Кримське ханство. Шлях до незалежності

Спеціально для Крим.Реалії

Історії Кримського ханства не пощастило двічі: в Російській імперії її писали переважно чорними фарбами, а в Радянському Союзі взагалі спробували забути. Та й жителі сучасної України, ніде правди діти, здебільшого перебувають у полоні російських міфів і помилок щодо кримських татар. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, Крим.Реалії підготували цикл публікацій про минуле Кримського ханства та його взаємини з Україною.

Ми неодноразово писали про те, що Кримський півострів був такими собі прикордонними землями різних степових кочових імперій: хазарів, печенігів, половців, ‒ але при цьому жоден із тодішніх правителів Криму не прагнув до незалежності. А ось на початку 15 століття ситуація різко змінюється, починається боротьба за самостійність півострова, й у зв'язку з цим виникає питання: а що, власне, змінилося за час монгольського панування в Криму, чому раніше ми не спостерігали таких тенденцій до відокремлення, як так вийшло, що кримські еліти, якщо можна так сказати, «дозріли» до необхідності створення незалежної держави?

Зі світової історії нам добре відомо, що будь-які великі середньовічні імперії рано чи пізно розпадалися. Причини цього могли бути найрізноманітнішими. Це й ослаблення центрального уряду, й труднощі підтримки постійного контролю над усіма куточками імперії, що непомірно розрослася, і навіть банальна проблема сполучення між столицею та околицями ‒ адже в століття відсутності масових комунікацій навіть звичайні накази правителів на місцях і звіти місцевої влади часом могли мандрувати місяцями. Дуже часто в підвладних центру областях формувалися власні місцеві правлячі еліти, що рано чи пізно вирішували, що їм зовсім нема чого далі ділитися повноваженнями з центром і що вони цілком можуть керувати своєю областю незалежно. Ну й, нарешті, імперії гинуть від політичних криз: адже коли в столиці йде тривала та запекла боротьба за владу, їй стає не до околиць, і тим мимоволі доводиться виживати самостійно, навіть якщо вони й не мали намірів відокремитися.

Всі ці явища в повній мірі були присутні також і в Золотій Орді. До початку 15 століття вона являла собою вже конгломерат із декількох фактично самостійних областей: Нижня Волга, заволзькі степи, прикаспійські та придніпровські рівнини, Крим, Казань, північнокавказькі території. Хани, часто змінювалися на престолі в столичному місті Сараї на Нижній Волзі, гордо претендували на владу над усією колишньою імперією, але в реальності вже давно не мали реальних повноважень на всій її території. Тому нерідко траплялося, що в Орді було одночасно кілька правителів, які зміцнилися в різних областях колишньої єдиної держави й одночасно домагаються всіх ординських земель. Вони часто зыштовхувалися, витісняли один одного, і для кожного з них метою боротьби був той самий Сарай ‒ столиця великих ханів минулого, символ повної влади над всією імперією. Найчастіше тому чи іншому кандидату вдавалося захопити цю стару столицю, але в підсумку жоден ыз цих конкуруючих претендентів не утримувався в ній надовго, будучи рано чи пізно витіснений суперниками.

Ось що являла собою Орда напередодні відділення Криму, до початку 15 століття. Імперія розвалювалася. А в Криму, на додачу до того, діяли й потужні місцеві фактори, що ще більше посилювали прагнення жити самостійно.

Першим із них був, мабуть, етнічний. До описуваного часу на півострові вже почалося формування окремої, місцевої народності, несхожої ні на які інші народи Орди. У Криму вже з два століття тривало змішування нащадків найдавнішого населення півострова, яке жило тут ще до ординського завоювання, з кипчаками, яких десятками тисяч привели сюди з Задонських степів монгольські командири, та турками-сельджуками, що перебралися сюди з протилежного берега Чорного моря. Все це строкате населення, об'єднане спільною територією та прийняттям загальної мусульманської культури, поступово зливалося в єдину етнічну спільність, що поклала початок формуванню кримськотатарського народу. Причому, повторюся, цей народ сильно відрізнявся від населення інших областей Орди ‒ зокрема й тому, що об'єднала його воєдино мусульманська культура, що потрапила до Криму через інше джерело, ніж до центральної частини Орди. Адже якщо для Золотої Орди таким джерелом релігійної, художньої, писемної культури була, головним чином, Середня Азія ‒ наприклад, Бухара, звідки до Сарая приїжджали вчителі, мислителі, архітектори, художники, то для Криму цю роль виконувала Анатолія, нинішня Східна Туреччина, культура якої помітно відрізнялася від середньоазіатської.

