Сергій Куніцин ‒ одна зі знакових постатей у кримській політиці: він встиг побувати й головою Ради міністрів Автономної Республіки Крим, і головою Севастопольської міської державної адміністрації, і представником президента України у розпал анексії півострова Росією. В ефірі Радіо Крим.Реалії ведучий Сергій Мокрушин розмовляє з Сергієм Куніциним про події 2014 року, долю сімферопольської «Таврії» та перспективи деокупації Криму.
‒ У момент початку окупації Криму ви були народним депутатом. Як ці події торкнулися вас?
‒ Почнемо з того, що за тиждень до захоплення Криму я захищав докторську дисертацію в Таврійському національному університеті. Захист мав відбутися ще у грудні 2013 року, але ректор Микола Багров сказав мені, що йому особисто зателефонував Віктор Янукович: «Куніцин на Майдані командує афганцями, він не повинен захиститися». Людей тоді просто не пустили до університету. Потім, уже після перемоги Майдану, Багров мені зателефонував і сказав приїжджати, і в результаті 20 лютого 2014 року я захистив докторську дисертацію. До мене прийшли низка депутатів Верховної Ради Криму і сказали: «Сергію Володимировичу, ми хочемо запропонувати тобі повернутися прем'єр-міністром Криму. Ми знаємо, що ти з Майдану, але ти більше ніж шість років був прем'єром. Нехай будеш ти, ніж хтось із «Правого сектора» або зі «Свободи».
‒ Тобто в Криму готувалися до того, що зміниться влада, але йшлося тільки про Україну?
Я одразу сказав як людина, яка дещо розуміє, що це переодягнений спецназ, а не «самооборона»
‒ Так, революція перемогла, вони це зрозуміли. Але я сказав, що на це потрібна згода виконувача обов'язків президента Олександра Турчинова, а потім вже відбувається голосування за кандидатуру. Насправді увечері мені сказали, що є 60 голосів, тобто достатньо. Я повернувся до Києва, але тут почалася така політична боротьба, афганці Майдану запропонували мені піти міністром оборони. Потім Мустафа Джемілєв і Рефат Чубаров сказали, що готові мене підтримати. Але тут вже почалися внутрішні торги: як це, мовляв, Куніцина з партії «Удар» туди відіслати? Тоді вони вирішили делегувати туди Андрія Сенченка, якраз були кримськотатарські мітинги біля Верховної Ради Криму. Мені здається, якби одразу було ухвалене рішення і я б поїхав туди, і ми б провели сесію і вирішили б питання інакше, то, напевно, ми не допустили б усіх цих подій. А так ми програли тиждень. Коли захопили будівлю уряду Верховної Ради Криму, мене покликав Турчинов, і ми подивилися відео. Я одразу сказав як людина, яка дещо розуміє, що це переодягнений спецназ, а не «самооборона».
‒ І в цих умовах 27 лютого Турчинов призначає вас представником президента в Криму.
Охоронці доповіли мені, що в аеропорту приблизно дві сотні озброєних людей, снайпери, можуть стріляти. Я сказав, нехай стріляють
‒ Так, і я сказав йому, що поїду до Криму, але боюся, щоб не було пізно ‒ треба діяти. Вранці я полетів у Сімферополь. Голова Держприкордонслужби сказав, що мене там зустрінуть прикордонники на БТРах, але я вийшов ‒ нічого подібного. Приїхала тільки служба державної охорони, начальник митниці й усе. Я зібрався їхати в представництво, і тут у мене відбулася телефонна розмова з Володимиром Константиновим. Він сказав: «Сергію Володимировичу, не рекомендую їхати, тому що події розгортаються». Охоронці доповіли мені, що в аеропорту близько двох сотень озброєних людей, снайпери, можуть стріляти. Я сказав, нехай стріляють. Мабуть, коли вони зрозуміли, що я не зупинюся, спецназ захопив представництво президента, я поїхав до начальника главку міліції Валерія Радченка. Зібрав там нараду всіх силовиків. Приїхав Ігор Воронченко ‒ нині командувач ВМС, а тоді берегової оборони. Вони всі зітхнули: слава богу, хоч координатор приїхав. Ми почали діяти. Я скажу, що і Радченко, і начальник міліції в Севастополі Олександр Гончаров, яких призначили при Януковичі, повелися коректно ‒ написали заяви та пішли. Ми з Арсеном Аваковим поставили нових, але час, на жаль, був втрачений.
‒ Ви маєте на увазі, що українська влада втратила момент для організації збройного спротиву анексії?
