Забута перемога: похід Болбочана на Крим. Кримські більшовики

22 квітня ‒ особлива дата в українській військовій історії. Цього дня 1918 року війська Петра Болбочана прорвали більшовицькі укріплення на Чонгарі й рушили на звільнення Криму. До 99-річчя однієї з найвидатніших кампаній Української революції пропоную вашій увазі цикл «Забута перемога». Цього разу мова піде про сили і плани кримських більшовиків.

Із першим матеріалом циклу «Забута перемога» можна ознайомитися тут.

26 березня 1918 року більшовицький уряд півострова ухвалив рішення про призов саперів і артилеристів, реквізицію 1000 коней і мобілізацію «двох відсотків буржуазії» на будівництво укріплень.

Схема оборони Криму виглядала наступним чином. Загальне керівництво здійснював Військово-морський комісаріат на чолі з Юрієм Гавеном, оперативне управління армією і флотом ‒ Обласний військово-революційний штаб у Севастополі (начальник ‒ Михайло Богданов). Справа захисту північних кордонів покладалася на польовий штаб оборони Криму, який очолив М. Преклонський. Йому підпорядковувалися дві окремі ділянки оборони: Перекопська (командир ‒ Микола Кассесінов) і Чонгарська/Сиваська (командир ‒ Іван Федько).

Особовий склад кораблів Чорноморського флоту налічував менше семи тисяч матросів, чисельність сухопутних сил Червоної гвардії на півострові сягала чотирьох тисяч бійців. Окрім того, місцеві ради мали мобілізувати людей у свої загони ‒ так що навесні добровольцями до армії Республіки Тавриди вступили ще вісім тисяч людей. На боці червоних воювали й підрозділи інтернаціоналістів, зокрема, китайський «Перекопський загін» із 300 бійців.

Також Крим став центром збору розбитих на Південній Україні радянських «революційних» армій. Так, ще 25 березня, після невдалої оборони Одеси, до Феодосії прибули підрозділи 3-ї армії під командуванням Петра Лазарева. За повідомленням Петербурзького телеграфного агентства, «місто набуло інтернаціонального характеру. Ходять озброєні китайці-більшовики із загону міжнародної гвардії. Маса румунів, сербів та інших народностей». Щоправда, наприкінці березня більша частина армії була виведена до Лозової, зате в квітні до Джанкоя прибув штаб розбитої 1-ї армії Павла Єгорова.

У результаті цього до середини квітня в сухопутних (зокрема, тилових) і військово-морських формуваннях під червоними прапорами в Криму перебували до 30 тисяч осіб, але дійсно боєздатними з них була приблизно третина.

Нестачу сил могли компенсувати укріплення на півночі Криму ‒ на Перекопському перешийку й на кримському березі Сиваша навпроти Чонгарського півострова.

Першу лінію оборони на Перекопі становили траншеї в повний зріст, окопи й загородження з колючого дроту, а також власне Перекопський вал висотою у вісім і шириною у 20 метрів. Другу лінію ‒ Ішунські ‒ тільки недобудовані окопи. Ілля Сельвинський згадував: «Поле не було безлюдним: сотні молодиць рили окопи. Серед жінок ходили військові моряки й віддавали накази». За заявою комісара Спіро, пізніше підшитою до його слідчої справи, Перекоп був нібито «укріплений настільки добре, що на ньому можна триматися, не пускаючи німців до Криму, значний час». Наступні події показали неспроможність цієї думки.

Кримський берег навпроти Чонгарського півострова також був фортіфікований. За свідченням Бориса Монкевича, уздовж всього берега

«...була зроблена лінія окопів із бетонними гніздами для кулеметів. Усі окопи були оббиті дошками. Артилерійські позиції були збудовані за останнім словом техніки. Озброєні вони були далекобійною й важкою артилерією, знятою з севастопольських фортів і поставлену на спеціальних бетонних помостах. Особливо багато артилерії було встановлено на відрізку навпроти переправи».

Після захоплення Сімферополя до рук Петра Болбочана потрапили документи штабу оборони Криму, з яких випливало, що всього на укріплення Сиваша було витрачено три мільйони рублів.

Основні сили кримських більшовиків були зосереджені на першій ділянці оборони ‒ Перекопській. До середини квітня там розташувалися п'ять загонів Червоної гвардії, три «партизанських» загони, два кінних загони, інтернаціональний «перекопський» загін і авіація.

Також Перекопська ділянка була оснащена кулеметами (зокрема, тачанками), 16-20 гарматами й посилена бронемашинами. Всього тут тримали оборону приблизно сім тисяч людей. Про ступінь їхньої боєготовності можуть свідчити спогади Сельвінського:

«Тут були в основному севастопольські матроси з домішкою євпаторійських, ялтинських, судакських і керченських рибалок. Увесь загін сидів на тачанках. Кожні три тачанки перебували під командою кіннотника. Це вважалося взводом. Таких тачанкових взводів у нас було дев'ять. Беручи до уваги, що до Перекопу стікалися партизанські загони, які налічували іноді не більш ніж сім осіб та до того ж озброєних одними берданками, потрібно визнати, що наш загін по справедливості вважав себе численним і чудово оснащеним».

Спочатку Перекоп мав захищати 1-й Чорноморський загін Олексія Мокроусова, який уже обороняв Херсон і навіть був призначений начальником штабу кримської Червоної армії. Але, відступаючи під німецьким натиском на схід, він «проскочив» Крим і опинився в Бердянську, не взявши участі в обороні півострова.

Другу ділянку оборони ‒ Чонгарську ‒ прикривали частини трьох «Феодосійських Чорноморських революційних загонів», уже після прориву Болбочана зведені в 1-й Чорноморський революційний полк; червоногвардійський кавалерійський загін і залишки загонів Червоної гвардії Херсона й Миколаєва.

Були в захисників Сиваша артилерія, кулемети і щонайменше один бронепоїзд. Загальна кількість бійців на цій ділянці досягала п'яти тисяч осіб, окрім того, певну допомогу надавали найближчі загони Червоної гвардії в Північній Таврії.

Таким чином, збройних сил Республіки Тавриди явно не вистачало для протистояння німецьким та українським частинам, а наявні укріплення не використовувалися належним чином.

Неспокійним був і тил більшовиків. Кримські татари й німці-колоністи фактично не визнавали радянську владу, укриваючи в своїх поселеннях розгромлених ескадронців і готуючись до повстання. Ще в лютому в президію Сімферопольської ради кинули бомбу, в березні в готелі застрелили начальника сімферопольського штабу Червоної армії С. Хацка, були жертви і рангом нижче.

Однак ще більшою проблемою був низький бойовий дух «червоних» солдат. Багато з них замість траншей «розташувалися на хуторах, і вели розгульний спосіб життя, дратуючи населення». Місцевий більшовик Костянтин Чичеров писав до ЦК Компартії:

«Особи, які були на відповідальних постах, або не відповідали своєму призначенню, або просто пробралися темним шляхом, займаючись темними справами, інтригами, грабежами й іншим».

Формальний начальник оборони Криму Преклонський не контролював ввірені йому частини. Ось що про це писав командир Чонгарського ділянки Федько:

«Я пам'ятаю, будучи на посаді командира Чорноморського полку, виїхав на Перекоп для того, щоб там ознайомитися з фронтовою обстановкою. Заїхав я до тов. Преклонського, який тоді командував перекопським фронтом. Тут у штабі мені вдалося з'ясувати наступне. Тов. Преклонський, незважаючи на низку спроб зі свого боку, ніяк не міг установити зв'язок із частинами, які займають фронт на Перекопському валу... Повернувшись зі штабу Преклонського, я вирушив на Сиваш, і тут Чорноморський полк установив фронт».

Зрештою, сам керівник Республіки Тавриди Слуцький був змушений визнати:

​«Армії утримувати ми не в змозі, насувається фінансовий крах. Кинутись у війну ми не зможемо, тому що армія перетворилася на банду мародерів. Мелітополь та Якимівка взяті не німцями, а повсталими проти анархістів селянами, бо анархісти реквізували й порізали в них худобу. Там повстання пригнобленого проти гнобителів. У Перекопі коней забирають на забій із-під плуга, гвалтують дівчат».

Уже 10 квітня розпочалась евакуація з Перекопу пошти, казначейства й цивільного населення, 15 квітня ‒ вивезення зерна з Армянська. Цього ж дня «червоний» уряд Тавриди ухвалив рішення про реорганізацію армії, але було занадто пізно. Рахунок більшовицькому пануванню в Криму пішов на дні.