Доступність посилання

Свідчення окупації. Вкрадена весна, вкрадений сміх...


9 березня 2014 року, ілюстративне фото
Наїле Українка

Мила моя Україно! Люба моя рідна країно! Як же ми тут скучили за мовою твоєю солов'їною, піснею твоєю, за радісним майорінням жовто-блакитних стягів, за величним сяянням старовинного знаку державності твоєї – тризубом, за повітрям свободи і справедливості!

Нічого вже не залишається, як написати тобі, моя мила Батьківщино, болісного листа, бо вже несила тримати все в собі. Здається іноді, що мозок і серце просто не витримають і вибухнуть – стільки думок і тяжких переживань роздирають мене щодня, з того самого дня, як в мене разом із сотнею тисяч таких же вірних твоїх синів і дочок вкрали Батьківщину, вкрали надію і віру в майбутнє. І хоча кожного дня так само встає і заходить сонце, і так само радіємо з чоловіком, дивлячись, як підростають двоє наших діточок, але є в усьому цьому гіркий присмак туги, болю і відчаю, який переслідує мене вже рік.

Найгірше те, що ця купка зрадників, потай завівши в наш дім ворога й агресора, зробила нас заручниками цієї страшної фарсової гри, вкрала нашу радість і наш сміх, вкрала в нас весну

Чомусь згадалась прочитана в далекому, світлому і сонячному, жовто-блакитному дитинстві казка Д. Крюса «Тім Талер або Проданий сміх». Може, сюжет цієї казки і не дуже схожий із тим, що сталося у моєму рідному Криму, але тут, як виявилось, також продали свій сміх, продали Батьківщину, можливість радіти кожному дню і не боятися. Найгірше те, що ця купка зрадників, потай завівши в наш дім ворога й агресора, зробила нас заручниками цієї страшної фарсової гри, вкрала нашу радість і наш сміх, вкрала в нас весну. І тогорічна, і ця весна – не моя, мою – вкрадено, і вже другий рік поспіль для мене і для таких самих патріотів своєї держави вона, на жаль, не приходить.

Системі, яка нахабно вдерлася на мою землю, не потрібні люди мислячі, їм важливо перетворити всіх на тупу сіру «ватну» масу, якою легко керувати. Всіх непокірних, незгодних вони прагнуть зламати й знищити

Кожен день нашого нового кримського життя пронизаний нотками тривоги, неспокою і тяжкого очікування. Кожний день – це нова маленька боротьба. Боротьба проти ідеологічної зброї, якою уражено вже багато кримчан, яка точно спрямована у самісіньке твоє серце та у центр мозку, щоб вразити назавжди всі твої клітини хворобою засліпленого «зомбі», щоб назавжди позбавити тебе здатності думати, аналізувати, сумніватися. Системі, яка нахабно вдерлася на мою землю, не потрібні люди мислячі, їм важливо перетворити всіх на тупу сіру «ватну» масу, якою легко керувати. Всіх непокірних, незгодних вони прагнуть зламати й знищити. Досі не можу змиритися з нашою гіркою реальністю, досі серце стискається від гострого безжалісного болю, коли бачиш або чуєш, що коїться в нашому повсякденному житті, на вулиці, в транспорті. Усюди брудна брехня й неправда, якісь неймовірні «жахалки» про Україну й українців. І ти немов в якомусь страшному сні, хочеш, але не можеш прокинутись і відігнати цей жах. Як же це може бути – всі ці люди двадцять три роки їли хліб твій духмяний, дихали повітрям твоїм чистим і вільним, пили воду твою прозору й цілющу, Україно, і в один момент так підступно зрадили?!!!, – не можу змиритися й зрозуміти!

Як же це може бути – всі ці люди двадцять три роки їли хліб твій духмяний, дихали повітрям твоїм чистим і вільним, пили воду твою прозору й цілющу, Україно, і в один момент так підступно зрадили?!!!, – не можу змиритися й зрозуміти!

Голову стискає пекельний біль, і серце палає від безсилої ненависті й відчаю, коли чуєш, що заарештовано і звільнено з роботи хоробрих вірних синів твоїх, які прийшли вшанувати день народження великого Кобзаря. «Борітеся – поборете», – заповідав він, але боротися вже майже не залишається сил, вони розчавлюють своїми брудними чобітьми останні паростки волелюбності й незламності.

Не можеш втримати сльози, коли сестра розказує, свідком якої жахливої сцени стає, їдучи в тролейбусі з роботи. Сімферополь, саме напередодні вісімнадцятого березня, на площі Леніна встановлюють сцену, чіпляють атрибутику агресора, – готуються до річниці їхньої «кримської весни», салон тролейбуса напівпорожній, друга половина дня. І ось одна жіночка тяжко зітхаючи, не стримуючи емоцій, каже вголос: «Продали Украину, предатели...Ну как же так?! И что вам не жилось?! Так хорошо было, стабильность и уверенность. А сейчас – в стране так тяжко, у людей денег нет, а они на это [имею в виду происходящее на площади] столько денег выкидывают. Предали Украину...» Два чоловіки, що сиділи поруч, щось почали їй говорити протилежне, але спокійно і досить стримано, але інша жінка, яка сиділа подалі, усередині салону, раптом підвелася і швидко пішла до тієї, яка говорила. Це була просто дика, скотська поведінка, яка зараз притаманна багатьом іншим жителям Криму, тому що вони повільно перетворюються на ту саму тупу, озвірілу, безлику й бездушну масу. Ця жінка-«зомбі» заверещала і нахабно схопила невдоволену за капюшон куртки й почала тягнути до виходу: «Ты – бандеровская морда! Пошла вон из нашего троллейбуса! Иди пешком! Катись отсюда, катись в свою ср....ную Украину!» І ніхто, за словами моєї сестри, яка їхала в тому тролейбусі, ні чоловіки, ні жінки, не вступилися за ту бідну хоробру жіночку. Навіть моя сестра((. Бо найстрашніше – навіть якщо хтось не поділяє думки отієї озвірілої «ватниці», ніхто не сміє заперечувати, – тут панує страх, який з кожним днем зростає все більше.

Боже, не можу писати! Не можу вже думати! Душать сльози! Коли ж усе це свавілля й жах закінчаться?! Опускаються руки, і в душі зростає порожнеча...

Але, незважаючи ні на що, навіть на те, що надії все змінити майже нема, хочеться вірити, що подібно тому як сталося у згаданій вище казці, проданий, а в більшості віроломно вкрадений, сміх буде повернено, і мій сонячний Крим повернеться, як тут люблять казати, – додому, не до сусідського «аквафрешового», а до рідного дому. Мрію, щоб колись тут знову лунали вірші Сосюри й Шевченка, Лесі Українки і Ліни Костенко, але не потай, а гучно на уроках рідної й дорогої серцю української мови та літератури, і щоб знову замайоріли всюди на кримській землі прапори кольору золотої пшениці і синього неба! Чекаю тебе, моя рідна Україно! Повертайся скоріше!

Наїле Українка, кримчанка

Думки, висловлені в рубриці «Свідчення окупації», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Поділіться тим, що бачили і що знаєте, пишіть нам на email: krym_redaktor@rferl.org

XS
SM
MD
LG