Доступність посилання

ТОП новини

«Якщо просто жалітися, Крим ми ніколи не повернемо»: Сергій Куніцин про анексію та деокупацію


Сергій Куніцин

Сергій Куніцин ‒ одна зі знакових постатей у кримській політиці: він встиг побувати й головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, і головою Севастопольської міської державної адміністрації, і представником президента України у розпал анексії півострова Росією. В ефірі Радіо Крим.Реалії ведучий Сергій Мокрушин розмовляє з Сергієм Куніциним про події 2014 року, долю сімферопольської «Таврії» та перспективи деокупації Криму.

‒ У момент початку окупації Криму ви були народним депутатом. Як ці події торкнулися вас?

‒ Почнемо з того, що за тиждень до захоплення Криму я захищав докторську дисертацію в Таврійському національному університеті. Захист мав відбутися ще у грудні 2013 року, але ректор Микола Багров сказав мені, що йому особисто зателефонував Віктор Янукович: «Куніцин на Майдані командує афганцями, він не повинен захиститися». Людей тоді просто не пустили до університету. Потім, уже після перемоги Майдану, Багров мені зателефонував і сказав приїжджати, і в результаті 20 лютого 2014 року я захистив докторську дисертацію. До мене прийшли низка депутатів Верховної Ради Криму і сказали: «Сергію Володимировичу, ми хочемо запропонувати тобі повернутися прем'єр-міністром Криму. Ми знаємо, що ти з Майдану, але ти більше ніж шість років був прем'єром. Нехай будеш ти, ніж хтось із «Правого сектора» або зі «Свободи».

‒ Тобто в Криму готувалися до того, що зміниться влада, але йшлося тільки про Україну?

Я одразу сказав як людина, яка дещо розуміє, що це переодягнений спецназ, а не «самооборона»

‒ Так, революція перемогла, вони це зрозуміли. Але я сказав, що на це потрібна згода виконувача обов'язків президента Олександра Турчинова, а потім вже відбувається голосування за кандидатуру. Насправді увечері мені сказали, що є 60 голосів, тобто достатньо. Я повернувся до Києва, але тут почалася така політична боротьба, афганці Майдану запропонували мені піти міністром оборони. Потім Мустафа Джемілєв і Рефат Чубаров сказали, що готові мене підтримати. Але тут вже почалися внутрішні торги: як це, мовляв, Куніцина з партії «Удар» туди відіслати? Тоді вони вирішили делегувати туди Андрія Сенченка, якраз були кримськотатарські мітинги біля Верховної Ради Криму. Мені здається, якби одразу було ухвалене рішення і я б поїхав туди, і ми б провели сесію і вирішили б питання інакше, то, напевно, ми не допустили б усіх цих подій. А так ми програли тиждень. Коли захопили будівлю уряду Верховної Ради Криму, мене покликав Турчинов, і ми подивилися відео. Я одразу сказав як людина, яка дещо розуміє, що це переодягнений спецназ, а не «самооборона».

Мустафа Джемілєв і Рефат Чубаров
Мустафа Джемілєв і Рефат Чубаров

‒ І в цих умовах 27 лютого Турчинов призначає вас представником президента в Криму.​

Охоронці доповіли мені, що в аеропорту приблизно дві сотні озброєних людей, снайпери, можуть стріляти. Я сказав, нехай стріляють

‒ Так, і я сказав йому, що поїду до Криму, але боюся, щоб не було пізно ‒ треба діяти. Вранці я полетів у Сімферополь. Голова Держприкордонслужби сказав, що мене там зустрінуть прикордонники на БТРах, але я вийшов ‒ нічого подібного. Приїхала тільки служба державної охорони, начальник митниці й усе. Я зібрався їхати в представництво, і тут у мене відбулася телефонна розмова з Володимиром Константиновим. Він сказав: «Сергію Володимировичу, не рекомендую їхати, тому що події розгортаються». Охоронці доповіли мені, що в аеропорту близько двох сотень озброєних людей, снайпери, можуть стріляти. Я сказав, нехай стріляють. Мабуть, коли вони зрозуміли, що я не зупинюся, спецназ захопив представництво президента, я поїхав до начальника главку міліції Валерія Радченка. Зібрав там нараду всіх силовиків. Приїхав Ігор Воронченко ‒ нині командувач ВМС, а тоді берегової оборони. Вони всі зітхнули: слава богу, хоч координатор приїхав. Ми почали діяти. Я скажу, що і Радченко, і начальник міліції в Севастополі Олександр Гончаров, яких призначили при Януковичі, повелися коректно ‒ написали заяви та пішли. Ми з Арсеном Аваковим поставили нових, але час, на жаль, був втрачений.

Забколокована будівля Совміну Криму, 2014 рік
Забколокована будівля Совміну Криму, 2014 рік

‒ Ви маєте на увазі, що українська влада втратила момент для організації збройного спротиву анексії?​

Сил і коштів було достатньо

‒ Сил і коштів було достатньо. У Сімферополі стояла бригада внутрішніх військ, був підрозділ «Альфа» та інші. Але вся проблема в тому, що втрачений тиждень був стратегічно важливим. Коли я викликав командирів «Альфи» та «Беркута» ‒ у них 600 підготовлених бійців ‒ то з розмови з ними зрозумів, що вони вже пару днів як здалися в полон, скажімо так. «Беркут» сидів на базі й боявся, що з ними буде розправа після «Майдану». Я їм сказав, якщо ви підтримаєте Україну, то ніяких проблем у вас не буде ‒ я був уповноважений це сказати. Але ми запізнилися. Я кілька днів працював у главку міліції, тому що там був урядовий зв'язок, і потім ті, хто захоплював півострів, зрозуміли, що ми почали координацію. Кілька сотень людей захопили главк, я перемістився в СБУ ‒ через два дні захопили СБУ. Мене ізолювали від усіх подій. Я зателефонував Турчинову та запропонував негайно провести засідання Верховної Ради України та в першому читанні увалити закон, щоб делегувати Криму усі повноваження, окрім суверенітету ‒ все, що вони хочуть. Майдан переміг, але усі структури, особливо силові, пронизані Януковичем, ми слабкі. Тим більше що такий прецедент вже був на початку 1990 років, коли вдалося зберегти Крим.

‒ Ви думаєте, що подібний крок завадив би Росії захопити півострів?​

Росіянам потрібен був Севастополь – вони боялися, що на Чорному морі у них не залишиться баз

‒ Ми б нівелювали сенс референдуму. Вони ж спочатку не ставили питання відділення ‒ тільки широкої автономії. Треба було дати цю автономію. Ви хочете мову, культуру, 100% бюджету? Все заберіть, але у складі України. Тоді можна було б і світовій спільноті, і кримчанам сказати, що Україна все віддає, що нова влада демократична, йде назустріч. Ми ж ухвалили в 1992 році закон про розмежування повноважень між Києвом і Сімферополем, який діяв до Юрія Мєшкова. Але мене не почули. При цьому був же план у Києві ‒ я його бачив. Міністерство оборони та Генштаб знали, що Росія готує захоплення і ще 20-21 лютого надали його на затвердження. Можна було наявними силами блокувати Керченську переправу, взяти важливі об'єкти під охорону. Уже практично висувалися елітні підрозділи, але в останній момент план не був затверджений. Наскільки я знаю, нагорі була виголошена фраза: «Не час, вони підуть». Я зателефонував до Києва і сказав: «Ви глибоко помиляєтеся, вони не підуть». Тим більше, що якраз скасували горезвісний закон щодо російської регіональної мови ‒ тоді не треба було цього робити, тому що люди і так на Донбасі й у Криму зашорені. Нехай рішення потім ветували, але росіяни на цьому зіграли. По суті, їм потрібний був Севастополь ‒ вони боялися, що на Чорному морі у них не залишиться баз. Новоросійськ ‒ дуже невдалий порт. Мені здається, росіяни боялися, що влада після Майдану розірве угоду, прийдуть американці тощо. Крим їх мало цікавив. Але коли ми відмовилися від спротиву ‒ чого б не забрати? А коли так все легко дається, чого б не забрати всю Лівобережну Україну? Що залишиться ‒ нехай іде в Європу. Виглядало це приблизно так. Тому, якби вперлися в Криму, показали б зуби ‒ навіть не треба було б нікого вбивати, тим більше що Володимир Путін говорив, ніби «зелені чоловічки» не його ‒ і навіть якби при цьому втратили Крим, я думаю, що не було б Донбасу. Але не було політичної волі в Києві... Треба було робити сміливі кроки, які б знезброювали.