Сил і коштів було достатньо
‒ Сил і коштів було достатньо. У Сімферополі стояла бригада внутрішніх військ, був підрозділ «Альфа» та інші. Але вся проблема в тому, що втрачений тиждень був стратегічно важливим. Коли я викликав командирів «Альфи» та «Беркута» ‒ у них 600 підготовлених бійців ‒ то з розмови з ними зрозумів, що вони вже пару днів як здалися в полон, скажімо так. «Беркут» сидів на базі й боявся, що з ними буде розправа після «Майдану». Я їм сказав, якщо ви підтримаєте Україну, то ніяких проблем у вас не буде ‒ я був уповноважений це сказати. Але ми запізнилися. Я кілька днів працював у главку міліції, тому що там був урядовий зв'язок, і потім ті, хто захоплював півострів, зрозуміли, що ми почали координацію. Кілька сотень людей захопили главк, я перемістився в СБУ ‒ через два дні захопили СБУ. Мене ізолювали від усіх подій. Я зателефонував Турчинову та запропонував негайно провести засідання Верховної Ради України та в першому читанні увалити закон, щоб делегувати Криму усі повноваження, окрім суверенітету ‒ все, що вони хочуть. Майдан переміг, але усі структури, особливо силові, пронизані Януковичем, ми слабкі. Тим більше що такий прецедент вже був на початку 1990 років, коли вдалося зберегти Крим.
‒ Ви думаєте, що подібний крок завадив би Росії захопити півострів?
Росіянам потрібен був Севастополь – вони боялися, що на Чорному морі у них не залишиться баз
‒ Ми б нівелювали сенс референдуму. Вони ж спочатку не ставили питання відділення ‒ тільки широкої автономії. Треба було дати цю автономію. Ви хочете мову, культуру, 100% бюджету? Все заберіть, але у складі України. Тоді можна було б і світовій спільноті, і кримчанам сказати, що Україна все віддає, що нова влада демократична, йде назустріч. Ми ж ухвалили в 1992 році закон про розмежування повноважень між Києвом і Сімферополем, який діяв до Юрія Мєшкова. Але мене не почули. При цьому був же план у Києві ‒ я його бачив. Міністерство оборони та Генштаб знали, що Росія готує захоплення і ще 20-21 лютого надали його на затвердження. Можна було наявними силами блокувати Керченську переправу, взяти важливі об'єкти під охорону. Уже практично висувалися елітні підрозділи, але в останній момент план не був затверджений. Наскільки я знаю, нагорі була виголошена фраза: «Не час, вони підуть». Я зателефонував до Києва і сказав: «Ви глибоко помиляєтеся, вони не підуть». Тим більше, що якраз скасували горезвісний закон щодо російської регіональної мови ‒ тоді не треба було цього робити, тому що люди і так на Донбасі й у Криму зашорені. Нехай рішення потім ветували, але росіяни на цьому зіграли. По суті, їм потрібний був Севастополь ‒ вони боялися, що на Чорному морі у них не залишиться баз. Новоросійськ ‒ дуже невдалий порт. Мені здається, росіяни боялися, що влада після Майдану розірве угоду, прийдуть американці тощо. Крим їх мало цікавив. Але коли ми відмовилися від спротиву ‒ чого б не забрати? А коли так все легко дається, чого б не забрати всю Лівобережну Україну? Що залишиться ‒ нехай іде в Європу. Виглядало це приблизно так. Тому, якби вперлися в Криму, показали б зуби ‒ навіть не треба було б нікого вбивати, тим більше що Володимир Путін говорив, ніби «зелені чоловічки» не його ‒ і навіть якби при цьому втратили Крим, я думаю, що не було б Донбасу. Але не було політичної волі в Києві... Треба було робити сміливі кроки, які б знезброювали.
‒ Тобто ви вважаєте, що Росія таким чином перевіряла Україну, її реакцію?
‒ Послали ж таки не батальйони, а дві групи спецназу по 50 осіб. Впоратися з цими людьми сил було достатньо. У тебе в країні незрозумілі люди з кулеметами захоплюють головні урядові будівлі! Сенс не в тому, що ми зараз мудруємо. Мені зараз починають говорити, що Крим відколовся, тому що республіка. Та не тому! Донецьк і Луганськ що, були республіками? Не було у Криму повноважень проводити такі референдуми. Тим більше такий серйозний референдум ‒ за два тижні, без обговорень і політичних дискусій. Звичайно, дуже серйозно працювали спецслужби, дуже багато було завербованих людей аж до таксистів. Росія давно до цього готувалася, на Чорноморському флоті працювала розвідка. Вони бачили тенденції в Києві, як поводиться Янукович. Телеканали промивали мізки населенню: коли я приїхав захищати дисертацію, давно знайомі мені люди почали розповідати, що на Майдані американські війська, а в Крим поїдуть потяги з «правосєками». Я їм кажу: ви з глузду з'їхали? Я на Майдані з першого до останнього дня. Після побиття студентів ветерани Афганської війни відразу вийшли проти цього свавілля. Потім у нас було наметове містечко, а взагалі на Майдані було більше ніж три тисячі афганців з усієї України, серед них і з Криму та Севастополя. Так що мене дуже вразило, що в Криму людям вже настільки промили мізки: мовляв, переміг Майдан, і вас тут усіх покінчить, незрозуміло хто.
‒ Під час подій у Криму були й ті ветерани Афганістану, які підтримували анексію, хіба не так?
Я сорок років прожив у Криму і знаю, хто кримчанин. Було абсолютно очевидно, що ніякі це не кримчани
‒ Коли я прилетів до Криму представником президента, я зібрав правління, актив ‒ це все керівники міських і районних афганських організацій ‒ і сказав: «Хлопці, ситуація може дійти до кровопролиття, тому що стоять українські солдати на базах і прийшли російські». Ми ж розуміли, хто такі «зелені чоловічки». Так, були серед членів правління і ті, хто підтримував ці події, але усі прийшли. І ми тоді ухвалили рішення правління: звернутися до ветеранів Афганістану в Криму та в усій Україні, звідки готові були з'їхатися делегації, щоб взятися за руки та встати між українськими й російськими військами, не допустивши кровопролиття. І в цей момент будівлю оточили близько тисячі осіб ‒ переважно переодягнені російські військові, мені охорона доповідала. Прийшли хлопці й кажуть: «Командире, їдь, бо у них завдання тебе заблокувати, а коли ти будеш виходити ‒ побити, покалічити, закидати яйцями й камінням, показати, як «простий кримський народ» ненавидить представника України в Криму». Підготовлені телекамери, яйця, помідори, люди. Я подивився відео ‒ я сорок років прожив у Криму і знаю, хто кримчанин, у кого який акцент. Було абсолютно очевидно, що ніякі це не кримчани, окрім хіба що роззяв. Тоді чоловік 60-70 афганців взялися за руки у дві лінії, і я вискочив до машини. Я не боявся, що мене поб'ють або скалічать ‒ у мене поранення, контузії, мене мало можна чим налякати. Я не хотів, щоб вони відзняли цю картинку. І в підсумку мене прикрили навіть ті, хто не підтримував Україну. Безумовно, є й ті, хто залишився з тієї сторони, брав участь у «самообороні» ‒ ну, на милування нема силування.
‒ Наприкінці березня 2014 року ви подали у відставку з посади представника президента України в Криму. Чому?
‒ Я вже повернувся з Криму ‒ розумів, що мене там заарештують. Приїхав, доповів Турчинову та силовикам. Мені постійно, щодня телефонували командири підрозділів морських піхотинців, кораблів, які в Донузлаві ганяли. Вони просили ухвалити рішення, дати команду, наказ захищатися тощо. Коли я зрозумів, що всього цього не буде ‒ а я в цьому брати участь не хочу, тому що мені вже соромно було розмовляти з командирами ‒ я на знак протесту на передачі у Савіка Шустера подав у відставку. У результаті мене звільнили «за неналежне виконання обов'язків». Мені сказали, що я не поїхав у представництво, не зайшов до кабінету і не почав офіційно там працювати. А я кажу, що на відміну від вас я там був. Я навіть подав до суду. Потім вже Петро Порошенко став президентом і сказав, що я належним чином виконував свої обов'язки, тому що він бачив це. Ми підписали мирову угоду, і наказ змінили, тому що я все одно б виграв суд. У результаті мене звільнили з формулюванням «за власним бажанням».
‒ Згодом ви почали відновлювати футбольний клуб «Таврія» на території материкової України. Він зараз грає у Другій лізі, можна сказати, не дуже успішно. Як ви гадаєте, чи вийде повернути йому колишню славу?
‒ Всі ці роки після Майдану я займався важкими напрямами ‒ я очолюю Всеукраїнську асоціацію ветеранів Афганістану та АТО, це 70 тисяч учасників бойових дій. Я віцепрезидент Федерації футболу України й до недавнього часу був президентом Федерації футболу Криму. Це все витратні, але політично важливі рішення. Адже щодо Криму досі не ухвалена програма на державному рівні, яка передбачила б дії влади для повернення Донбасу та Криму. Немає дорожньої карти. Хто що придумає, той те і робить. Футбольний клуб «Таврія», відновлений нами на території Берислава Херсонської області, у 85 кілометрах від адміністративного кордону з Кримом ‒ один з небагатьох успіхів української політики в цьому напрямку. Також ми перевели до Києва Таврійський університет імені Вернадського, який очолює Володимир Казарін, а я там голова наглядової ради. І там вже десятки викладачів, шість тисяч студентів, понад тисячу з них ‒ з Криму. Виш розвивається, відкриваються нові факультети. Але це кроки не самої влади, а з нашої подачі. Що стосується «Таврії», ідея була хороша, вже четвертий рік команда грає. Ми допомагали їй як могли. У 2018 році був дуже сильний склад, трохи не вистачило, щоб вийти до Першої ліги. Ми виділили землю в Бериславі разом з районною радою, вони дали мільйон гривень, я перерахував туди 10 мільйонів депутатських коштів на будівництво стадіону. Реально сьогодні вже є проєкт, земля, мережі, можна збудувати першу чергу, і клуб може грати на гідному стадіоні. Люди з Криму приїжджають туди через два кордони, щоб подивитися футбольний матч. Я звертався до Порошенка з проханням знайти спонсора для «Таврії» ‒ я звичайний депутат, не губернатор, у мене немає повноважень. Це політичне питання. Якщо «Таврія» зникне, над нами будуть сміятися і на материковій Україні, і в Криму. «Так-так-так», ‒ на цьому все закінчилося. Цього року у мене склалася форс-мажорна ситуація зі здоров'ям, а влада змінилася, і клуб виявився нікому не потрібним. Але, слава богу, ми провели переговори з представниками нової влади, обрали президентом федерації депутата Ігоря Колихаєва, обраного мажоритарником у Бериславі, знайшли спонсора для команди. Звичайно, вона не дуже вдало виступала, бо фінансів не було, багато гравців хороших роз'їхалися. Зараз формується нова команда. Думаю, що у весняний сезон ми побачимо іншу «Таврію», у якої буде завдання грати у Першій лізі. Завдання непрості, але я думаю, що спільними зусиллями ми їх вирішимо. Не повернувши уми, ми не повернемо територію.
‒ Як ви думаєте, коли ви зможете повернутися до Криму?
Для Росії це питання закрите, але Україні треба продовжувати відстоювати свої позиції в ООН та в інших міжнародних організаціях
‒ У мене два роки тому мама померла в Красноперекопську. Я не зміг навіть поїхати на похорони, бо мені друзі зателефонували й порадили не приїжджати. Мовляв, поховати дадуть, а потім кинуть у підвал і продаватимуть Україні. Причому ми усі нев'їзні неофіційно, нас ФСБ у списки не внесла ‒ це кримська влада, «самооборона». Мене б не прикордонники затримували, а вони. Я, звичайно, дуже важко це пережив, особливо коли ти стільки років віддав Криму, Севастополю. Хто б що не говорив, дуже багато було зроблено, той же Севастополь упорядкував: і пам'ятник героїчній обороні добудував, і Приморський бульвар реконструював, і дороги робили, і для команди «Севастополь» в прем'єр-лізі стадіон збудували, і Банківську академію збудували, і газове кільце. Коли зараз говорять, що Україна нічого в Криму не робила ‒ озирніться, подивіться. І коли ти не можеш після цього, ти не можеш свою рідну, близьку людину поховати на рідній землі, це дуже важко. Коли поїду до Криму ‒ не знаю. Може бути, коли для цього складуться обставини. Прогнозувати, через скільки років, заняття невдячне, я не Нострадамус. Будемо сподіватися, що все-таки при всіх негативах і до кримського питання повернуться. Зрозуміло, що для Росії це питання закрите, але Україні треба продовжувати відстоювати свої позиції в ООН та в інших міжнародних організаціях. Якщо ми вважаємо, що це наша територія, значить треба робити конкретні кроки, щоб це відбулося. А якщо просто жалітися, голосити, скаржитися, то цього ніколи не станеться. Тому сімферопольська «Таврія», Таврійський університет, той же безвізовий режим ‒ це кроки, щоб кримчани задумалися над тим, що не все так погано в Україні було, є й буде.
(Текст підготував Владислав Ленцев)
