Доступність посилання

22 квітня ‒ особлива дата в українській військовій історії. У цей день в 1918 році війська Петра Болбочана прорвали більшовицькі укріплення на Чонгарі й рушили на звільнення Криму. До 99-річчя однієї з найвидатніших кампаній Української революції вашій увазі пропонується цикл «Забута перемога». Цього разу йтиметься про початок німецько-українського протистояння.

З попереднім матеріалом циклу «Забута перемога» можна ознайомитися тут.

Поки український авангард здобував свої останні перемоги в Бахчисараї, в Сімферополі почався головний акт драми в стосунках між Петром Болбочаном і Робертом Кошем. О 10:00 25 квітня командир Кримської групи прибув до німецького штабу, де його ввічливо, але прохолодно зустрів Кош. Власне, переговори велися з начальником штабу 52-го корпусу через перекладача поручика Отто Кірхнера. Начштабу вимагав від Болбочана не тільки припинення будь-яких бойових дій на всіх напрямках, що було потрібно ще відучора, а й заборони на операції кінноти й бронепотягів і повернення їх до Сімферополя. Для їх розшуку необхідно вислати спеціальну команду, а користуватися телеграфом і телефоном українцям заборонялося ‒ у пункті зв'язку була виставлена німецька охорона. Більше того, тилові команди Болбочана в Джанкої вже були заблоковані німцями. Коли Болбочан намагався протестувати, начальник штабу холодно зауважив, що українське військове міністерство відповіло, що абсолютно нічого не знає про його групу і жодних завдань для операцій у Криму ніякому відділу не давало. Ось як про цей епізод переговорів писав Борис Монкевич:

«Не можу в це повірити, тому що маю повноваження свого уряду на ті операції, які я проводжу на території Криму».

«У такому разі прошу мені показати цей наказ уряду, на підставі якого ви ведете наступ на Крим».

«Наказ я отримав в усній формі від командира Запорізького корпусу генерала Натієва».

«Такі накази усно не передаються».

«У такому разі прошу дозволу переговорити телеграфом з Військовим Міністерством та Урядом».

«Український уряд знає про перебування вашої групи на території Криму, але саме Уряд не виявив бажання переговорити з вами і взагалі зазначив, що ніякого відділу, що належить Українській Армії, до Криму він не посилав. Ви самі зрозумієте, що після такої заяви уряду я не можу дати вам дозвіл на розмову з Києвом. Окрім того, я забороняю відпускати козаків з ешелонів у місто, і всякий запорожець, затриманий у місті, буде арештований. Подальша доля відносин між українським і німецьким військом залежатиме від інструкцій обох вищих союзних Команд. А на цей момент я вас прошу негайно відкликати вашу кінноту і бронепотяги».

«Відкликати бронепотяги я згоден і це негайно зроблю, але відкликати кінноту я не маю можливості, адже завдяки вашим розпорядженням і поведінці ваших військ, я зараз не знаю, де вона перебуває, і зв'язок з нею перерваний».

Почалися переговори з представниками місцевих жителів, які обіцяли свою допомогу українським військам в разі збройних зіткнень із кайзерівською армією

І тільки після довгих коливань начальник штабу дав дозвіл на пропуск зі станції Джанкой господарських ешелонів з продуктами, необхідних для групи. На цьому розмова закінчилася, Болбочан залишив штаб німецької дивізії. Після цього він надіслав Всеволоду Петріву наказ бути готовим до ведення бойових дій проти німців, а сам таємно зв'язався з Олександром Натієвим, інформуючи того про стан справ і просячи особисто прибути до Сімферополя. Паралельно почалися переговори з представниками місцевих жителів, які обіцяли свою допомогу українським військам в разі збройних зіткнень із кайзерівською армією.

Втім, незважаючи на ці приготування, Болбочан до останнього сподівався вирішити конфлікт мирним шляхом, розуміючи, що війна із союзником викличе падіння української державності і «що ніяке повстання не в змозі впоратися з німецькою армією, як це думали наші політики з Центральної Ради».

Під час листування з Петрівим, що здійснювалося за допомогою переодягнених у татар гайдамаків, було вироблено два плани дій на майбутнє. Перший передбачав перехоплення ініціативи і полягав у наступному: українські підрозділи в Джанкої обеззброюють німців і блокують Чонгар, щоб не пропустити ворожі підкріплення, а допомагає їм відділ, раніше спрямований на Феодосію; кіннота з-під Євпаторії повертається і займає Перекоп; гайдамаки в горах продовжують боротьбу з більшовиками; а головні німецькі сили в Сімферополі ‒ це турбота Болбочана. З усіма захопленими німцями необхідно поводитися якнайкраще, підкреслюючи, що вони самі винні у такій ситуації. Втім, цей план був абсолютно фантастичним, враховуючи триразову перевагу Коша в людях та озброєнні.

Другий план виглядав значно більш реалістичним. У разі атаки з боку німців усі частини Кримської групи мали пробиватися на Феодосію, звільнити від більшовиків Керченський півострів, утворюючи на Ак-Монайському перешийку оборонну лінію, залучити до боротьби місцеве населення і, зв'язавшись з урядом, чекати подальших вказівок. У будь-якому випадку обидва плани передбачали, що Кримська група за всяку ціну втримається на півострові, не давши себе роззброїти.

Але і другий план мав свої недоліки. Як справедливо вказував Петрів, німці могли виставити проти українців великі сили, а головне ‒ вислати крейсер «Гамід» обстрілювати Феодосію, через що прорив позицій Болбочана в цьому місці був справою вирішеною.

«До того ж мені дуже не подобався цей намір стати спиною до Кубані, де саме в цей час запанував «Білий рух», ця «Добрармія», яка, набравши вже сили і загітувавщи на свою службу козацтво, постійно рухалася до моря. При здійсненні цього плану і неминучій поразці під Феодосією недобитки мали потрапити в «Добрармію», звичайно, якби вдалася досить проблематична переправа через Керч-Єнікальську протоку».

У свою чергу, командир гайдамаків пропонував відійти в разі конфлікту в гори, де місцевість сприяла обороні малими силами, увійти в зносини з українською частиною севастопольського гарнізону та, спираючись на неї, здійснити в Севастополі переворот. Після цього можна було б або вивести захоплений флот до Одеси, або почати з німцями переговори, маючи на руках аргументи «важкого калібру». Втім, до цього плану в штабі Болбочана поставилися негативно, оскільки він включав у себе щось подібне до взаєморозуміння із севастопольськими більшовиками, що «дуже невигідно для України під поглядом міжнародним».

Кримські татари приходили з кіньми та зброєю і зі сльозами на очах просили зарахувати їх в українську армію та дати їм можливість брати участь у визволенні рідного краю

Окремі надії Болбочан покладав на добровольців з-поміж кримських татар, «які приходили з кіньми та зброєю і зі сльозами на очах просили зарахувати їх в українську армію та дати їм можливість брати участь у визволенні рідного краю. Їх відразу вступило так багато, що Болбочан думав сформувати з татар окрему кавалерійську дивізію, яка входила б до складу Кримської групи... Для цього Болбочан думав використовувати кадри Кримського кінного полку. Татари ‒ чудові наїзники, і вони значно зміцнили б запорожців. Окрім того, формуванням татарської тубільної дивізії досягалося те, що якби німці не дозволили Кримській групі наступати на Севастополь і зажадали б повороту всієї запорізької кінноти, то частина цієї кінноти могла повернутися, а частина могла увійти до складу тубільної дивізії та продовжувати операції».

Але жодної спільної концепції оборони так і не було вироблено, і кожен командир продовжував діяти на власний розсуд. Існувала лише домовленість не виконувати відкритих наказів Болбочана або навіть Натієва про припинення боротьби, якщо вони не будуть підтверджені спеціальними посланцями.

На окраїнних горах Сімферополя німці почали встановлювати батареї, спрямовані на ешелони запорожців

А поки йшли переговори, в Сімферополь прибували нові ешелони з німецькою піхотою, яка не квапилася йти далі, а кайзерівська кавалерія обійшла місто з півдня, порушивши зв'язок між Болбочаном і Петрівим. З кожним новим кайзерівським підрозділом напруга зростала, траплялися поодинокі випадки роззброєння українських солдатів. О 14:00 25 квітня на окраїнних горах Сімферополя німці почали встановлювати батареї, спрямовані на ешелони запорожців. Коли Болбочан поцікавився метою таких дій, начальник штабу через Отто Кірхнера передав, що ці заходи здійснюються на випадок заколоту в місті. Окрім того, німці почали будувати окопи навколо розташування запорізьких ешелонів, мотивуючи це звичайними порядками свого війська. Як згадував Никифор Авраменко про цей день:

«Наші ряди зустрілися з німецькими, готовими до бою. Чекали наказу і, здається, більшість з нас були не проти того, щоб схопитися з «союзниками». Окопалися, приготувалися і чекаємо».

Повернувшись увечері з Бахчисарая до Сімферополя, Павло Шандрук застав таку «несподівану картину» на вокзалі:

«Склади і депо були захоплені українськими козаками, озброєними кулеметами, а навколо депо ‒ також з кулеметами ‒ розташувалися німецькі війська».

На світанку 26 квітня німці почали поступово займати раніше приготовані окопи, а в горах встановили додаткові гармати. Одночасно були заблоковані всі вулиці, прилеглі до залізничного вокзалу, тому українське військо опинилося в щільному кільці, вийти за яке без дозволу кайзерівського командування стало неможливо.

Настав критичний момент.

Початок серії публікацій тут.

XS
SM
MD
LG