Спеціально для Крим.Реалії
Було б дивно, якби російські популяризатори історії не стали підтримувати та виправдовувати анексію Криму навесні 2014 року. Їхнє російське перо йшло слідом за «зеленими чоловічками», а іноді й поряд з ними спеціально для того, щоб «історично» виправдати все, що б вони не зробили. Цьому завданню присвячені безліч статей, «досліджень», книг, серед яких видання «Крим-2014. Як це було?» відомого російського письменника Олександра Широкорада є одним з найневдаліших.
Олександр Широкорад
У Росії дивуються плодючості цього автора. Сьогодні з ним пов'язано багато курйозних випадків. Наприклад, іменні статті-біографії у «Вікіпедії» ‒ це зазвичай матеріали, що описують життя, роботу, подвиги, досягнення своїх героїв. Критика ‒ унікальний випадок. Про Олександра Широкорада у «Вікіпедії» пишуть наступне: «Олександр Борисович Широкорад ‒ російський популярний письменник і публіцист. Автор понад сотні науково-популярних книг з артилерії, військової техніки, історії. Деякими істориками його роботи з військово-технічних питань у галузі артилерійського озброєння визнаються як авторитетні, інші звинувачують його у великому плагіаті своїх власних робіт. Написані ним книги з історії Росії часто критикують за надмірно публіцистичний вигляд, як то ‒ неточності в наведених відомостях, використання застарілих відомостей, вигадка та вторинність; також часто зустрічаються твердження, що при їх створенні були порушені авторські права...» Таку ж характеристику подає і сайт ЛитМир.
Користувач «Живого журналу» під ніком alexuslob (судячи з посилань на роботи автора, це російський історик Олексій Лобін ‒ ред.) пише: «Ясна річ, опус Широкорада, як зазвичай, являє собою великий копіпаст, переказ і... плагіат. Копіпаст з його ж попередніх робіт і робіт істориків, переказ своїми словами каталогів музеїв... присмачений своїми фотографіями, і що ще гірше ‒ «одкровеннями». А ось що стосується плагіату... Знайомі мені фрази відразу зустрілися в місцях, де йдеться про артилерію 16-17 ст. С. 22-23 книжечки ‒ це переказ моєї статті з посиланням... С. 80-81 ‒ переказ мого дисера з посиланням... Але це теж стерпно... Але ось далі ‒ трам-тарарам, об'ємне без лапок цитування без будь-яких посилань, тобто плагіат...»
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:
Облуда московських «мариністів»Твір трієчника
Читати книгу Олександра Широкорада важко. Тому, що в ній абзаци вигадок «творчо» перемішані з абзацами, скопійованими з давно відомих історичних книг, і виходить, що поруч з реальною історією нагромаджується абсолютно довільне «авторське бачення» історії, яке вже не має нічого спільного з реальністю. Головне, що при цьому за кожним абзацом чітко проглядається генеральна лінія автора ‒ виправдання тієї тези, яку він взявся доводити.
Ця книга, власне, не стільки про Крим у 2014 році, у ній безпосередньо про це менша частина, але більша частина ‒ це про історію Криму від таврів і скіфів до депортації кримських татар у 1944 році.
Для того щоб виправдати право якихось «русів» на Крим ще в античні часи, автор громадить в одну купу різнокаліберні теорії, по ходу справи пристосовуючи їх для своїх потреб. При тому, що серйозні історики дуже обережно ставляться до походження назв Таврида і Крим, Олександр Широкорад з повною впевненістю пише, що «за племенем таврів греки назвали Крим Тавридою, а сучасна назва з'явилася в XIV столітті». Він з легкістю оперує сумнівними відомостями про «Русскоє морє», легендами про острови русів, стверджує про археологічні знахідки храмів та «русскіх пєчей», а значить селищ IX-XI століть, про «архіпелажну губернію», вправляється з викладом історії Тмутараканського князівства з таким виглядом, ніби давньоруські князі ‒ це його нинішні сусіди, і він у деталях спостерігав їхнє життя та смерть. Я вже не кажу про те, що вся давньоруська держава в його розумінні належить до Росії.
Ось зразок його історієписання: «У 1078 р. Олег Святославич, посварившися з родичами, втік до Тмутаракані, де вже перебували князі-вигнанці Борис В'ячеславич та Роман Святославич. Гліб Святославич був убитий, а Олег Святославич разом з князями Борисом і Романом взяли в облогу Чернігів. Але взяти місто не вдалося, а Олега Святославича схопили хозари і відвезли бранцем до Візантії. Скорившись великому князю, Тмутаракань була змушена прийняти київського намісника... 1081 року до Тмутаракані прибули ще два князі-вигнанці ‒ Давид Ігоревич та Володар Ростиславич. Вони схопили київського намісника Ратибора й відновили незалежність Тмутараканського князівства... У 1083 році в Тмутаракань повернувся з візантійського полону Олег Святославич. Він вигнав звідти Давида та Володаря і сів на княжий стіл. Тепер Олег став домагатися Чернігова і, захопивши його, приєднав до нього Тмутаракань, яка тепер уже фактично втратила незалежність». Так у школах пишуть твори учні-трієчники.
Олександр Широкорад заперечує наявність у Криму корінних народів, навіть переважних етнічних груп для того, щоб все плавно підвести до домінування росіян. Історію кримських татар він починає з набігу Субедея у 1223 році, розвиває походами Батия, і тільки цим пояснює наявність у Криму цього народу.
У розумінні Олександра Широкорада єдиними законними претендентами на Крим є росіяни. Українці, а також італійці, німці, турки, як і татари ‒ невдалі претенденти. Він нічого не пише про етногенез кримських татар, як і не викладає ніякої історії Кримського ханства, окрім того, що карикатурно описує окремі періоди деяких ханів. Натомість детально описує становлення «Москви як третього Риму».
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:
Історичний документ як носій істиниЖорсткіше, ніж Надинський
Дивно, але за крутістю висновків Олександр Широкорад перевершує навіть самого Надинського. Його висновки давно вже спростовані серйозними дослідженнями, але він вважає їх незаперечними: «З історії Криму до середини XVIII століття ми можемо зробити наступні незаперечні висновки. По-перше, русскіє (руси) жили в Криму в IX-XIII століттях поряд з іншими народами. По-друге, татари в Криму з'явилися лише в середині XIII століття і аж ніяк не можуть вважатися корінним населенням. По-третє, татари ніколи не володіли всім Кримом. Але ж 95% населення РФ і України розуміють під Кримом його узбережжя і в першу чергу Південне узбережжя Криму (ПБК), а ніяк не степовий Крим. Так ось, до 1475 р. узбережжям, включаючи ПБК, володіли християнські народи, зокрема греки та італійці. Потім узбережжям Криму заволоділа Османська імперія. І нарешті, турки були вибиті з узбережжя русскими. Територіальні надбання русских у Причорномор'ї, і серед іншого в Криму, закріплювалися російсько-турецькими договорами, які досі не скасовані».
Олександр Широкорад занадто спрощено розуміє історичну ситуацію, тільки як протиборство Росії та Порти, пов'язане з правом царя захищати якихось християн: «Отже, до кінця XVI століття дві великі імперії ‒ Росія та Порта, ‒ ще не маючи спільного кордону, стали великими антагоністами. Султан вважав себе володарем мільйонів російських підданих мусульман, а цар ‒ захисником мільйонів православних турецьких підданих і власником константинопольської вотчини, яка за сумісництвом була султановою столицею».
Виселення, по суті насильницька депортація християн з Криму до Північного Приазов'я у 1778 році трактується автором як переселення лише добровільне і тільки греків: «А.В. Суворов допоміг організувати переселення греків, а безпосередньо керував переселенням митрополит Готський і Кафський Ігнатій... Зауважу, що переселення греків було тільки добровільним». Про християн інших національностей автор просто не згадує.
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:
Як перемогти «лисенківщину» в історії Криму?Легенди війни як виправдання анексії 2014 року
Особливо активно та широко Олександр Широкорад використовує легенди про колаборантів часів Другої світової війни. Він розповідає про створений у Сімферополі мусульманський комітет, навіть не згадуючи про створення таких же комітетів іншими етнічними групами. Всі колаборантські формування він називає татарськими, хоча відомо, що в його складі були люди багатьох національностей, і кримські татари не були більшістю. Звичайно, він використовує навіть дуже застарілу легенду про те, що Сталін рятував кримських татар від гніву фронтовиків, які поверталися. Вся теорія вибудовується під виправдання депортації, і під виправдання подальшої анексії у 2014 році.
Зокрема, Олександр Широкорад використовує давні підрахунки післявоєнних пропагандистів Москви про те, що в колаборантських формуваннях перебували 20 тисяч кримських татар, а в партизанських ‒ лише 6 осіб. Фейк старий і зношений. Але й він служить тому, щоб підвести читача до думки: ну хіба не справедливо було забрати цю землю знову собі?
Наприклад, відомий дослідник партизанського руху в Криму Володимир Поляков днями вже не стерпів і в конкретних цифрах вкотре спростував цю беріївську статистику. «На сайті «Вестник бури» молодий історик Андрій Рудой з претензією на історичну достовірність, з посиланнями на «джерела інформації», серед іншого зазначив, що «20 тисяч кримських татар воювали на боці Гітлера і тільки 6 у партизанах»... Зі свого боку, я, доктор історичних наук, професор КІПУ імені Февзі Якубова Володимир Поляков, сьогодні, 21 травня 2020 року, готовий надати поіменні списки всіх кримських татар-учасників Великої Вітчизняної війни із зазначенням щодо кожного з них джерела інформації, що вказує на його службу в РСЧА або ВМФ. Узагальнений аналіз буде мною наданий у книзі «Кримські татари у Великій Вітчизняній війні», яка готується до видання. У частині кримських татар-учасників партизанського руху в Криму, моє дослідження вже повністю завершене та опубліковане в монографії «Партизаннаме», короткі висновки з якої, я наведу в цій публікації. Загалом через партизанський рух у Криму пройшли 1302 кримських татарина. Троє з них: Кадиєв Сеїт-Халіл, Молочников Мемет, Муратов Куртсеїт були всі 900 діб. Вважається, що з 1941 до 1944 року у ньому брали участь 12,5 тисячі осіб найрізноманітніших національностей ... Кримськотатарський народ може жити з гордо піднятою головою і не соромитися своєї історії».
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Погляди, висловлені в рубриці «Блоги», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції