Доступність посилання

ТОП новини

«Я звинувачую комендантський режим, радянську владу». Фікрет Аметов ‒ про депортацію 18 травня 1944 року


Рустем Емінов. Між минулим і майбутнім

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.

Я, Фікрет Сеїтхаліл ог'лу Аметов, народився 30 вересня 1929 року в селі К'оз (з 1945 року Сонячна Долина ‒ КР) Судацького району.

Я є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу в 1944 році. Я був досить великий хлопець і важко згадувати ті приниження і знущання тільки через те, що ти кримський татарин. Але я пишаюся своїми батьками та своїм народом

Я із сім'ї спадкового вчителя-імама Амет Челебі з міста Карасувбазар (з 1944 року Білогірськ ‒ КР).

Після смерті свого батька у 1892 році моя бабуся Зейнеб Шерфе із сином та дочкою Фатьме Шерфе переїхала у 1907 році до свого рідного брата Сеїтджеліла ефенді ‒ імама села К'оз (з 1945 року Сонячна Долина ‒ КР) Судацького району. Вона у цьому селі навчала грамоти дівчат. Так я став уродженцем Судацького району.

18 травня 1944 року, вночі, у будинку пролунали гучні крики військових: «15 хвилин! Швидше». І багато разів: «Є зброя в будинку?» Це було страшно. Офіцер забрав подарований мені дядьком фотоапарат: «Та це трофейний! Віддай!» Тато пригостив офіцера двома пляшками марочного вина. Той став добрішим, і ми в порівнянні з нашими співвітчизниками взяли більше речей. Пам'ятаю, було також відро і чайник, останнім я носив воду для всіх, а відро мама Есма Аметова поставила в куток для туалету, який огородили ширмою: чутно було, але не видно...

З нашою родиною ще їхав дядько, мамин рідний брат Сейдамет, який до війни працював у музеї Генуезької фортеці і там жив ‒ після «визволення» Криму від німців було оголошено всім розпочати ту роботу, якою займалися до війни... Дізнавшись про те, що відбувається, він вночі обережно задвірками вийшов з міста і попрямував через пустир Ачик'лар до лісу у своє село Ток'лук' (з 1945 року Богатовка ‒ КР).

З укриттів вибігло багато солдатів, і дядько помітив з двох сторін стежки, за три-п'ять метрів від неї станкові кулемети

Підйом у гору, спуск і ось його село, де сім'я з п'ятьма дітьми. З укриттів вибігло багато солдатів, і дядько помітив з двох сторін стежки, за три-п'ять метрів від неї станкові кулемети!!! Дядько пояснив ситуацію, сказав, що він один і нікого не зустрічав, у місті спокійно. У нього зняли ремінь, обрізали ґудзики на штанях і шнурки ‒ буквально перед відправленням нашої автомашини. Дядько почав за 40-50 метрів викрикувати ім'я мами. Вона, почувши брата, намагалася зістрибнути з машини. Тато, побачивши, що з ними їде солдат з автоматом наперевіс, пояснив ситуацію офіцеру, який за чином був старшим лейтенантом. Дяді повернули ремінь, і ми разом рушили в дорогу до Феодосії.

Там вже тривало активне на різних дорогах навантаження, і машинам, які під'їжджали, вказувався маршрут. У вагоні були двоярусні нари з покритих соломою дощок. Стандарт у кожному вагоні ‒ 60 осіб по 15 у кожному ряду. В основному вкладалися боком. Перед відправленням двері та вікна вагонів зачинили на клямки й закрутили дротом.

Заскочили двоє солдатів, і, незважаючи на протести сім'ї, забрали тіло старого

Точно не пам'ятаю, але відкрили приблизно через дві ночі, тобто, ми були вже за Кримом. Відкривши, стали з'ясовувати, чи є померлі. Їм відповіли: так. Заскочили двоє солдатів, і, незважаючи на протести сім'ї, забрали тіло старого. Він був не дуже старий, але хворів, певно, на астму, пив пігулки, однак задуха у вагоні зробила свою фатальну справу. На другий день зняли дроти, замки з вікон і більше не закривали. Люди домовилися: якщо навіть хтось помер, не говорити конвоїрам, що є мертвий, адже обов'язково заберуть. Тільки один раз на одній станції за весь більше ніж 20-денний шлях люди в білих халатах і з червоними хрестами запитували про наявність хворих або померлих.

Два рази роздавали гарячу їжу ‒ юшку зі смердючої риби. Відтоді я не можу їсти юшку, навіть якщо вона приготовлена з наймоднішої риби. Раз дали по одній житній булці на чотирьох осіб.

З нашого потягу в 62 вагони декілька вагонів зі станції в місті Горький пішли на північ, а нас повезли в Балахшинський та Городецький райони (у Горьківській області ‒ КР). Нашу сім'ю та ще багатьох кримців (одна із самоназв кримських татар ‒ КР) посадили на вози й привезли до Волги. На поромі переправили на інший берег, де на нас чекав потяг з вагонами на вузькоколійці, і відвезли від Волги у глибоку глушину ‒ більше ніж на 30 кілометрів ‒ Ковровський лісомехпункт (у Володимирській області ‒ КР). Вся механізація ‒ це пила «Дружба»: з одного боку за ручку тягну я, а з іншого ‒ ти. У Ковровському лісомехпункті я пропрацював до 30 серпня і тому вважаюся учасником Великої Вітчизняної війни. Працювати примушували, а наказ не оформляли, добре, що хлібну картку ще отримував.

Помістили нас у чотирьох бараках, заставлених дерев'яними ліжками, повними тисяч клопів, одне ліжко на дві особи. Також у цьому місці була будівля контори і там же магазин, і кругом стрункі сосни 20-30 метрів заввишки. Вранці наступного дня вигнали всіх на лісоповал. Нас, підлітків, відіслали прибирати з-під ніг сучки та спалювати. Колоди до вечора вантажили на вагони вузькоколійки та вивозили до берега Волги на сплав.

Десь через 10-15 днів з'явився висипний тиф.

З підлітків, які офіційно не працюють, але табелюються та отримують хлібну картку, я один говорив російською, адже навчався з 1 до 6 класу в російській школі, всі інші діти були з села Таракташ (з 1945 року село Дачне під Судаком ‒ КР). Я супроводжував медсестру з хворими до райцентру ‒ місто Городець ‒ як перекладач. Заповнювали історії хвороб, у серпні 1944 року почався перепис дітей шкільного віку.

Я та моя сестра Сюндюс навчалися у радянській школі. Нам комендатура дозволила переїхати до райцентру Балахна. Інші діти у 1944-45 і 1945-46 навчальних роках вчилися рідною мовою. Після цього навчання для всіх стало російськомовним. У місті Балахна я та моя сестра навчалися в гімназії, я ‒ в чоловічий, вона ‒ в жіночій. Будівля була одна: перший поверх ‒ наш, другий поверх ‒ жіночий. За рік тільки один раз я бачив дівчат ‒ їх запросили до нас на бал на день 8 березня. Дисципліна і викладання були на найвищому рівні. Розповідав вірменин, знайомий батька, що по місцевому радіо передали: цуратися кримських татар, намагатися не спілкуватися з ними, це зрадники, пособники німців, вони, як циклопи, все руйнують і нищать на своєму шляху. Наші однолітки та їхні батьки ставилися до прохолодно. Я та моя сестра навчалися на відмінно, тому між нами й сусідами були нормальні стосунки. Особливо, коли дізналися, що тато ‒ вчитель, його брат ‒ лікар і він воює на фронті з 22 червня 1941 року.

У 1945-46 роках комендатура переселила нас до міста Правдинск, де я працював на лісовій біржі робітником і навчався у вечірній школі робітничої молоді в 7-8 класах. Нам сім разів з різних причин і за розпорядженням коменданта довелося переїжджати.

У квітні 1947 року відповідно до клопотання дядька з чинної армії, капітана медслужби Ібраїма Аметова нашій родині дозволили переїхати до його рідної сестри в Узбекистан, Беговатський район, бавовнорадгосп Дальверзін-2, відділення №6, де я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Працював у радгоспі, а у 1947-48 роках через відсутність вчителів російської мови викладав у молодших класах і був секретарем узбецької школи №26. Перевіряльники-інспектори райвно були задоволені моєю роботою, тому мене перевели в семирічну школу з великим навантаженням, де я пропрацював до 1954 року.

За цей час я з відзнакою закінчив Ташкентське чоловіче педагогічне училище. А сестра Сюндюс закінчила медичне училище з відзнакою в місті Ленінабад Таджицької РСР і була подана за п'ятивідсотковою випискою на пільговий вступ до медінституту. Документи із заявою приймальна комісія Сталінабадського вишу забрала, видавши довідку про зарахування. Вона, у свою чергу, залишилася з довідкою та заявою про дозвіл виїхати на навчання. На всі прохання виїхати, відповідали: чекайте дозволу, не свавільничайте, занадто розумна тощо. Близько 10 вересня 1952 року з вишу прийшов наказ: студентку Аметову через неявку на навчання до 5 вересня з неповажної причини відрахувати. Скільки сліз, горя!!!

Мама говорила: «Синку, тато ваш дуже хотів, щоб ви мали вищу освіту, терпи, добивайся»


Ми в родині домовилися, що очно будемо вчити сестру, а я заочно ‒ у педінституті, адже відмінник має право подавати заяву два роки. Наступного року їй так само не дозволили виїзд у Душанбе. А мої поїздки на сесії до Ташкента давалися дуже важко, і напевно, допомогло витримати все це моє велике завзяття і характер. Мама говорила: «Синку, тато ваш дуже хотів, щоб ви мали вищу освіту, терпи, добивайся». Був такий випадок. Брат, син тітки, навчався в Ташкенті, приїхав на канікули з дозволом коменданта для мене. Українець Шестак був дуже хорошою людиною, розумів моє прагнення до навчання, говорив: «Їдь, я тебе не шукаю, навіть якщо мені донесуть. Але якщо тебе там зловлять, ти знаєш закон ‒ 10-20 років каторжних робіт! Навіть якщо тебе зламають, і ти мене здаси».

Щороку в серпні всім вчителям директор приносив накази з навантаженням на рік, а мене в списках немає. Чекають, шукають вчителя не татарина, а його немає ‒ нам дітей довіряти не можна. Щоб школу не залишити без викладача, держбезпека району після особливого клопотання завідувача райвно дає на 1 вересня дозвіл на роботу п'ятьом вчителям з кримських татар. Хіба це не дискримінація і не геноцид!!!

Часом хотілося накласти на себе руки, але зупиняла мене думка про маму та молодшу сестру, а також розуміння того, що ще жахливіша доля дісталася багатьом з мого народу. Навесні 1944 року, за місяць до депортації, забрали у трудову армію всіх чоловіків до 65-ти років, незважаючи на хвороби, і тих, хто не був мобілізований на військову службу у 1941 році. Вирвали з рідних місць і розкидали по всьому СРСР.

Південнобережні кримські татари помирали сім'ями, нікого не залишалося в живих з багатодітних сімей

У Беговатському районі, бавовнорадгосп Дальверзін-2, я можу засвідчити, були кримські татари з Судака, Ялти, Алушти, Феодосії. До нашого переїзду туди від кожного регіону в живих залишилися по одній-чотири сім'ї з декількох членів. У червні-серпні 1944 року помирало від трьох до дев'яти осіб щодня, про що розповідали мені мій покійний свекор Сейдамет Афузов та моя дружина. Південнобережні кримські татари помирали сім'ями, нікого не залишалося в живих з багатодітних сімей. Свекор був призначений комендантом похоронної групи, отримав два воли, гарбу і двох робітників. Ховали з ранку і до ночі, без вихідних і свят.

Помирали від зовсім інших кліматичних умов, без їжі та близьких, від води з арика або хаузу (водойми ‒ КР) зі «всією живністю», від дизентерії та малярії. Та ще крики й примус комендантів і начальства працювати в більше ніж 40-градусну спеку. Адже не всіх вивезли з власного дому, хтось був у гостях або ще десь. Багатьом практично не дали нічого взяти з дому за 15 хвилин зборів ‒ наказ і клацають затвори автоматів. Розраховували всіх нас знищити.

Я ще про багато знущань комендантів, зокрема й над собою, не писав


Все це пройшло через моє особисте життя. Я ще про багато знущань комендантів, зокрема й над собою, не писав...

Я хотів навчатися з 1954 року очно, бо сестра вийшла заміж за лейтенанта А.І. Ходжаєва, з яким була знайома з Ленінабада. Він навчався вдома в лейтенантській школі і, закінчивши льотне училище, отримав призначення прибути на два роки в Мурманську область, місто Кандалакша. Він пояснив своєму начальнику, що його наречена ‒ кримська татарка. У своїх начальників він отримав добро, а в Беговаті йому всіляко перешкоджали, погрожували: ви поламаєте свою кар'єру через дружину. Але він вперто наполягав і домігся дозволу вивезти її в Мурманську область, де вона так само ходила до 1956 року на підпис в комендатуру ‒ кримських татар там, окрім неї, виявилася ще одна душа.

Її чоловікові, як і «обіцяли», добро на вступ до льотної школи не давали. Він писав рапорти. На третій рік дали, але зрізали на іспиті. Він опротестував і просив дозволу на перездачу, а його відіслали до спецчастини, де йому один майор відкритим текстом сказав: «Товаришу старший лейтенант, вибачте, ви при одруженні зіпсували свою кар'єру. Про вас дуже хороші відгуки, як про мислячого, освіченого та розумного офіцера. Але я зобов'язаний перекрити вам кисень. Не ображайтеся, це політика. Любіть дружину, як любили. Про неї у вашій особистій справі у нас хороші відомості. Заспокойтеся».

Хіба це не дискримінація, переслідування, геноцид?! Вони, люблячи один одного, прожили довге життя. Він обурювався, але ніколи не шкодував, пишався своєю дружиною, працював заступником командира авіазагону в рідному місті, помер у травні 2009 року, сестра померла на 10 років раніше. Позначилися горе, хвилювання, образи, адже не змогла, як кримська татарка виїхати на навчання, не стала лікарем. Хворіла: гіпертонічна енцефалопатія, онкологія. У 45 років вийшла на пенсію як інвалід II групи.

Я звинувачую комендантський режим, радянську владу, пишаюся тим, що я народився кримським татарином і всі приниження, утиски стерпів, як і весь мій народ, прагнучи до знань і бажаючи надавати людям допомогу, добро ‒ всім, хто б не був якої національності.

Шановний Мустафа аг'а! (Фікрет Аметов тут звертається до Мустафи Джемілєва як до голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків ‒ КР). Мені 80 років, але я стежив і стежу за Вашою долею і життям. Вам дісталося набагато більше, але ваш шлях вірний. Ви все для народу домагалися мирним шляхом, без крові! Ви ‒ наш національний герой. На вас ображена незначна частина, яка з вами не згодна. Серед них працюють агенти КДБ (ФСБ ‒ КР) Росії. Але простий люд за вас.

Доповнення до свідчень

  • На будинок і тимчасову будівлю є описи БТІ за 1939 рік і нотаріально завірений документ про придбання цього будинку. Всього було в достатку, адже тато був відомим викладачем, багато років працював директором, завучем, а у 1936 році був відсторонений від педагогічної діяльності як син священнослужителя. Хоча закінчив медресе в Бахчисараї та в місті Баку, знав російську, арабську, фарсі, і, звичайно, турецьку та азербайджанську. У нас із батьковим братом, лікарем Ібраїмом Аметовим, який 22 червня 1941 року був мобілізований до радянської армії і пройшов всю війну, було по 40 голів дрібної рогатої худоби ‒ анабаш. Це точно пам'ятаю. Тато мене брав на сечим ‒ звіт пастухів навесні після смерті старшого брата. Курник, курей багато, скільки не знаю. Думаю, що тато був учасником підпілля, адже його все одно у 1946 році засудили рішенням трійки на 10 років, основний аргумент ‒ був і залишився муллою.
  • Було страшно, нам нічого на зачитували, був наказ усіх кримських татар виселити за 15 хвилин, «швидше виходьте» і т.і., іноді прикладом автомата підштовхували до дверей. Жодних інших пояснень, звучало ще: «держкомітет оборони». У порівнянні з тими, хто був висланий, і кого я потім бачив, ми взяли багато чого і борошно. Були люди без нічого, в повному розумінні цього слова. Супроводжував офіцер і два солдати-автоматники.
  • Зібралися біля дороги, один будинок був вищий за наш, було 5-6 сімей, серед них і багатодітна сім'я з 8 осіб, голова сім'ї партизан, розстріляли німці. Вони жили у дворі держбанку, прізвище я забув, по-моєму, Гайсин. У них дорогою померли у вагоні двоє дітей-близнюків.
  • Я говорив у свідченні (про депортацію ‒ КР), що ми приготували і винесли 5 мішків-місць, ми, четверо, взяли по одному мішку, останній мішок залишився біля стовпа, від краю дороги 50 метрів. І як ми не просили донести цей мішок, нам не дозволили.
  • Машина вантажна ЗІС, завантажили речі на неї і людей, позаду в кузові солдат і в кабіні солдат. Привезли на залізничну станцію Феодосії. Дуже чітко організовано було все. Якщо люди барилися, солдати речі закидали у вагони і машина від'їжджала. Навантаження йшло одночасно в різних місцях і на кількох коліях, і в кожному вагоні опинялося приблизно 60 осіб ‒ у два-три рази більше, ніж за нормою. Лежали на нарах у два яруси, щільно, як оселедці, один до одного, на одному боці. Як і розраховували, на ходу людей з машини вантажили в один вагон.
  • Дядько Велі, тітка з сім'єю вантажилися на інших коліях і опинилися абсолютно в іншому місці ‒ хтось на Уралі, хтось у Середній Азії. Половина нашого ешелону прибула до Горького, іншу половину відіслали північніше, я забув станцію.
  • Туалет, я це описував у свідченні. Відро з борошном мама звільнила і влаштувала ширму через 2-3 години після відправлення, сказала: «Тут, джемаат (люди, народ ‒ КР) буде наш туалет, вибачте, чоловіки, літні люди, і ми вас вибачаємо». Все це та інше, а також про вентиляцію я писав у свідченні: смерть одного нестарого хворого була саме через пил і нестачу повітря.
  • У вагоні про воду розмови були тільки тоді, коли вивезли за Крим і відчинили двері. Проблема води була упродовж усієї дороги. На початку я шукав її з чотирма чайниками, по два в кожній руці, потім навчився орієнтуватися, швидко знаходити водонапірну вежу.
  • На третю добу знайшли дві смужки жерсті. Одну ставили під дві цеглини, іншу ‒ зверху, внизу робили топку і пекли коржі, кип'ятили, варили каву. Ділилися всім. День у день пристосовувалися більше ‒ зробили одну, а потім дві мангалки. Військові, довідавшись, одного разу все це забрали і викинули. Але ми вже навчилися виживати: знову все це відновили і були обережнішими, на цьому до кінця дороги щось собі готували. Лише двічі давали гаряче ‒ юшку зі смердючої риби. Хліб був житній, теж один-два рази.
  • Смерті були, але тіла забирали. У сусідньому вагоні було багато чоловіків, і вони, мабуть, готувалися рити могилу. Дізнавшись про мету скупчення 3-4 чоловіків, усіх розігнали, а труп забрали. На одній станції труп віддали мусульманину, казанському татарину. Він сам відгукнувся, шукав, де є мертвий, адже бачив, як під час проходження потягу військові залишають трупи серед колій, а інші спеціально вивозять на звалище. Тоді він поклявся і прийшов до нас, як велів його старий батько. Він все твердив: «Я мусульманин, ми все зробимо за шаріатом».
  • Я у свідченні писав, що розподіл йшов за кількістю голів. Як худобу нас поселили всіх у чотирьох бараках, наш був без даху, інші добудовані. Величезні приміщення, як танцмайданчики зі стовпами-підпорами для стелі, заповнені дерев'яними ліжками, що кишать живими тарганами. Одне ліжко на дві особи. Хоча нас було п'ять осіб ‒ тато, дядько, я і мама з сестрою ‒ нам показали два ліжка. Прив'язали чотири палиці й обмотали тканиною, у мами виявилися і простирадла. У цьому бараці, думаю, було не менше 30 сімей. Ліжка стояли в три ряди, були й бічні ліжка.