Російські військовослужбовці без знаків розрізнення в Криму, 2014 рік
Російські військовослужбовці без знаків розрізнення в Криму, 2014 рік

‒ Тобто ви вважаєте, що Росія таким чином перевіряла Україну, її реакцію?

‒ Послали ж таки не батальйони, а дві групи спецназу по 50 осіб. Впоратися з цими людьми сил було достатньо. У тебе в країні незрозумілі люди з кулеметами захоплюють головні урядові будівлі! Сенс не в тому, що ми зараз мудруємо. Мені зараз починають говорити, що Крим відколовся, тому що республіка. Та не тому! Донецьк і Луганськ що, були республіками? Не було у Криму повноважень проводити такі референдуми. Тим більше такий серйозний референдум ‒ за два тижні, без обговорень і політичних дискусій. Звичайно, дуже серйозно працювали спецслужби, дуже багато було завербованих людей аж до таксистів. Росія давно до цього готувалася, на Чорноморському флоті працювала розвідка. Вони бачили тенденції в Києві, як поводиться Янукович. Телеканали промивали мізки населенню: коли я приїхав захищати дисертацію, давно знайомі мені люди почали розповідати, що на Майдані американські війська, а в Крим поїдуть потяги з «правосєками». Я їм кажу: ви з глузду з'їхали? Я на Майдані з першого до останнього дня. Після побиття студентів ветерани Афганської війни відразу вийшли проти цього свавілля. Потім у нас було наметове містечко, а взагалі на Майдані було більше ніж три тисячі афганців з усієї України, серед них і з Криму та Севастополя. Так що мене дуже вразило, що в Криму людям вже настільки промили мізки: мовляв, переміг Майдан, і вас тут усіх покінчить, незрозуміло хто.

‒ Під час подій у Криму були й ті ветерани Афганістану, які підтримували анексію, хіба не так?

Я сорок років прожив у Криму і знаю, хто кримчанин. Було абсолютно очевидно, що ніякі це не кримчани

‒ Коли я прилетів до Криму представником президента, я зібрав правління, актив ‒ це все керівники міських і районних афганських організацій ‒ і сказав: «Хлопці, ситуація може дійти до кровопролиття, тому що стоять українські солдати на базах і прийшли російські». Ми ж розуміли, хто такі «зелені чоловічки». Так, були серед членів правління і ті, хто підтримував ці події, але усі прийшли. І ми тоді ухвалили рішення правління: звернутися до ветеранів Афганістану в Криму та в усій Україні, звідки готові були з'їхатися делегації, щоб взятися за руки та встати між українськими й російськими військами, не допустивши кровопролиття. І в цей момент будівлю оточили близько тисячі осіб ‒ переважно переодягнені російські військові, мені охорона доповідала. Прийшли хлопці й кажуть: «Командире, їдь, бо у них завдання тебе заблокувати, а коли ти будеш виходити ‒ побити, покалічити, закидати яйцями й камінням, показати, як «простий кримський народ» ненавидить представника України в Криму». Підготовлені телекамери, яйця, помідори, люди. Я подивився відео ‒ я сорок років прожив у Криму і знаю, хто кримчанин, у кого який акцент. Було абсолютно очевидно, що ніякі це не кримчани, окрім хіба що роззяв. Тоді чоловік 60-70 афганців взялися за руки у дві лінії, і я вискочив до машини. Я не боявся, що мене поб'ють або скалічать ‒ у мене поранення, контузії, мене мало можна чим налякати. Я не хотів, щоб вони відзняли цю картинку. І в підсумку мене прикрили навіть ті, хто не підтримував Україну. Безумовно, є й ті, хто залишився з тієї сторони, брав участь у «самообороні» ‒ ну, на милування нема силування.

Арсен Аваков і Олександр Турчинов, 2014 рік
Арсен Аваков і Олександр Турчинов, 2014 рік

‒ Наприкінці березня 2014 року ви подали у відставку з посади представника президента України в Криму. Чому?

‒ Я вже повернувся з Криму ‒ розумів, що мене там заарештують. Приїхав, доповів Турчинову та силовикам. Мені постійно, щодня телефонували командири підрозділів морських піхотинців, кораблів, які в Донузлаві ганяли. Вони просили ухвалити рішення, дати команду, наказ захищатися тощо. Коли я зрозумів, що всього цього не буде ‒ а я в цьому брати участь не хочу, тому що мені вже соромно було розмовляти з командирами ‒ я на знак протесту на передачі у Савіка Шустера подав у відставку. У результаті мене звільнили «за неналежне виконання обов'язків». Мені сказали, що я не поїхав у представництво, не зайшов до кабінету і не почав офіційно там працювати. А я кажу, що на відміну від вас я там був. Я навіть подав до суду. Потім вже Петро Порошенко став президентом і сказав, що я належним чином виконував свої обов'язки, тому що він бачив це. Ми підписали мирову угоду, і наказ змінили, тому що я все одно б виграв суд. У результаті мене звільнили з формулюванням «за власним бажанням».

‒ Згодом ви почали відновлювати футбольний клуб «Таврія» на території материкової України. Він зараз грає у Другій лізі, можна сказати, не дуже успішно. Як ви гадаєте, чи вийде повернути йому колишню славу?

‒ Всі ці роки після Майдану я займався важкими напрямами ‒ я очолюю Всеукраїнську асоціацію ветеранів Афганістану та АТО, це 70 тисяч учасників бойових дій. Я віцепрезидент Федерації футболу України й до недавнього часу був президентом Федерації футболу Криму. Це все витратні, але політично важливі рішення. Адже щодо Криму досі не ухвалена програма на державному рівні, яка передбачила б дії влади для повернення Донбасу та Криму. Немає дорожньої карти. Хто що придумає, той те і робить. Футбольний клуб «Таврія», відновлений нами на території Берислава Херсонської області, у 85 кілометрах від адміністративного кордону з Кримом ‒ один з небагатьох успіхів української політики в цьому напрямку. Також ми перевели до Києва Таврійський університет імені Вернадського, який очолює Володимир Казарін, а я там голова наглядової ради. І там вже десятки викладачів, шість тисяч студентів, понад тисячу з них ‒ з Криму. Виш розвивається, відкриваються нові факультети. Але це кроки не самої влади, а з нашої подачі. Що стосується «Таврії», ідея була хороша, вже четвертий рік команда грає. Ми допомагали їй як могли. У 2018 році був дуже сильний склад, трохи не вистачило, щоб вийти до Першої ліги. Ми виділили землю в Бериславі разом з районною радою, вони дали мільйон гривень, я перерахував туди 10 мільйонів депутатських коштів на будівництво стадіону. Реально сьогодні вже є проєкт, земля, мережі, можна збудувати першу чергу, і клуб може грати на гідному стадіоні. Люди з Криму приїжджають туди через два кордони, щоб подивитися футбольний матч. Я звертався до Порошенка з проханням знайти спонсора для «Таврії» ‒ я звичайний депутат, не губернатор, у мене немає повноважень. Це політичне питання. Якщо «Таврія» зникне, над нами будуть сміятися і на материковій Україні, і в Криму. «Так-так-так», ‒ на цьому все закінчилося. Цього року у мене склалася форс-мажорна ситуація зі здоров'ям, а влада змінилася, і клуб виявився нікому не потрібним. Але, слава богу, ми провели переговори з представниками нової влади, обрали президентом федерації депутата Ігоря Колихаєва, обраного мажоритарником у Бериславі, знайшли спонсора для команди. Звичайно, вона не дуже вдало виступала, бо фінансів не було, багато гравців хороших роз'їхалися. Зараз формується нова команда. Думаю, що у весняний сезон ми побачимо іншу «Таврію», у якої буде завдання грати у Першій лізі. Завдання непрості, але я думаю, що спільними зусиллями ми їх вирішимо. Не повернувши уми, ми не повернемо територію.

Адмінкордон із тимчасово окупованим Кримом, 2014 рік
Адмінкордон із тимчасово окупованим Кримом, 2014 рік

‒ Як ви думаєте, коли ви зможете повернутися до Криму?​

Для Росії це питання закрите, але Україні треба продовжувати відстоювати свої позиції в ООН та в інших міжнародних організаціях

‒ У мене два роки тому мама померла в Красноперекопську. Я не зміг навіть поїхати на похорони, бо мені друзі зателефонували й порадили не приїжджати. Мовляв, поховати дадуть, а потім кинуть у підвал і продаватимуть Україні. Причому ми усі нев'їзні неофіційно, нас ФСБ у списки не внесла ‒ це кримська влада, «самооборона». Мене б не прикордонники затримували, а вони. Я, звичайно, дуже важко це пережив, особливо коли ти стільки років віддав Криму, Севастополю. Хто б що не говорив, дуже багато було зроблено, той же Севастополь упорядкував: і пам'ятник героїчній обороні добудував, і Приморський бульвар реконструював, і дороги робили, і для команди «Севастополь» в прем'єр-лізі стадіон збудували, і Банківську академію збудували, і газове кільце. Коли зараз говорять, що Україна нічого в Криму не робила ‒ озирніться, подивіться. І коли ти не можеш після цього, ти не можеш свою рідну, близьку людину поховати на рідній землі, це дуже важко. Коли поїду до Криму ‒ не знаю. Може бути, коли для цього складуться обставини. Прогнозувати, через скільки років, заняття невдячне, я не Нострадамус. Будемо сподіватися, що все-таки при всіх негативах і до кримського питання повернуться. Зрозуміло, що для Росії це питання закрите, але Україні треба продовжувати відстоювати свої позиції в ООН та в інших міжнародних організаціях. Якщо ми вважаємо, що це наша територія, значить треба робити конкретні кроки, щоб це відбулося. А якщо просто жалітися, голосити, скаржитися, то цього ніколи не станеться. Тому сімферопольська «Таврія», Таврійський університет, той же безвізовий режим ‒ це кроки, щоб кримчани задумалися над тим, що не все так погано в Україні було, є й буде.

(Текст підготував Владислав Ленцев)

Анексія Криму Росією

У лютому 2014 року в Криму з'являлися озброєні люди в формі без розпізнавальних знаків, які захопили будівлю Верховної Ради Криму, Сімферопольський аеропорт, Керченську поромну переправу, інші стратегічні об'єкти, а також блокували дії українських військ. Російська влада спочатку відмовлялася визнавати, що ці озброєні люди є військовослужбовцями російської армії. Пізніше президент Росії Володимир Путін визнав, що це були російські військові.

16 березня 2014 року на території Криму і Севастополя відбувся невизнаний більшістю країн світу «референдум» про статус півострова, за результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ні Україна, ні Європейський союз, ні США не визнали результати голосування на «референдумі». Президент Росії Володимир Путін 18 березня оголосив про «приєднання» Криму до Росії.

Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними і засудили дії Росії. Країни Заходу запровадили економічні санкції. Росія заперечує анексію півострова та називає це «відновленням історичної справедливості». Верховна Рада України офіційно оголосила датою початку тимчасової окупації Криму і Севастополя Росією 20 лютого 2014 року.

XS
SM
MD
LG