Доступність посилання

«Як грім грянув»так описує рішення свого сина Любомира піти на війну генічеський підприємець Віктор Драчук. Із початком збройного конфлікту на сході України він узяв позику й купив для Любомира бронежилет і всю необхідну амуніцію. За два роки, проведених у розлуці, батько намагався будь-яким способом побачитися з сином. Допомогли місцеві волонтери, які продовжують провозити допомогу українським військовим на фронт.

Про те, як війна вплинула на жителів Генічеського району Херсонської області, що межує з тимчасово окупованою територією Кримського півострова, цікавиться кореспондент Крим.Реалії.

За результатами соціологічного дослідження настроїв Приазов'я (регіону, куди був віднесений і Генічеський район), проведеного 2016 року експертами Української Миротворчої Школи, приблизно 50 відсотків респондентів мали чітке уявлення про війну, однак серед інших 50 відсотків спостерігалася «ретрансляція думки з екранів телевізорів, налаштованих на російські канали», «хаотичні й нестійкі уявлення». Наприклад, 14,5 відсотка висловлювали переконання, що на Донбасі йде громадянська війна, 28,2 відсотка ‒ боротьба Донецька й Луганська за незалежність від України. При цьому 16,5 відсотка підтримували зближення з Росією як основний напрямок зовнішньої політики України.

«Батько боровся за незалежність, а син тепер її відстоює»

Як можна жити в Україні й дивитись у бік Росії, яка не принесе нічого хорошого?

«Хотілося би, щоб Генічеськ був більш патріотично налаштований. Як можна жити в Україні й дивитись у бік Росії, яка не принесе нічого хорошого? Знаючи наслідки в Придністров'ї, Абхазії, Грузії», ‒ каже Віктор Драчук.

До подій 2014 року генічанин займався бізнесом. Мав продуктовий магазин, який приносив прибуток, в основному, в курортний сезон. Але на початку бойових дій на сході України потік відпочивальників у Генічеському районі різко знизився, і магазин довелося закрити. Віктор поїхав працювати до Польщі.

Його син Любомир випускник військової академії, офіцер, за своєю спеціалізацією перебував за 50 кілометрів від фронту. З переконанням, що «батьківщину треба захищати», написав рапорт про бажання вирушити на фронт.

«Виховання було таке, він не міг відсидітись у тилу. Можна сказати, батько боровся за незалежність, а син тепер її відстоює», ‒ розповідає Віктор, який ще в радянські часи активно займався суспільно-політичною діяльністю.

Любомир Драчук
Любомир Драчук

На питання, які почуття він відчув, дізнавшись про рішення сина, Віктор відповідає, що одна справа, коли теоретично знаєш, що війна десь іде, а інша справа ‒ «коли твоя дитина йде на війну, це зовсім інше».

Почуття суперечливі: як батько хотів, щоб він був удома, але я це ніколи йому не скажу

«Почуття суперечливі: як батько хотів, щоб він був удома, але я це ніколи йому не скажу. Я пам'ятаю цей день, коли він написав повідомлення, що його відправляють у Дебальцеве. Ми, звісно, купили все, що потрібно. Ще час був такий, узяли позику, купили йому бронежилет, окуляри, каску, аж до ножа, нічого такого не видавали. У Дебальцеве, слава Богу, не потрапив, його перекомандирували, потім у Бахмуті захищали збройові склади, майже рік уже під Авдіївкою. Кожного дня молимося», ‒ розповідає батько воїна АТО.

Віктор згадує, як одного разу намагався привітати сина з днем народження: Любомир пішов воювати в 23 роки, 2016 року йому виповнилося 25.

Телефонував йому з Польщі, хотів привітати з днем народження. А він каже: тату, у мене на руках помер мій солдат

«Напевно, це залишиться в пам'яті на все життя. 17 серпня я телефонував йому з Польщі, хотів привітати з днем народження. А він каже: тату, мені зараз не до того, у мене на руках помер мій солдат, ‒ згадує Віктор. ‒ Це було саме тоді, коли йому виповнилося 25 років».

Генічанин розповідає, що за ці два роки шукав першу-ліпшу можливість побачитися з сином, але йому говорили, «там блок-пости, тебе не пропустять».

Із надією батько українського воїна звернувся до місцевих волонтерів.

Зустріч батька й сина під обстрілами

Відгукнулися представники громадської організації «Волонтер» у Генічеську, які збиралися везти медикаменти в район Авдіївки. До того ж волонтери зібрали продукти, листи від учнів місцевих шкіл, гостинці, предмети першої необхідності. Взяли з собою й Віктора.

Він згадує: виїжджали рано, о четвертій годині ранку рушили в бік Донецької області. Перед зустріччю з сином у нього було відчуття «свята, що наближається».

Мікроавтобус ще не зупинився, а я вже вискочив назустріч синові. Він теж хотів побігти, але стримав себе ‒ там були його підлеглі

«І чим ближче під'їжджали до місця зустрічі, тим було більше хвилювання. І раптом, проїхавши кілька блокпостів, ми побачили підірваний міст, залізничний, прямо через трасу, яка веде на Донецьк. Чотирьохсмугова траса, дуже хорошої якості, і раптом, наче обухом по голові, побачили цей підірваний міст. І тоді ейфорія від свята трохи потьмяніла, ми зрозуміли, що їдемо на війну. Не в плані того, що було страшно, ні, звичайно, тому що я їхав до сина, а в тому, що ось, війна стала перед очима дуже явно. Одна справа, коли дивишся по телевізору й бачиш ці жахи, а інша справа, коли побачиш це наяву, це дуже різні речі. Скажімо так: вражає негативно. Проїхали ми цей міст, і ще кілька блокпостів було, і як би засвітило яскраве сонечко, коли я у вікні мікроавтобуса побачив сина. Мікроавтобус ще не зупинився, а я вже вискочив назустріч синові. Він теж хотів побігти, але стримав себе ‒ там були його підлеглі», ‒ розповідає Віктор.

Родина Драчук
Родина Драчук

«Хоча Любомир ‒ командир роти, капітан, йому всього лише 25 років. Я його не бачив два роки, й мені здалося, що йому вже набагато більше, ніж 25. Через його очі, через його стримані емоції. Ми спілкувалися, спілкувалися дуже недовго, тому що розпочався обстріл, і син весь час поглядав на годинник, а потім каже: напевно, мені пора, і вам уже пора, обстріл усе ближче і ближче наближався. Але як їхати? Мені хотілося залишитися, захистити його, може, чимось допомогти», ‒ додає генічанин.

«Ще довго будуть заліковувати душевні рани»

Віктор розповідає, що кожну бесіду з сином ‒ коли виходить йому додзвонитися ‒ він закінчує словами «повертайся живим». І так упродовж двох років.

Як їхати? Мені хотілося залишитися, захистити його, може, чимось допомогти

Однак, вважає генічанин, війну вдасться закінчити тільки тоді, коли вона стане особистою справою кожного.

«Для мене треба, щоб війна закінчилася ще вчора, і закінчилася швидше. Щоб не було більше тривожних повідомлень із фронту. Щоб ми не хвилювалися з дружиною про те, що син на фронті. Коли почуємо, що хтось загинув, ми одразу в інтернеті дивимося, хто загинув і де загинув... Це дуже страшно», ‒ зізнається Віктор.

«Звісно, війна закінчиться, але який ще слід вона залишить і в державі, і в моїй дитині. І ще довго будуть заліковувати душевні рани...», ‒ додає він.

Цей матеріал створений за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство закордонних справ Канади. Зміст матеріалу не обов'язково відображає точку зору Уряду Канади.

XS
SM
MD
LG