  • З нами до Ковровського лісопункту прибуло у спецвагонах наше районне начальство: секретарі райкому, начальник міліції та інші партійні керівники, командири партизанів. Але вони незабаром отримали дозвіл на виїзд за своїм бажанням, вибір комендатури.
  • Я писав у своєму свідченні про мого рідного дядька, брата мами. Його сім'я з мамою, моєю бабусею, потрапила в Самаркандську область, Карадар'я. Йому дозволили туди виїхати, це було в липні-серпні. До його приїзду його дружина, моя бабуся, син і дві дівчинки померли від усіх жахів депортації: голоду, хвороб, малярії, дизентерії, і він помер менше ніж через 6 місяців від горя, втрат.
  • Взимку 1945 року нам видали борошна на кожного члена сім'ї багато, по-моєму, 10 кілограмів, в інших комендатурах дали пшеницею один раз, іншого разу вже не було. Гроші в кредит ‒ 5000 рублів на сім'ю ‒ ми не отримували, але чули. А хто отримав тоді, це була вартість 10 буханок хліба, а коли віддавати ‒ один кілограм пшениці коштував один рубль. І дуже душили, щоб кримські татари виплатили борг. Але через те, що це було неможливо, то держава списала ці борги.
  • Про покарання. Бачили, відомо, що в кожній комендатурі висів великий стенд, де повідомлялося: згідно з рішенням ДКО №... й інше, за порушення комендантського режиму покарання 10 років (дружина каже, що було 20 років каторжних робіт). У 1946 році мій друг, він старший за мене, Аблялім Феттаєв одружився і з дружиною поїхав в Узбекистан, їх в дорозі зловили й обох засудили на три роки таборів суворого режиму. А моя своячка, покійна Есма Сейдаметова у 1948 році поїхала за п'ять кілометрів до родичів і подруги на весілля, її в дорозі впізнали ‒ татарка, повідомили в міліцію міста Беговат, посадили за ґрати. Добре, що її тато був впливовий чоловік, партизан, він з комендантом нашим приїхав до райцентру і їй присудили п'ять діб.
  • Дружина моя розповідала, що Джеваїр, заручену дівчину, зґвалтував Смаїлджан, завмаг і незабаром приїхав сватати. Вона відмовилася. Смаїлджан не поїхав, зібрав літніх людей, її вмовили і вони одружилися. Вона зараз жива, 82 роки, її фото публікувалося в наших газетах.
  • Я у 1960 році закінчив медичний інститут, працював лікарем, головним лікарем. головним спеціалістом облздороввідділу. Був двічі представлений облрадою і Ленінабадським обкомом КПРС на заслуженого лікаря республіки. Одного разу обговорювалося питання про нагородження орденом Леніна, але рішення уникали, не знаю, за національною ознакою чи ні. Але до 50-річчя був нагороджений медаллю «За трудову доблесть», тобто «жив, у маслі катався», але з 1944 року мріяв і прагнув до Криму, в Судак. Обмірковував плани облаштування, але ніколи не думав, що чинитимуть стільки перешкод, особливо, коли всі депортовані народи (окрім радянських німців, турків-месхетинців і кримських татар ‒ КР) були повернуті та відновлені у правах, а про нас «забули». Сталіна вже давно немає, але кримських татар, які приїхали до Криму, знову двічі, тричі виселяли насильно з побиттям. В одному інформаційному листі Національного руху писали, що в Криму прописали 12 осіб, але за цей час посадили 15.
  • Один з моїх предків по батьку був к'адій (суддя ‒ КР), жив у Кадіковці, тобто в К'адікой (село під Севастополем, зараз один з міських мікрорайонів ‒ КР). У К'адікой жили декілька поколінь моїх предків, частиною клану переїхавши з Карасувбазара (Білогірська ‒ КР) до Балаклави. Їх, звичайно, вже давно немає, частину знищила російська влада, іншу частину ‒ радянська. І мені Ленінабадський облвиконком у 1991 році дав відношення, лист до голови міськвиконкому з проханням забезпечити житлом, працевлаштувати ветерана, заслуженого лікаря. І що виконком гарантував Севастополю надати аналогічне житло для потреб міста. Мене внесли до списків пільговиків, і я у травні 1993 року отримав трикімнатну квартиру, не маючи прописки, був прийнятий на роботу ‒ не було лікарів моєї спеціальності. І до цього дня працюю, сьогодні ‒ 5 вересня 2009 року ‒ останній день, мені виповнюється 80 років, збираюся звільнитися.

Шановний читачу, історику. Ще дуже багато горя і принижень було під час комендантського режиму. Так, я ледь не потрапив на 20 років каторжних робіт під час навчання в Ташкенті. Подіяли лестощі і прохання: моя провина в тому, що я хочу навчатися!!! ‒ мене випустили з камери. Було багато поганого, що ображає і принижує, але все одно я став лікарем вищої категорії, яку підтверджував п'ять разів.

Мені 80 років, працюю, у мене троє дітей, шестеро онуків, дружина.

(Спогад від 5 вересня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків

XS
SM
MD
LG