГКЧП) і зажадали згоди на введення надзвичайного стану. Після відмови Горбачова його фактично ізолювали в Криму. – не закрили. Перші запитання: що буде далі? Але все одно продовжуєш займатися улюбленою справою. Усе дуже просто: у тебе є де жити, у тебе є чим займатися, є якісь гроші. І тобі 19 років. Тож усе було непогано», – згадує Головко. Те, що він жив під час історичних подій, він усвідомлює тільки з віком.

Їхати з Криму на материкову частину України чи до Росії Головко не хотів. Був упевнений, що в Криму в нього є всі умови для успішної кар'єри. На той час якраз почала формуватися майбутня футбольна ліга України. Чемпіонат 91/92 року складався з двох груп, переможці яких мали зійтися у грі за звання чемпіона 1992 року. Справи сімферопольської команди йшли добре: 17 червня 1992 року в Донецьку вони зіграли внічию із «Шахтарем» і зміцнилися на вершині таблиці своєї групи, чим вибороли путівку до фіналу чемпіонату. Тепер на них чекала гра проти київського клубу «Динамо», який став переможцем другої групи.

Головко згадує, що про чемпіонство ніхто не думав. Завданням футболістів «Таврії» було потрапляння до Єврокубків. Вони здобули це право автоматично із проходом до фіналу. «Це була радість, це була ейфорія. Ми в Європі! Все! Потім ще, правда, виявилося, що треба було грати у фіналі», – сміється ексгравець сімферопольської команди. Він каже, що не пам'ятає, аби команда сильно хвилювалася чи ретельно готувалася до гри з «Динамо».

21 червня 1992 року кримська команда прилетіла на фінальну гру до Львова. «Приїхали просто грати, розумієте. Складний суперник, давайте спробуємо. Ніхто не говорив про те, що буде після гри. Тому що ніхто особливо на перемогу не чекав. Але ти просто робив свою роботу», – розповідає Олександр Головко. Кримська команда билася на полі гідно та не поступалася фавориту – київському «Динамо». На 75-й хвилині матчу сімферопольці вдало атакували: Сергій Шевченко замкнув подачу з кутового Андрія Опаріна, вигравши верхову боротьбу та пробивши головою. 1:0!

Подальші заміни гравців київській команді не допомогли – рахунок залишився таким самим. Після фінального свистка сімферопольський клуб став першим чемпіоном незалежної України.

Гра зібрала рекордну кількість глядачів – 36 тисяч, львівський стадіон був заповнений повністю. Сімферопольцям вдалося підкорити публіку. «Всі спочатку вболівали за Київ. Усе логічно. Але після того, як ми забили, [весь стадіон] потім кричав «Таврія!», – усміхається Головко.

«Це була гра характерів. Багато боротьби, багато метушні. І ми в цій боротьбі вистояли», – каже Головко. Він і досі вважає, що їхня перемога стала можливою, тому що сімферопольці виявилися сильнішими характером. «Тиск [на «Динамо»] однозначно був. Там було багато хлопців, у яких досить відомі прізвища, які мали нас обігрувати. Ну, «мали». Але ми потрапили туди не випадково, а як одна з найкращих, мабуть, команд, яка діяла в обороні на той момент», – говорить Головко.

Усі ці події відбувалися на тлі неоднозначних відносин між Кримом і Києвом.

5 травня 1992 року Верховна Рада Криму ухвалила «Акт про проголошення державної самостійності Республіки Крим», який передбачав самостійне вирішення питань і договірні відносини з Києвом. Ці рішення призвели до політичної кризи з Києвом і були остаточно скасовані українським парламентом у 1995 році.

«Там ще було дуже багато замісів, саме політичних замісів. Скажімо так, влада в Україні вже домовилася із владою Криму. Про те, що це буде автономія, тому що було питання про незалежність, було питання про референдум. Воно стояло дуже так серйозно на травень місяць, наскільки я пам’ятаю. І ми на ось цьому протистоянні поїхали грати до Львова, розумієте. Майже сепаратисти. Ще й виграємо там. Це ж такі плюси в бік Криму. Це я зараз уже розумію як доросла людина. І нам наприкінці [гри] ще дали український прапор. Це так принципово було. І ми з цим прапором бігли [стадіоном]. Тобто там не було нічого такого, щоб казати, що це не українська команда. Однозначно українська команда, перший чемпіон України», – згадує Головко.

У фіналі Чемпіонату України 1992 року зійшлися команди з півночі та півдня України. Матч відбувався на заході України, у Львові. Головним арбітром став представник сходу – донеччанин Володимир П’яних.

Головко розповідає, що після перемоги «Таврії» ходили чутки, мовляв, керівництво чемпіонату настільки не очікувало перемоги кримської команди, що навіть не підготувало для них медалі. «У самому Львові нас прийняли добре. Потім ми повернулися до Сімферополя. Там подарунки якісь вручили, пізно, правда, вручали подарунки, тому що, я так розумію, що було підготовлено все для Києва, і їм треба було це якось переварити. Вже у театрі в Сімферополі нас зібрали, вручили медалі. Вже від «Таврії» – всілякі там магнітофони, телевізори й усе інше», – розповідає ексфутболіст.

Свої відчуття в момент, коли він у 20 років став чемпіоном, Головко погано пам’ятає. «Ось сам фінал, кубок, радість, як біжиш, цей емоційний сплеск – так. Потім це просто йде суцільним потоком свідомості: тобі чомусь завжди добре. Чому? Ти прокинувся: о, ми ж чемпіони. Але все одно через тиждень, два – знову потрібно працювати. Тому що там відбір на Єврокубки», – зізнається Олександр.

Легендарний клуб після

З «Динамо» сімферопольський клуб зустрічатиметься ще не раз. Адже «Таврія» закріпиться у вищій футбольній лізі України. Після однієї такої гри з київським клубом, де Олександр Головко заб’є гол, ним зацікавиться столична команда. Тоді ж він отримає пропозицію і від команди «Дніпро». Головко обере Київ і 1995 року стане гравцем «Динамо». Там він проведе 9 успішних років, регулярно виходячи на поле в стартовому складі та з капітанською пов’язкою. За «Динамо» Головко зіграє понад 200 ігор, 6 разів стане чемпіоном України, 5 разів здобуде Кубок України й навіть зіграє в півфіналі Ліги чемпіонів.

Сам же футбольний клуб «Таврія» посяде своє місце у списку найкращих команд України. Сімферопольська команда безперервно перебуватиме в українському елітному дивізіоні та зіграє у двох фіналах Кубка України. Один із яких виграє: 16 травня 2010 року в Харкові, на стадіоні «Металіст», «Таврія» здобула перемогу над донецьким «Металургом».

2014 року легендарний етап сімферопольського клубу закінчився. Росія анексувала Крим, а українська «Таврія» зіграла свій останній матч у Криму в травні 2014 року.

Російська влада Криму спробувала зберегти символ кримського футболу та дати можливість залишкам сімферопольської команди продовжити виступати під назвою «Таврія». Однак вони не отримали дозволу від УЄФА, тому змушені були використовувати абревіатуру з трьох великих літер у словах «Таврія. Сімферополь. Крим». Таким чином, зараз у Криму існує клуб «ТСК-Таврія». Замість української вищої ліги вони грають у чемпіонаті Прем’єр-ліги Кримського футбольного союзу.

Чемпіонат Прем’єр-ліги Кримського футбольного союзу (КФС) – це професійний футбольний турнір. Організатором виступає Кримський футбольний союз (КФС), який не є членом УЄФА та ФІФА. Через європейські санкції кримським футбольним клубам шлях на всеросійський чемпіонат закритий.

Перспективи розвитку кримського футболу безрадісні, вважає Олег Комуняр, кримчанин і ультрас ФК «Таврія». «Це чемпіонат рівня області. Ось як у нас [є] чемпіонат Київської області, Харківської області. Так що, так, це просто своє болото, воно нікому не цікаве. Я теж перед інтерв’ю зайшов подивитися [турнірну таблицю]. І там був якийсь матч фейкової «Таврії» із «Севастополем». Там візуально на стадіоні, може, людей 100 від сили. А за часів України на матч «Таврія» – «Севастополь» збирався майже повний стадіон. Могли зібрати 15-20 тисяч. Коли до тебе приїжджає «Динамо» (Київ), «Шахтар» або навіть «Карпати» (Львів), «Зоря» (Луганськ), то це цікавіше, ніж коли гра з «Кизилташем» або, я не знаю, з командою ковбасного заводу. Це просто нецікаво дивитися», – розповідав в інтерв’ю Крим.Реалії Комуняр.

Комуняр – один із тих, хто намагався відродити кримський клуб уже на материковій частині України. Їм вдалося це зробити 2016 року. Після деяких успіхів команді довелося припинити своє існування. Навесні 2022 року база ФК «Таврія» в Херсонській області та підприємство, яке спонсорувало клуб, були окуповані російськими військовими.

Детальніше про долю кримського клубу на материковій Україні можна почитати тут.

Головко: «Готуємо майбутнє українського футболу»

Олександр Головко після успішної кар’єри в київському «Динамо» на рік вирушив грати до китайського клубу в Циндао. Завершувати кар’єру професійного футболіста він повернувся до рідного клубу. Чемпіонат 2005-2006 років він провів у «Таврії». Головко зіграв в українській вищій футбольній лізі понад 300 ігор. У збірній України – понад 50.

Головко залишився жити в Києві. Тут устиг попрацювати тренером місцевих футбольних команд. Протягом багатьох років він – успішний коментатор і експерт футбольних трансляцій на ТБ.

Але зараз його головна пристрасть – виховання молодшого покоління. Нині Головко – співголова ХерсонськоїВнаслідок російської окупації лівобережної Херсонщини тимчасово об’єднана з Асоціацією футболу Миколаївської області. обласної асоціації футболу.

Незважаючи на близькість фронту до Херсона та пов’язану з цим небезпеку, вони намагаються проводити футбольні матчі в області. «Ми намагаємося там цей футбол якимось способом реанімувати. Чому? Тому що це емоції. Хлопці й військові зараз тільки чекають того, щоб десь поиграти. Фронт фронтом, але все одно треба перемикатися. І цим перемиканням є спорт, тим більше, наймасовіший спорт в Україні – футбол», – пояснює Головко.

«Коли буде мир, ми повинні будемо з чогось починати. І ці [молоді] хлопці, які активні під час війни, які активні в спорті, – вони будуть майбутнім херсонського футболу. Тобто ми зараз створюємо базу. Щоб уже на момент закінчення війни ми одразу вступали в чемпіонат і думали про те, як іти далі. Тобто робота йде», – продовжує ексфутболіст і нинішній співголова Херсонської обласної асоціації футбола Олександр Головко.

Для легенди «Таврії» ця діяльність стала життєвою місією. «Віддаю, що брав, скажімо так. Те, що брав від футболу, я це зараз можу спокійно віддавати людям, яким це треба», – упевнений Головко. Він хотів би знову побувати в Криму, «але тільки в нормальному Криму, нашому Криму».