Сергій Куніцин: «Україна переможе, поверне території, Крим і людей»

На тлі війни Росії проти України підконтрольна Кремлю кримська влада посилено «скасовує» кримських та українських діячів політики, спорту і культури, які не перейшли на бік Росії ні зараз, ні за попередні 8 років. До цього списку входить і кримський та український політик, колишній прем'єр кримської автономії Сергій Куніцин, якому згадали навіть події майже двадцятирічної давнини на острові Тузла.

Крим.Реалії поговорили із Сергієм Куніциним про те, чи стало для нього несподіванкою широкомасштабне вторгнення російської армії в Україну 24 лютого, розпитали про вихід кримської єпархії УПЦ МП з підпорядкування київської митрополії. Український політик розповів про те, наскільки спрацював російський досвід анексії Криму в Херсонській області, як кримська влада «стирає» імена сучасників із новітньої історії Кримського півострова, і чим війна Росії в Україні схожа на кампанію Радянського Союзу в Афганістані.

– Чи заставли вас зненацька новини про початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24 лютого? Ви припускали, що таке можливо?

– Коли я працював у Криму прем'єр-міністром, з десяток разів зустрічався з Володимиром Путіним, я розумів, що то за людина. Тому для мене не було жодним відкриттям, що вони напали на нас. Хотілося вірити, як і багатьом, що до такого безумства не дійде, але я розумів цю небезпеку. Тим більше, що я свого часу був начальником штабу оборони острова Тузла, багато чого там побачив і зрозумів. Це (Володимир Путін – ред.) непередбачувана людина, яка збожеволіла, як і все її оточення.

Тому я зустрів ці новини з автоматом у руках. Від першого дня взяв свої «обладунки», які у мене ще з 2014 року, і став на захист України. Вступив у добровольчий батальйон. Там, де живу, ми створили загін, бо це і танконебезпечний, і десантнонебезпечний напрямок. Звичайно, жив, як і всі, з автоматом, бронежилетом, каскою: то в підвал, то на вулицю.

Сергій Куніцин

– Ви зараз у територіальній обороні?

– Так, я живу у Голосіївському районі, і тут було створено бригаду ТрО. Головою району є мій друг, ветеран Афганської війни Сергій Садовий. Він колосально багато зробив для того, щоб створити тероборону та добровольчі формування. Тому, як то кажуть, я від першого дня тут, нікуди не їхав. Був спочатку сам, потім приєднався син з одним хлопцем зі спецназу. Вчотирьох ми несли службу там, де могли, допомагали і досі допомагаємо на передову. Ми із сином зараз дев'яту «броню» придбали в Європі, яку купуємо там за гроші, збираємо та приганяємо сюди.

– Рік тому в ефірі радіо Крим.Реалії ви говорили про те, що розмовляли з президентом України Володимиром Зеленським. І тоді, у квітні 2021 року, ви попереджали його про те, що Росія може зважитися на нове вторгнення, щоб отримати контроль над конструкціями Північно-Кримського каналу. Зараз ми бачимо, що Таврійський напрямок – один із найскладніших, дуже далеко там російська армія просунулася. Як ви вважаєте, чи сприйняли тоді в Офісі президента серйозно ваші слова, чи дослухалися до ваших застережень?

– Нарада була на іншу тему, але я скористався нагодою, що був у кабінеті, і сказав: «Пане президенте, існує така загроза». Я як колишній прем'єр-міністр АРК можу сказати: проблему води для Криму без каховських шлюзів не вирішити. Вони вирішили проблему електроенергії через Кубань, газову проблему. Але воду через Кубань вони у Крим не дадуть. Вони мають один шлях». Він запитав: Ви вважаєте, що це можливо? Я сказав: «Володимире Олександровичу, а хто вважав, що вони у 2014 році нападуть на Крим, на Донбас?» Так, відреагували. Я знаю, що буквально через день президент був там, проводив там нараду з керівниками області та військовими.

Президент України Володимир Зеленський

– Давайте далі поговоримо про те, що відбувається на Херсонщині. Це область, яка поряд з анексованим Кримом. І ми бачимо, що Крим перетворено не лише на плацдарм для наступу на материкову частину України. Ми бачимо, що встановлена в Криму російська адміністрація бере найактивнішу участь у спробі утримання контролю в Херсонській області. Як ви вважаєте, чи вийде? Чи вийде взагалі цей досвід, який Росія напрацювала у Криму з поглинання території, застосувати на Херсонщині?

– Херсонщина своєрідна. Як ви знаєте, я президент Федерації футболу Криму, розташованої на території Херсонської області. І там базується ФК «Таврія» (Сімферополь). Я місяці за три до початку війни проводив там звітно-виборчу конференцію, поїздив Херсонщиною, багато чого побачив. Ви знаєте, що вони (росіяни – ред.) намагалися створити «Херсонську народну республіку», провести референдум. Але через те, що люди там патріотичні, народ піднявся. І на мітинги виходили, і партизанський рух там розвивається, і Збройні сили України у контрнаступ переходять періодично.

Референдум перенесли, бо у них не виходить, це очевидно. Ну, скажімо, вони провели референдум, припустімо, створили псевдореспубліку, видали паспорти. І завтра українські ЗСУ звільняють Херсонську область. І у них виникає дилема, що з цим робити. Одна справа – окупована область, а інша справа – «республіка», яку вони, як Крим і частину Донбасу, «приєднують» до Російської Федерації. Це вже інша історія, і мені здається, що вони розуміють, що все не так просто.
Я сподіваюся на те, що ми Херсонщину все ж таки звільнимо. Тому що є успіхи. Підзберуться, зміцняться ЗСУ, надійде достатньо сучасного озброєння. Вже сьогодні видно, що їм (російській армії – ред.) дуже важко утримувати Херсонську область. Зрозуміло, що через Крим, через кримське угруповання, через Керченський міст вони й надалі перекидатимуть війська. Але все ж таки я сподіваюся на те, що нам вдасться відновити контроль над Херсонщиною.

– Ви згадали футбольний клуб «Таврія». Ми постійно, всі ці 8 років продовжуємо стежити за його долею. Чи можна зараз говорити, що клуб є? Як він пережив чи не пережив ці події? Тому що в мене інформації немає про те, що зараз із футбольним клубом, з його тренувальною базою, яка розташоваувалася також на Херсонщині.

– Там є чудова людина, Едуард Репілевський, який у скрутну хвилину нам підставив плече. Він фермер, у нього там і база, і стадіон, і він разом із сином щиро хотів, щоб «Таврія» не просто існувала, грала у Другій лізі, а й вийшла і до першої ліги, і до прем'єр-ліги. Зрозуміло, що війна усі ці плани зруйнувала. Але зараз говорити нема про що. Дасть бог, повернемо територію, продовжимо. «Таврія» існуватиме.

Зараз, звісно, складна ситуація. Ви знаєте, що вони не просто окупують територію, вони з тієї ж таки Херсонщини вивозять сотні тисяч тонн зерна, забирають, мародерять чи скуповують за копійки сільськогосподарську продукцію. Тому зараз, звісно, не до футболу.

– Щодо звільнення Криму, про яке ви згадали. Як це може бути? Тому що 24 лютого дуже багато людей, судячи з публічних реакцій, сприйняли це так, що більше немає стримувань, немає Мінських домовленостей тощо, що йтиме війна за повне відновлення цілісності української держави. Інші говорять про те, що дуже складно звільнити Крим військовим шляхом з огляду на ядерний шантаж з боку Володимира Путіна. Як ви вважаєте, як тепер відбуватиметься повернення Кримського півострова? Чи збережеться ця лінія, що Україна повертатиме Крим лише дипломатичним шляхом? Чи цей інструментарій тепер ширший?

– Я думаю, що цей інструментарій ширший. Ви подивіться на крок Зеленського щодо створення «Кримської платформи». Це те, що не зрозумів Петро Порошенко. Володимир Зеленський створив «Кримську платформу» і тим самим шокував Російську Федерацію. Близько 50 країн підтримали платформу і почалася паніка. Тому що для них було «питання Криму закрите», і майданчика, на якому можна було б взагалі говорити про Крим, не було. І тут Україна виявила таку ініціативу та створила майданчик без Росії.

Я думаю, що це один із найсерйозніших важелів, крім військового. Я не виключаю, що події можуть розвиватися таким чином, що і у разі успіху Збройних сил зі звільнення окупованих територій, можливо, і Крим буде звільнено таким самим шляхом. Але ми розуміємо, що поки в Росії є Путін, це надзвичайно складно. Водночас, ніщо не вічне під місяцем, і Путін у тому числі. Тому я не виключаю цю багатовекторність – і військову, і дипломатичну – якою Крим буде повернуто.

Президент України Володимир Зеленський (у центрі) на саміті «Кримської платформи». Київ, 23 серпня 2021 року

– Тепер давайте поговоримо про те, як вас намагаються викреслити з історії Кримського півострова. Цей процес розпочався ще у 2014 році. Я сам довгі роки спостерігав собор Олександра Невського в Сімферополі, що відновлюється, і там був білборд із вашим ім'ям, потім з ім'ям Леоніда Кучми. А вже 2014-го, якщо я не помиляюся, білборд цей замінили, і благодійником став Володимир Путін. І ми бачимо, що з новим витком агресії Росії проти України знову з вашим ім'ям у Криму триває боротьба. Цього разу з Керчі надійшли новини: 29 квітня вас та експрезидента України Леоніда Кучму позбавили звання «Почесного громадянина Керчі».

– Та ви знаєте, адже історію та події неможливо вирубати сокирою, і стерти з пам'яті 24 роки з Україною неможливо, хоч би що вони робили. Я можу вам сказати, що 1998-го, коли я став прем'єр-міністром АРК, Леонід Данилович прилетів до Криму. Голодний, холодний 1998 рік. І він мене запитав: «Сергію, це правда, що Керч, Феодосія, Східний Крим не мають природного газу?» Я відповів: «Так, 700 тисяч кримчан північного сходу не мають». Він каже: «Як це, за Союзу не побудували?». «Так, кажу, зрідженим газом завозять, кораблями». Він ухвалив рішення, дав команду Нафтогазу, і ми протягом 10 місяців над цим працювали. Я тоді вертольотом більше, ніж в Афгані налітав. І щодня тоді повідомляв про результати. Ми збудували 267 кілометрів газопроводу до Керчі. Це 110 мільйонів доларів, на ті часи взагалі божевільні гроші. Я навіть пам'ятаю, що коли Леонід Данилович прилітав у Феодосію, Керч, і ми запалювали смолоскип, то люди в це не вірили, керчани та феодосійці. Вони казали: «Ну ось, Кучма прилетів, за пагорбом бочку закопали, він полетить – газ закінчиться». Уявляєте?

Ми в Керчі збудували тролейбусне депо та пустили тролейбуси. Тому що місто 56 кілометрів завдовжки і там проблеми з транспортом. Відновили залізничну переправу, що не працювала 12 років. Газифікували теплову станцію. Відремонтували водогін, бо 70% води з водосховища між Феодосією та Керчю у гнилих трубах просто втрачали. У місті була страшна проблема, і ми вирішили її. Тобто, звання «Почесний громадянин Керчі» Леоніду Даниловичу і мені дали не просто так. Я взагалі Керч і керчан дуже люблю. Вони мене любили, голосували за «Блок Куніцина».

Пам'ятна дошка «Почесні громадяни міста-героя Керчі»

У Красноперекопську, де я теж був почесним громадянином, вони також позбавили мене звання, прогинаючись. Ось іде війна, «спецоперація». Лікарні Північного Криму забиті пораненими. У Джанкої стоять крематорії, спалюють трупи. Потоплено крейсер «Москва» та інші кораблі. А що робити місцевим псевдовождям? Їм треба якось прогнутися перед Москвою. Адже їм щось треба зробити і сказати: дивіться, а ось ми їх позбавили нагород, звань. Цю нагороду мені дали, до речі, за те, що сімферопольська «Таврія» виграла кубок України у 2010 році. Аксьонов із Костянтиновим просто не знають, як прогнутися. Вони ж не візьмуть зброю, не підуть у бій, не поведуть кримчан наступати на Україну.

Ще мені події на Тузлі згадують. Чим для мене була цікава Тузла? Жодна політична партія, навіть проросійська, у Криму та Севастополі, не підтримала дії Росії на Тузлі. Знаєте чому? Тому що кримчани розцінили спробу захоплення острова Тузла як напад на нашу кримську землю. Адже один із аргументів того, що Тузла була українська – ми знайшли бюлетені 1973 року з виборів до Керченської міської ради Української РСР на острові Тузла. Це були дві керченські вулиці. І карти Генерального штабу СРСР ми знайшли про те, що кордон проходив між Тузлою та Кубанню, а не між Тузлою та Керчю.

Хто з тих, хто зараз кричить через Тузлу, тоді був проти наших дій? Хто виступив за те, щоб Росія забрала Тузлу? Ніхто.

– Що думаєте про заміну білборду біля храму в Сімферополі? Його довго відновлювали, збирали на це пожертви, а потім раптом виявилося, що це заслуга Путіна.

– Собор Олександра Невського було збудовано 1829 року, через 100 років, 1930-го, підірвано. І на його місці стояв танк. Ми з митрополитом Лазарем понад 10 років умовляли ветеранів перенести на 100 метрів цей танк, щоб звільнити фундамент собору. Коли танк підняли, виявилося, що там братська могила. Хоча за довідками її перенесли. Там знайшли кілька солдатів, одного з Уралу, до речі, упізнали. І ми по камінчику розрили фундамент і за малюнками та старими фотографіями, яких було дуже мало, відновлювали цей собор. Я повністю займався фінансуванням цього собору. До речі, я пам'ятаю, що підприємство з Донецька, «Донецькспецсталь», вилило дзвони, найбільший 7 тонн важив, а взагалі їх 21. Собор почав діяти. Ми навіть з Ізраїля привезли старовинну ікону Олександра Невського, яка там опинилася якимось чином. І там уже богослужіння проводили.

Кафедральний собор Олександра Невського у Сімферополі

Коли захопили Крим і поміняли табличку, я в одного священника високопоставленого у Лаврі запитав: «Ми з митрополитом відновили храм, залишився лише благоустрій, а тепер висить табличка, що це зробив Путін. Як до цього ставитися? Він мені знаєте, як сказав? «Твоя табличка, сину мій, праведна – вона вже у Господа, а Путіна – неправедна, на землі так і залишиться».

– Питання щодо митрополита Лазаря, з яким ви разом працювали над відновленням цього храму. Наразі ми бачимо складну ситуацію в Українській православній церкві Московського патріархату. У Києві та в Криму частини цієї церкви зайняли різну позицію щодо цієї війни. Чи не з'явилося у вас якоїсь, може, образи, нерозуміння щодо митрополита Лазаря, того, що робить духовенство, яке йому підпорядковується зараз у Криму? Адже воно освячує російську зброю, проводить бесіди з особовим складом перед відправкою на війну на материкову Україну.

– Ви знаєте, я вам скажу, адже він реально українець до мозку кісток. Освічена людина. Він 14 років був екзархом православної церкви за радянських часів у Південній Америці і примудрився під носом у Піночета збудувати православний храм. Сім мов знає. Він сам із Почаєва, з Волині. Щирий українець. Але я знаю та розумію, наскільки йому там важко. Тому що він не може ж по-іншому поводитися. Формально, знаєте, для того, щоб підкреслити, що церква відокремлена від держави, вони ж не забрали в чистому вигляді єпархію під Москву. Вони ж залишили, що це Українська православна церква Московського патріархату. Бачите як. Немає рішення.

– Нині взагалі складно дуже зрозуміти. Якщо навіть зайти на сайт Кримської єпархії, дуже складно зрозуміти, до якого патріархату та якої церкви вона належить. Там просто написано – Кримська єпархія.

– Ви ж розумієте, що він багато в чому безправний. Дуже багато священників у Криму призначали, представляли без його згоди. Він це розуміє. І тому вони, приїхавши з Росії, і зброю освячують, і решту. Де-факто сьогодні єпархія у чистому вигляді під Російською Федерацією, і священники представляють інтереси Російської Федерації. Тому Лазар на ці процеси не впливає. Його кілька разів там намагалися зняти, і таке інше. Але формально він лишається. Тому в нього вкрай непроста ситуація (7 червня, після запису цього інтерв'ю, стало відомо, що кримські єпархії УПЦ МП передані у пряме підпорядкування московському патріарху Кирилу – ред.).

Митрополит Сімферопольський та Кримський Лазар під час літургії в Олександро-Невському кафедральному соборі, 17 квітня 2022 року

– Давайте поговоримо про те, чим може закінчитись ця війна для Російської Федерації. Багато хто після 24 лютого згадує про кампанію Радянського Союзу в Афганістані. Про те, що наслідки для Російської Федерації будуть такими, як наслідки афганської кампанії для Радянського Союзу. Звичайно, це питання я хочу поставити вам, як ветерану цієї війни. Чи доречні такі аналогії, і чи згодні ви з такою точкою зору?

– Певною мірою згоден. Тому що війна в Афганістані виснажила Радянський Союз, послабила його. Близько 700 тисяч радянських солдатів та офіцерів пройшли через горнило Афганістану. Я пам'ятаю, коли ми поверталися з війни. Тоді ж усі боялися говорити правду, боялися майора КДБ та розвідки на кухні. А ми різали правду-матку, бо в нас була зовсім інша психологія, ми не боялися. Від нас шарахалися. Я пам'ятаю, як у горком партії мене покликали, я прийшов, почав говорити – від мене почали тікати. Тому те, що Афганістан та афганці взяли серйозну роль у тому, що сталося з Радянським Союзом, – це правда.

Є одна істотна відмінність. Ми за тисячі кілометрів від своєї країни були взагалі в чужій країні, в чужому релігійному середовищі. Але ми не творили те, що творить зараз російська армія, як вони кажуть, із «братським народом». Ми не ґвалтували, не вбивали свідомо місцеве населення. 30% афганців нас підтримували. І ось того, що сталося у Бучі, Ірпені, коли від молодих дівчат до зрілих жінок просто ґвалтували, вбивали – в Афгані цього не було. Я був сержантом із вищою освітою. Я годував дітей останнім своїм сухпайком, бо шкода було дітей. І допомагав у зеленці, де навколо «душмани» самі, місцевим старим поливати вночі виноградники. Вони мені надсилали вночі дітей, попереджали: «командор Сергій, там душман прийшов тебе вбивати». І я відповідав запобіжним вогнем. Тобто на війні треба бути людиною.

Радянські військовослужбовці в Кабулі на параді, 19 жовтня 1989 року

Подібність цих кампаній у тому, що справді ця війна Росію виснажує, психологічно, фізично, матеріально, духовно – як хочеш. І вона має колосальні руйнівні наслідки для Росії. Адже вони думали, що буде як у 2014-му, з квіточками зустрінуть, як у Криму кричатимуть «ура», чи в Донецьку та Луганську. Адже вони десятки мільярдів доларів вклали в таких, як Медведчук. Партії були створені, агентура, резидентура, телеканали, інформаційний простір – скільки тут було куплено, прикуплено. І все це звалилося.

Вони так і не зрозуміли, що своїми діями ще 2014 року вони об'єднали українську націю. А для мене українська нація – це не лише етнічні українці, а й етнічні росіяни, кримські татари, 100 національностей. Українські солдати знають, що воюють за свою землю. За що воюють російські солдати – ні вони, ніхто не знає. А ще ось ці звірині інстинкти, які проявилися, вони, звісно, повністю розрізали узи стосунків між народами. Тому що ніхто не очікував і в страшному сні не бачив, що тут такі звірства чинитимуть християни із сусідньої держави. Тому я переконаний, що Україна переможе, поверне території, поверне людей. І переможе правда. Як то кажуть, слава Україні!

Буча, що на Київщині, після важких боїв (фоторепортаж)

– Я як керчанин добре знаю історії Аджимушкайських каменоломень, Багерівського рову. А тепер ми бачимо історію Азовсталі, схожу на Аджимушкай якоюсь мірою. Ми бачимо історію Бучі, Ірпеня, Макарова та інші. Після цього всього, чи можна говорити в якомусь найближчому майбутньому про якісь дальні горизонти відновлення відносин між російським народом та українським? І яке місце у цій картині займатимуть кримчани?

– Щодо відносин, це дуже складне питання, поки не зміниться керівництво в Росії. А воно зміниться рано чи пізно. І дуже багато залежить від того, хто прийде на зміну Путіну і яку політику вестиме. Ви ж розумієте, що для того, щоб говорити про відносини, треба розуміти, що десятки тисяч українців уже заплатили кров'ю за свою свободу в цій війні. І просто так повернути відносини до русла добросусідських, дружніх – це дуже туманна перспектива. Я думаю, на це піде десятиліття, якщо не більше.

Ось ви Аджимушкай згадали. Там наші солдати висмоктували воду з вапняку, помирали люди тисячами. Я не раз згадував про це, коли була оборона Маріуполя, я справді порівнював те, що відбувається з Керчю, як і ви.

Маріуполь – це взагалі сьогодні місто-цвинтар. Я навіть не уявляю, коли і як його відновлюватимуть, скільки там спочиває десятків тисяч людей, і як відновлюватимуть на цьому місці місто-герой. Це також питання.

Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://krymrgbcrlvrexoeaqjy.azureedge.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.