Доступність посилання

ТОП новини

Збірка легенд і давно спростованих версій


Спеціально для Крим.Реалії

Було б дивно, якби російські популяризатори історії не стали підтримувати та виправдовувати анексію Криму навесні 2014 року. Їхнє російське перо йшло слідом за «зеленими чоловічками», а іноді й поряд з ними спеціально для того, щоб «історично» виправдати все, що б вони не зробили. Цьому завданню присвячені безліч статей, «досліджень», книг, серед яких видання «Крим-2014. Як це було?» відомого російського письменника Олександра Широкорада є одним з найневдаліших.

Олександр Широкорад
Олександр Широкорад

У Росії дивуються плодючості цього автора. Сьогодні з ним пов'язано багато курйозних випадків. Наприклад, іменні статті-біографії у «Вікіпедії» ‒ це зазвичай матеріали, що описують життя, роботу, подвиги, досягнення своїх героїв. Критика ‒ унікальний випадок. Про Олександра Широкорада у «Вікіпедії» пишуть наступне: «Олександр Борисович Широкорад ‒ російський популярний письменник і публіцист. Автор понад сотні науково-популярних книг з артилерії, військової техніки, історії. Деякими істориками його роботи з військово-технічних питань у галузі артилерійського озброєння визнаються як авторитетні, інші звинувачують його у великому плагіаті своїх власних робіт. Написані ним книги з історії Росії часто критикують за надмірно публіцистичний вигляд, як то ‒ неточності в наведених відомостях, використання застарілих відомостей, вигадка та вторинність; також часто зустрічаються твердження, що при їх створенні були порушені авторські права...» Таку ж характеристику подає і сайт ЛитМир.

Користувач «Живого журналу» під ніком alexuslob (судячи з посилань на роботи автора, це російський історик Олексій Лобін ‒ ред.) пише: «Ясна річ, опус Широкорада, як зазвичай, являє собою великий копіпаст, переказ і... плагіат. Копіпаст з його ж попередніх робіт і робіт істориків, переказ своїми словами каталогів музеїв... присмачений своїми фотографіями, і що ще гірше ‒ «одкровеннями». А ось що стосується плагіату... Знайомі мені фрази відразу зустрілися в місцях, де йдеться про артилерію 16-17 ст. С. 22-23 книжечки ‒ це переказ моєї статті з посиланням... С. 80-81 ‒ переказ мого дисера з посиланням... Але це теж стерпно... Але ось далі ‒ трам-тарарам, об'ємне без лапок цитування без будь-яких посилань, тобто плагіат...»

Твір трієчника

Читати книгу Олександра Широкорада важко. Тому, що в ній абзаци вигадок «творчо» перемішані з абзацами, скопійованими з давно відомих історичних книг, і виходить, що поруч з реальною історією нагромаджується абсолютно довільне «авторське бачення» історії, яке вже не має нічого спільного з реальністю. Головне, що при цьому за кожним абзацом чітко проглядається генеральна лінія автора ‒ виправдання тієї тези, яку він взявся доводити.

Ця книга, власне, не стільки про Крим у 2014 році, у ній безпосередньо про це менша частина, але більша частина ‒ це про історію Криму від таврів і скіфів до депортації кримських татар у 1944 році.

Для того щоб виправдати право якихось «русів» на Крим ще в античні часи, автор громадить в одну купу різнокаліберні теорії, по ходу справи пристосовуючи їх для своїх потреб. При тому, що серйозні історики дуже обережно ставляться до походження назв Таврида і Крим, Олександр Широкорад з повною впевненістю пише, що «за племенем таврів греки назвали Крим Тавридою, а сучасна назва з'явилася в XIV столітті». Він з легкістю оперує сумнівними відомостями про «Русскоє морє», легендами про острови русів, стверджує про археологічні знахідки храмів та «русскіх пєчей», а значить селищ IX-XI століть, про «архіпелажну губернію», вправляється з викладом історії Тмутараканського князівства з таким виглядом, ніби давньоруські князі ‒ це його нинішні сусіди, і він у деталях спостерігав їхнє життя та смерть. Я вже не кажу про те, що вся давньоруська держава в його розумінні належить до Росії.

Ось зразок його історієписання: «У 1078 р. Олег Святославич, посварившися з родичами, втік до Тмутаракані, де вже перебували князі-вигнанці Борис В'ячеславич та Роман Святославич. Гліб Святославич був убитий, а Олег Святославич разом з князями Борисом і Романом взяли в облогу Чернігів. Але взяти місто не вдалося, а Олега Святославича схопили хозари і відвезли бранцем до Візантії. Скорившись великому князю, Тмутаракань була змушена прийняти київського намісника... 1081 року до Тмутаракані прибули ще два князі-вигнанці ‒ Давид Ігоревич та Володар Ростиславич. Вони схопили київського намісника Ратибора й відновили незалежність Тмутараканського князівства... У 1083 році в Тмутаракань повернувся з візантійського полону Олег Святославич. Він вигнав звідти Давида та Володаря і сів на княжий стіл. Тепер Олег став домагатися Чернігова і, захопивши його, приєднав до нього Тмутаракань, яка тепер уже фактично втратила незалежність». Так у школах пишуть твори учні-трієчники.

Олександр Широкорад заперечує наявність у Криму корінних народів, навіть переважних етнічних груп для того, щоб все плавно підвести до домінування росіян. Історію кримських татар він починає з набігу Субедея у 1223 році, розвиває походами Батия, і тільки цим пояснює наявність у Криму цього народу.

У розумінні Олександра Широкорада єдиними законними претендентами на Крим є росіяни. Українці, а також італійці, німці, турки, як і татари ‒ невдалі претенденти. Він нічого не пише про етногенез кримських татар, як і не викладає ніякої історії Кримського ханства, окрім того, що карикатурно описує окремі періоди деяких ханів. Натомість детально описує становлення «Москви як третього Риму».

Жорсткіше, ніж Надинський

Дивно, але за крутістю висновків Олександр Широкорад перевершує навіть самого Надинського. Його висновки давно вже спростовані серйозними дослідженнями, але він вважає їх незаперечними: «З історії Криму до середини XVIII століття ми можемо зробити наступні незаперечні висновки. По-перше, русскіє (руси) жили в Криму в IX-XIII століттях поряд з іншими народами. По-друге, татари в Криму з'явилися лише в середині XIII століття і аж ніяк не можуть вважатися корінним населенням. По-третє, татари ніколи не володіли всім Кримом. Але ж 95% населення РФ і України розуміють під Кримом його узбережжя і в першу чергу Південне узбережжя Криму (ПБК), а ніяк не степовий Крим. Так ось, до 1475 р. узбережжям, включаючи ПБК, володіли християнські народи, зокрема греки та італійці. Потім узбережжям Криму заволоділа Османська імперія. І нарешті, турки були вибиті з узбережжя русскими. Територіальні надбання русских у Причорномор'ї, і серед іншого в Криму, закріплювалися російсько-турецькими договорами, які досі не скасовані».

Олександр Широкорад занадто спрощено розуміє історичну ситуацію, тільки як протиборство Росії та Порти, пов'язане з правом царя захищати якихось християн: «Отже, до кінця XVI століття дві великі імперії ‒ Росія та Порта, ‒ ще не маючи спільного кордону, стали великими антагоністами. Султан вважав себе володарем мільйонів російських підданих мусульман, а цар ‒ захисником мільйонів православних турецьких підданих і власником константинопольської вотчини, яка за сумісництвом була султановою столицею».

Виселення, по суті насильницька депортація християн з Криму до Північного Приазов'я у 1778 році трактується автором як переселення лише добровільне і тільки греків: «А.В. Суворов допоміг організувати переселення греків, а безпосередньо керував переселенням митрополит Готський і Кафський Ігнатій... Зауважу, що переселення греків було тільки добровільним». Про християн інших національностей автор просто не згадує.

Легенди війни як виправдання анексії 2014 року

Особливо активно та широко Олександр Широкорад використовує легенди про колаборантів часів Другої світової війни. Він розповідає про створений у Сімферополі мусульманський комітет, навіть не згадуючи про створення таких же комітетів іншими етнічними групами. Всі колаборантські формування він називає татарськими, хоча відомо, що в його складі були люди багатьох національностей, і кримські татари не були більшістю. Звичайно, він використовує навіть дуже застарілу легенду про те, що Сталін рятував кримських татар від гніву фронтовиків, які поверталися. Вся теорія вибудовується під виправдання депортації, і під виправдання подальшої анексії у 2014 році.

Зокрема, Олександр Широкорад використовує давні підрахунки післявоєнних пропагандистів Москви про те, що в колаборантських формуваннях перебували 20 тисяч кримських татар, а в партизанських ‒ лише 6 осіб. Фейк старий і зношений. Але й він служить тому, щоб підвести читача до думки: ну хіба не справедливо було забрати цю землю знову собі?

Наприклад, відомий дослідник партизанського руху в Криму Володимир Поляков днями вже не стерпів і в конкретних цифрах вкотре спростував цю беріївську статистику. «На сайті «Вестник бури» молодий історик Андрій Рудой з претензією на історичну достовірність, з посиланнями на «джерела інформації», серед іншого зазначив, що «20 тисяч кримських татар воювали на боці Гітлера і тільки 6 у партизанах»... Зі свого боку, я, доктор історичних наук, професор КІПУ імені Февзі Якубова Володимир Поляков, сьогодні, 21 травня 2020 року, готовий надати поіменні списки всіх кримських татар-учасників Великої Вітчизняної війни із зазначенням щодо кожного з них джерела інформації, що вказує на його службу в РСЧА або ВМФ. Узагальнений аналіз буде мною наданий у книзі «Кримські татари у Великій Вітчизняній війні», яка готується до видання. У частині кримських татар-учасників партизанського руху в Криму, моє дослідження вже повністю завершене та опубліковане в монографії «Партизаннаме», короткі висновки з якої, я наведу в цій публікації. Загалом через партизанський рух у Криму пройшли 1302 кримських татарина. Троє з них: Кадиєв Сеїт-Халіл, Молочников Мемет, Муратов Куртсеїт були всі 900 діб. Вважається, що з 1941 до 1944 року у ньому брали участь 12,5 тисячі осіб найрізноманітніших національностей ... Кримськотатарський народ може жити з гордо піднятою головою і не соромитися своєї історії».

Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Погляди, висловлені в рубриці «Блоги», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

Анексія Криму Росією

У лютому 2014 року в Криму з'являлися озброєні люди в формі без розпізнавальних знаків, які захопили будівлю Верховної Ради Криму, Сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об'єкти, а також блокували дії українських військ. Російська влада спочатку відмовлялася визнавати, що ці озброєні люди є військовослужбовцями російської армії. Пізніше президент Росії Володимир Путін визнав, що це були російські військові.

16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя відбувся невизнаний більшістю країн світу «референдум» про статус півострова, за результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ні Україна, ні Європейський союз, ні США не визнали результати голосування на «референдумі». Президент Росії Володимир Путін 18 березня оголосив про «приєднання» Криму до Росії.

Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили економічні санкції. Росія заперечує анексію півострова та називає це «відновленням історичної справедливості». Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року.

  • 16x9 Image

    Микола Семена

    Кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Шевченка в 1976 році, в українській журналістиці – понад 50 років. Працював у ЗМІ Чернігівської, Запорізької областей, більше ніж 30 років – журналістом у Криму. Співпрацював з журналами «Известия» (радянський період), «Дзеркало Тижня», «День», багатьма журналами. Автор книги про Мустафу Джемілєва «Людина, яка перемогла сталінізм». З квітня 2014 року до квітня 2016 року – оглядач Крим.Реалії. Зазнавав переслідувань з боку ФСБ Росії. У 2017 році був засуджений російським кримським судом до 2,5 років позбавлення волі умовно із забороною публічної діяльності на 2 роки. Європарламент, органи влади України, російські правозахисні організації «Меморіал», «Агора» і тридцять правозахисних організацій у Європі визнали «справу Семени» політично мотивованою. Автор книги «Кримський репортаж. Хроніки окупації Криму в 2014-2016 рр.», перекладеної в 2018 році англійською мовою. Член НСЖУ з 1988 року, Заслужений журналіст України, член Українського пен-центру, лауреат Національної премії імені Ігоря Лубченка, лауреат премії імені Павла Шеремета Форуму громадянського суспільства країн Східного партнерства. Нагороджений орденом «За мужність» премії «За журналістику як вчинок» Фонду ім. Сахарова (Росія), відзнаками Верховної Ради України, Президента України. У лютому 2020 виїхав з окупованого Криму і відновив співпрацю з Крим.Реалії.

XS
SM
MD
LG