Спеціально для Крим.Реалії
Україна завжди ділилася на дві частини. У першому таборі були ті, для кого існування країни було цінністю. У другому – ті, для кого воно було лише даністю. У 1991-му році перші голосували за незалежність заради України. Другі – заради того, щоб не годувати Центральну Азію.
Перших завжди було менше, але їм вдалося приватизувати право на повістку. Наступні двадцять три роки вони рухалися із заходу на схід, включаючи в свій ареал усе нові області. Другі послідовно зменшуються – чисельно і територіально. Їхня повістка була оборонною, вони не могли асимілювати захід, але їм було під силу сповільнити його просування на схід.
Майдан був ініціативою першого табору. Але після перемоги на виборах йому все одно довелося б врахувати мешканців другого, на символічних прапорах яких були б Радянський Союз і «Велика Вітчизняна», «сильна рука» і імперія. Після першого Майдану цей відкат стався вже через два роки. А через чотири – на зміну Віктору Андрійовичу прийшов Віктор Федорович.
Всю цю рівновагу зламала війна.
Війна завжди посилює порядок денний «колективного», в якому «загальне» важливіше за «приватне»
Тому що мирний час завжди годує порядок денний «приватного», в рамках якого індивідуальне важливіше загального. Громадянин первинніший за державу. Приватна свобода приоритетніша за колективну ідеологію. У мирний час норма – це відфутболювати будь-які спроби вертикалі регламентувати побут. А війна завжди посилює порядок «колективного», в якому «загальне» важливіше за «приватне». В якому «суспільне» головніше за «індивідуальне». В якому виживання держави стає пріоритетом. Тому що лише на війні держава має право взяти громадянина, переодягнути в солдата і відправити його в окопи заради захисту самого себе.
Україна могла залишатися млявою і різною лише в ситуації миру. Москва могла оберігати своїх адептів в Україні лише завдяки відсутності війни. Розв'язавши її, вона створила ситуацію, коли рівноцінність різних порядків денних канула в небуття. Коли проросійська візія українського майбутнього втратила етичну основу.
І справа не лише в тому, що частина прорадянського електорату залишилася на окупованих територіях. Справа в тому, що ситуація війни дала моральне право «загальному» втручатися в «приватне». Як підсумок – мовні квоти в освіті та ЗМІ, нова символіка армії і публічного простору, декомунізація вулиць і підручників.
Військове вторгнення знищило баланс. Дало моральне право першого табору і вибило ґрунт з-під ніг другого. Дрейф «заходу» на «схід» буде лише посилюватися. І Москві нема чого протиставити цьому процесу. Колишні прапори дискредитовані і їхнє місце будуть займати нові.
Зла іронія в тому, що Москва починала війну заради збереження колишнього українського балансу – і своїми ж руками знищила його докорінно. І доти, доки війна триватиме – ареал проживання прихильників Росії в Україні буде звужуватися.
Війна за «русскій мір» знищує російський світ. Війна проти «українського світу» посилює український світ
Єдине, що Кремль може цьому процесу протиставити – це мир. Той самий, який занурить Україну в переговори. Про минуле і майбутнє, про вектори і права. Той самий світ, що знову зробить пріоритетом етику «приватного», а не «колективного». Це єдине, що могло б зупинити процес українізації України. Тієї самої українізації, на яку Київ отримав право після Криму і Донбасу.
Війна за «русскій мір» знищує російський світ. Війна проти «українського світу» посилює український світ. Кращий спосіб для Москви виграти війну – її припинити. Кращий спосіб послабити Київ – забрати у нього штандарт оборонця.
Але сенс гамбіту невідомий тим, хто грає в «чапаєва».
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