Зинджирли медресе, Бахчисарай (заснована в 1500 році ханом Менглі I Гераєм)

Отже, в Криму вже складався свій власний, окремий народ.

А іншим вирішальним фактором було унікальне серед усіх інших земель Орди географічне положення Криму. Як відомо, на півострові замикалися два найважливіших торгових шляхи: караванний шлях, яким з Центральної Азії, Кавказу й навіть з Китаю прибували товари Сходу, та морський шлях, що ним італійці доправляли ці товари на Захід. Ці дві торгових магістралі зустрічалися в порту Кафи, нинішньої Феодосії ‒ великого міста, що Орда дозволила Генуї заснувати на кримському березі в обмін на відрахування з торгового обороту в цьому місті. Це сусідство з найважливішою торговою магістраллю, з морським вікном в Європу, стало просто-таки порятунком для Криму. Адже в той час, як інші області Орди, образно висловлюючись, диміли в руїнах воєн та усобиць за владу, Крим, навпаки, мав постійне й надійне джерело прибутку у вигляді податку з італійської торгівлі. До того ж, до цього Крим міг легко та безперешкодно продавати через це вікно до Європи свої власні, виготовлені тут товари. А це був привілей, що того часу втратили багато внутрішніх областей Орди на континенті, тому що під час кризи старі торгові шляхи в глибині материка стали небезпечними, і підтримувати на них лад від злодіїв і бандитів часто стало просто нікому ‒ тому що централізована влада ослабла.

Таким чином, поки інша Орда занурювалася все глибше в кризу та руїну, Крим, навпаки, розвивався та багатів. І головною перешкодою цьому зростанню стала якраз та сама злощасна Орда, колишня господиня Криму: адже дуже часто її правителів, конфліктуючи між собою, борючись за престол у місті Сарай на Нижній Волзі, розглядали Крим як невичерпне джерело наживи. Нерідко бувало так, що який-небудь з ординських ханів, який програв своєму суперникові в боротьбі за Сарай і вигнаний звідти, з Волги, вирушав до Криму, щоб там якомога швидше зібрати всі наявні грошові, матеріальні та людські ресурси для повторного кидка на волзьку столицю. Це лягало важким тягарем на жителів Криму, тим більше, що подібні епізоди іноді траплялися ледь не кожні два-три роки, і Крим щоразу ставав ареною битви для цих степових чужинців, які спустошували його. Наприклад, якщо 14 століття тодішню столицю півострова, місто Кирим (нині ‒ Старий Крим), описували як велике й багате місто, порівнюючи з самим Дамаском і Каїром, то на початку 15 століття всі мандрівники, які побували в місті, в один голос описують руїни та запустіння, викликані нескінченними спустошливими битвами ординських армій за цей багатий край.

Тому немає нічого дивного в тому, що Крим, що економічно й без того вже давно був здатний до самостійного існування, взяв курс на остаточне відмежування від Орди, від якої вже давно не бачив нічого іншого, крім постійної низки тимчасових правителів, які, по суті, були глибоко байдужими до долі самого Криму й розглядали його не інакше, ніж просто джерело ресурсів для подальшої боротьби за сарайский трон на Волзі.

Все це поставило півострів на поріг початку самостійного політичного життя. І незабаром ці процеси вилилися в те, що в землі Великого князівства Литовського вирушили посланці кримських беїв із проханням надіслати їм правителя, що нині перебуває у вигнанні: Хаджі Герая. І на карті Східної Європи з'явилася та країна, що сьогодні відома нам як Кримське ханство.

Далі буде.

Текст вперше був опублікований Крим.Реалії в лютому 2018 року.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції