Павло Казарін: Мовчання окупованих

Спеціально для Крим.Реалії

Всі розмови про настрої окупованих територій упираються в одну проблему. У нас немає звідти виразної соціології.

Навіть більше ‒ її і не буде. Проблема навіть не в тому, що українські соціологи не можуть проводити там заміри. І не в тому, що російська соціологія недостовірна. Проблема в тому, що ідея проводити дослідження на окупованих територіях наперед приречена. У ситуації, коли щирість карається ‒ частина респондентів буде мовчати або недоговорювати.

Власне, про це ж варто пам'ятати і в ті моменти, коли ми намагаємося робити висновки щодо настроїв окупованих територій за соціальними мережами.

Збірний образ коментатора з Криму та Донбасу досить простий. Любить Росію, зневажає Україну, чекає російських прапорів на Хрещатику. До того ж він обіцяє крах Євросоюзу, радіє американським погромам і засмучується успіхам Ілона Маска. Сперечається агресивно і схильний виступати від імені цілого регіону.

І було б помилкою сліпо слухати його.

Ступінь радикальності поведінки людини в соціальних мережах визначається одним простим фактором. Яка доля на нього чекає, якщо в його регіон повернуться українські прапори? А все тому, що ті, кому випало жити на окупованих територіях, сьогодні діляться на дві групи. Одні встигли спалити мости з Україною. Інші ‒ ні.

Одні встигли повоювати проти української армії. Послужити в окупаційних адміністраціях. Відзначилися мародерством на Донбасі чи будують кар'єру в кримських органах влади. Інші ‒ живуть простором приватного життя. Не стикаються з адміністративними вертикалями. Зберігають можливість перетинати лінію розмежування.

Перші прекрасно розуміють, що в разі повернення України їм доведеться залишити регіон. Над ними маячить загроза кримінального переслідування та судових позовів. Перемога України означатиме для цих людей персональну поразку. І тому вони не соромляться у висловах, коли добираються до соцмереж. Хизуються непримиренністю і намагаються звучати якомога радикальніше. Російська окупація ‒ це єдиний їхній шанс на власне майбутнє.

З другою групою все інакше. Вони не переступали українські закони. Не ламали присягу ‒ військову або чиновницьку. Причому, вони зовсім не обов'язково мали бути затятими патріотами України. Куди важливіше те, що в їхньому способі життя офіційний Київ не знайде складу злочину.

І рівно з цієї ж причини вони куди менш активні в соціальних мережах. Тому що зміна прапорів на півострові або Донбасі не буде супроводжуватися для них необхідністю втечі в Росію. Хтось із них чекає на повернення України. Хтось ‒ просто зосереджений на побутовому виживанні. Але їхні голоси не чутно саме тому, що вони не хочуть, щоб їх чули. Вони «пішли під радари» і все, що у них залишається ‒ це анонімні акаунти та розмови на кухнях.

А тому вголос від імені окупованих регіонів говорять лише ті, хто встиг спалити всі мости. Їм нікуди відступати ‒ і тепер вони люто підтримують Кремль. У них не залишилося альтернатив ‒ і тепер вони погрожують Україні розправою. Було б помилкою вважати їх усіх поголовно «ботами». Ці люди лише захищають ту реальність, в межах якої їм знайшлося місце. Якщо реальність зміниться ‒ місця їм вже може й не знайтися.

Монополія на публічність дісталася їм випадково. Просто тому, що всі інші змушені мовчати. Проукраїнські голоси на окупованих територіях переслідуються ‒ а тому проросійські звучать безальтернативним хором. Але було б помилкою вважати їх ‒ виразниками спільної думки.

У цьому й особливість ситуації. Ми не знаємо настроїв Криму та Донбасу. Нам не вдасться спертися в цьому питанні на соціологію. У нас не вийде промоніторити соцмережі. Ми можемо лише будувати прогнози та робити припущення, але не більше. Саме тому мене смішать будь-які розмови про «закриту соціологію» та «електоральні настрої».

У слові «окупація» є багато всього. Але чому там точно немає місця ‒ так це щирості.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції