Що й казати, тема «Кримської весни», обростаючи новими подробицями, ще довго не втрачатиме актуальності не тільки у вітчизняному експертному середовищі. Ще б пак, розіграний як по нотах досі не бачений сценарій так званої «гібридної війни» приніс їхнім ініціаторам бажані результати і водночас поставив хрест на усталеному світопорядку. А що це був не експромт, а виключно цілеспрямований задум фахових людей, нарешті зізнався сам президент Путін в анонсі російського документального фільму «Крим. Шлях на батьківщину».
«Це було в ніч з 22-го на 23-є (лютого 2014 року – прим. авт.) Ми закінчили близько 7 години ранку. І, попрощавшись, я всім моїм колегам сказав – ми вимушені розпочати роботу з повернення Криму», – сказав Путін.
Утім, гадаю, це все ж не остаточна кремлівська варіація на тему «бліц-кригу» під кодовою назвою «Кримська весна». Достатньо хоча б згадати його початкові заяви («збройні сили Росії не входили в Крим») і «уточнюючі» вже якийсь місяць потому («за спиною сил самооборони Крыму, звичайно, стали наші військовослужбовці»). А ще подивитись на реверс медалі Міністерства оборони Російської Федерації «За повернення Криму», де проштампована чітка дата цього самого «повернення» – 20.02-18.03.2014 року. Не кажучи про очевидне: план із раптового, без погодження з українською стороною «посилення» Чорноморського флоту ударними вертольотами, підрозділами десантно-штурмових бригад ПДВ (повітряно-десантних військ), «спецназу» ГРУ, а тим паче нічна сімферопольська «увертюра» загону, швидше за все, напряму підпорядкованих Генштабу Росії сил спеціальних операцій (ССО), дату заснування яких президентським указом не випадково цьогоріч встановили саме 27 лютого, на роковини «зразково-показового» захоплення будівель Верховної Ради і Ради міністрів Криму, готувався, затверджувався і спускався «до виконання» штабами певних рівнів зазделегідь. До слова, із залученням найближчих до Криму напівмілітарних формувань як відволікаюча «масовка» – «реєстрового» Кубанського і Донського «війська казачого» тощо.
Як у тій напруженій оперативній обстановці, що склалась на момент закамуфльованої під «самодіяльність» місцевих «самооборонців» агресії, під яку, між іншим, одразу за декількома пунктами резолюції Генасамблеї ООН про визначення видів агресії від 14 грудня 1974 року, підпадають дії «ввічливих людей», мали реагувати українські військові? Точніше – чому не дали гідну відсіч за всіма правилами військової науки, відповідно до статутних вимог, чинних інструкцій і відомчих настанов?
Аналіз фрагментарно побаченого «наживо» у березні 2014 року в місцях дислокації військових частин і з’єднань Збройних сил України у Сімферополі, Бахчисараї, Феодосії, Керчі, Севастополі, Новоозерному та Перевальному, а також уже сьогоднішні неоднозначні міркування деяких безпосередніх учасників тих подій наводять на певні висновки.
Спершу трохи про тодішній розклад сил на півострові. Із понад сотні кримських частин і з’єднань Військово-морських, Повітряних сил ЗСУ, центрального підпорядкування Міноборони, Внутрішніх військ МВС України включно з військовими шпиталями і санаторіями загальною чисельністю близько 20 тисяч осіб реально на рівних протидіяти агресору на суходолі могли хіба що декілька тисяч, приблизно три. Це передовсім, Перевальненська 36-а окрема бригада берегової оборони, Феодосійський 1-й і Керченський 501-й окремі батальйони морської піхоти. Решта – радіотехнічні батальйони, зенітно-ракетні дивізіони, розташовані в горах і приморських місцинах, зрозуміло, лише тримали «ключі від неба». Відтак повноцінно оборонятись від десанту і «спецназу» могли хіба що силами і засобами посиленої внутрішньої варти.
Так само, власне, як і частини бойового чи тилового забезпечення, авіаційні з’єднання у Бахчисараї, Новофедорівці, Бельбеку. Частини ж Кримського територіального командування Внутрішніх військ МВС, скажімо, полк спеціального призначення «Тигр» із Кизил-Ташу до уваги не брався. Із тієї простої причини, що «вевешники» на ту пору геть не оговтались після подій на Майдані (окремі військовослужбовці отримали там серйозні травми і «вогнестріли»), себто, ймовірно, були дещо деморалізовані й дезорієнтовані.
«Зелені чоловічки» ж у зеленій «цифрі» від Юдашкіна майже у повній бойовій викладці представляли підрозділи кримської 810-ї окремої бригади морської піхоти Чорноморського флоту Росії, Ульяновської 31-ї окремої десантної штурмової бригади, 45- го окремого полку «спецназу» ПДВ із підмосковної Кубинки, Тольятинської 3-ї окремої бригади ( «миротворчої») спецпризначення ГРУ, Івановської 98-ї повітряно-десантної дивізії та інших частин і з’єднань Російської Федерації. Відомо також, що вони на півострів в останніх числах лютого перекидались так званим комбінованим способом – військово-транспортними Іл-76, що поночі приземлялись на аеродромі флотської авіабази у Гвардійському (по це тоді розповідали знайомі жителі гарнізону, де з початком «Кримської весни» ввели пропускний режим) і великими десантними кораблями із Новоросійська у Севастополь.
Цей секрет полішинеля нещодавно підтвердив у коментарі російським ЗМІ екс-командувач Чорноморського флоту адмірал Ігор Касатонов: «Дещо, звичайно, (українці – прим. авт.) знали. Мені розповідали, що українці отримували інформацію про те, що в лютому на Качі була заявлена посадка трьох вертольотів, а сіли шість, на Гвардійському замовлена посадка одного Іл-76, а сіли три, 500 осіб. Це були диверсійні підрозділи, наводчики, провідники, які діяли разом з угрупованням флоту. Звичайно, і морська піхота теж отримала бойові накази».
Ймовірно, ставилось завдання: у разі небажаних «іздєржек проізводства» перевести стрілки на українських військових чи, приміром, кровожадібних «правосеків», якими тотальна пропаганда на ТБ затято у ті дні лякала кримчан
Зверніть увагу: першими значаться диверсійні підрозділи. Ймовірно, ставилось завдання: у разі небажаних «іздєржек проізводства» перевести стрілки на українських військових чи, приміром, кровожадібних «правосеків», якими тотальна пропаганда на ТБ затято у ті дні лякала кримчан. Щоправда, адмірал не уточнив, що Чорноморський флот Росії у цій операції був все ж таки на «підтанцьовках». Загальне керівництво операцією на місці здійснювалось командуванням Південного військового округу (Ростов-на-Дону).
На це вказує бодай той факт, що у Феодосію вмовляти командира тутешнього батальйону українських морпіхів підполковника Дмитра Делятицького скласти зброю і перейти на бік росіян приїжджав особисто заступник командувача округу генерал-лейтенант Ігор Турченюк. До цього так само безуспішно робили два Герої Росії – командир 810-ї ОБрМП Чорноморського флоту і його заступник. Це ті люди, з якими колись Делятицький і його матроси без задніх думок проходили спільні тактичні навчання на морському десантному полігоні «Опук», крокували на спільних святкових парадах Перемоги у Севастополі. Проте Делятицький, до слова, уродженець російського Далекого Сходу, не піддався на жодну привабливу пропозицію. Зокрема, у вигляді 100 тисяч доларів США, про що офіцер минулого тижня зізнався одному з вітчизняних телеканалів.
Навіть тоді, у березні 2014 року, було достеменно відомо, що, приміром, російські морпіхи на БТР-80 блокували своїх українських колег у Феодосії та Керчі. А ульяновські десантники на «Тиграх» захоплювали у Сімферополі 406-у окрему берегову артгрупу ВМСУ.
Достатньо було тоді просто поспілкуватися з деякими російськими солдатами, в яких, до речі, командири напередодні «вояжу» вилучили мобільні телефони. Хлопці справді поводились переважно досить стримано. Принаймні не погрожували зброєю і не залякували на противагу різношерстим «казакам», а тим паче – аксьоновській «самообороні». Прикметно, що 18 березня російські вояки так само по команді легко «ідентифікувались» – прикріпили на однострої свої погони і шеврони на «липучках». А на довершення ще й «по-дембельськи» розмалювали ворота захоплених українських частин емблемами ПДВ і «спецназу».
Із початком анексії тільки морпіхам і береговикам ВМСУ із Феодосії, Керчі і Перевального, підпорядковані Центру військ берегової оборони ВМСУ (Сімферополь), до снаги і було дати належний відсіч росіянам. Їх могла дещо посилити розвідрота Дніпропетровської 25-ї окремої повітряно-десантної бригади. Хлопці саме займалися гірською підготовкою в районі Кизил-Коба поблизу Перевального.
Натомість за наказом зверху десантників зі штатною стрілецькою зброєю відкликали на «зимові квартири». Утім, саме батальйони морської піхоти і бригада берегової оборони (колишня 84-а механізована бригада 32-го армійського корпусу Південного оперативного командування (Одеса)) за своїм функціональним призначенням несли відповідальність у тому числі й протидесантну оборону півострова. Мали у достатній кількості штатне озброєння, і техніку – танки Т-64, самохідні гаубиці «Гвоздика», РСЗВ «Град», БТР-80, БМП-2, зенітні самохідні устанановки «Тунгуска» і «Шилка». На трьох кримських (Ангарському, «Опуці» і Старокримському), а також материкових полігонах і за кордоном самі, разом із натовськими колегами в рамка різних стратегічних, тактичних навчань усі ці роки вчились у різний спосіб блокувати, знешкоджувати, щоправда, умовні НОФ (незаконні озброєні формування). Чимало офіцерів і матросів побували в міжнародних миротворчих місіях, зокрема, в Косово, Іраку, Сьєра-Леоне тощо. Тобто люди набули певних практичних навичок, досвіду, у тому числі при обороні базових таборів, військових містечок у так званий кризовий період. Чому ж тоді вони цим багажем не скористались?
Хто сам колись довший час носив погони, добре знає: такий собі «задаючий генератор» військового організму – це його командир, вищий начальник. Їхні рефлексії, зазвичай, миттєво передаються підлеглим, деморалізують колектив
Хто сам колись довший час носив погони, добре знає: такий собі «задаючий генератор» військового організму – це його командир, вищий начальник. Їхні рефлексії, зазвичай, миттєво передаються підлеглим, деморалізують колектив. Якщо ці посадовці у скрутну хвилину втрачають здатність ухвалювати самостійні грамотні рішення, впадають у відчай, панікую чи того гірше – дають задній хід, все, пиши пропало. Такий підрозділ, частину можна брати ледве не голими руками.
Фактично саме такий негативний ефект мала класична зрада і подальші дії командувача ВМСУ контр-адмірала, етнічного українця Дениса Березовського, який, як відомо, буквально наступного дня після свого офіційного призначення Києвом присягнув новоспеченому «главі» Криму Аксьонову . І що не менш важливо – 1 березня наказав військам здати штатне озброєння на склади, зняти техніку з оборони військових містечок і перегнати у парки. Натомість керівництво вітчизняного Міністерства оборони, Генштабу вагалось, очікувало чи у кращому разі відбувалось «слушними» порадами на кшталт «Хлопці, ви там якось тримайтесь!».
«Якби було чітке управління з Києва, – певен військовий журналіст підполковник Леонід М., який у березні минулого року всі три тижні перебував у обложеній Перевальненській 36-й бригаді ВБО, а сьогодні проходить службу в зоні АТО, – то Крим би так не здали. Стороженко (полковник, командир 36-ї бригади, а нині аналогічної 126-ї бригади російського ЧФ – прим. авт.) не спроможний був ухвалювати рішення самостійно. Вже на початку ми помітили, що Стороженко та Бойко (підполковник, заступника командира з виховної роботи, нині заступник командира 810-ї бригади морської піхоти ЧФ – прим. авт.) грають у якусь гру. Один давав конкретні завдання, другий доводив інші. Були офіцери, які пропонували вийти з бойовою технікою на полігон або виходити з Криму на техніці. Усі ці пропозиції ігнорувались. Було вирішено, що Стороженко залишається, а Жук (полковник, заступник комбрига – прим. авт.) виводитиме бригаду на материкову Україну. Чому вийшло так, як вийшло, сказати не можу. Сам був здивований. Уся таємниця крилась у тому, що відбулось у ніч проти 21 березня. Бо саме після цієї ночі бригада «злилась».
А ось що розповідає з цього приводу майор Ігор П., заступник командира одного з дивізіонів бригади: «Про відкриття вогню (при обороні містечка – прим. авт.) казати важко. Особливо враховуючи, що бригаду готувались відправляти на Майдан (і майже відправили). Тому Стороженко був, напевно, наляканий зміною влади, яка могла б зробити його в чомусь винним. Ходили чутки, що на нього і Бойка завели кримінальну справу в Києві. На здачу бригади найбільш вплинуло, напевне, мовчання влади. Адже росіяни й Аксьонов були активними, навіть гіперактивними. Хоча якби влада щось пообіцяла, командир, можливо, і не здав частину. Важко досягти в житті чогось (сімя, квартира, дача), і всього цього враз позбутися. Перша зустріч із росіянами відбулась 2 березня, на мій день народження. Тоді на зборах офіцерів було ухвалене рішення стояти до кінця. Стороженко ніби випитував думку підлеглих. Чи були в нього до цього контакти, в т.ч. з Аксьоновим – невідомо. Скоріш за все, Стороженко ухвалював рішення по обстановці. Яку думку висловлювали офіцери – на ту він і приставав. Десь ближче до референдуму Бойко потихеньку опитував нас, хто, можливо, залишиться, а хто продовжить служити Україні. Що стосується нашої вогневої міці, то на той момент у нас було лише 10 БМП із боєкомплектом, мінометна батарея з б/к. Якимось дивом встигли привезти і 3 танки з б/к у дальньому парку, які 1 березня не встигли розрядити. Ну і стрілецька зброя. 1 березня ввечері надійшла команда «розрядитись», а 2 березня зранку блокували бригаду. Скільки ми протримались би? Кілька днів, напевно. Можливо, розбили б тих, хто нас блокував. Однак була небезпека, адже поруч гуртожитки із сім’ями, залишені сім'ї офіцерів у Сімферополі (КЕЧ з житловими справами, адресами тощо вже захопили). Що було б далі – прогнозувати важко. Можливо, утрималися б, можливо, після закінчення більшої частини боєприпасів довелося б виходити в гори і партизанити (готувались і до цього). Інформаційний вакуум і бездіяльність влади своє зробили. Якби зв’язувались не з командирами частин (у яких була своя змова), а вийшли б на командирів батальйонів (Головашенка, Ярошенка, Мусієнка, в яких був своя, відмінна думка), можливо, все було б інакше».
«Ми здали батальйон, – згадує офіцер Керченського 501-го окремого батальйону морської піхоти майор Олексій Н., – 21 березня. На це число, на 16.00, командири частин домовились підняти одночасно російський триколор». Рулив процесом, скоріш за все, Стороженко. Телефонував Ільїну (тодішньому начальнику Генштабу – прим. авт.), той піддакував. У результаті всі командири, крім Делятицького, підняли триколор. Одне слово, все залежало від командирів усіх рівнів. Їм у вуха влили, що в Україні їх спитають за техніку і людей, от вони і злякалися і підлеглих підбили. Де командири вийшли в Україну (1-й батальйон морської піхоти, 10-а бригада морської авіації, 204-а бригада тактичної авіації тощо), там загалом відсоток виходу особового складу вищий».
Володимир Личко, кримський журналіст
