1 травня у багатьох країнах відзначається День міжнародної солідарності трудящих, який багато десятиліть був одним із основних свят Радянського Союзу. Після Революції Гідності 2014 року в Україні заборонили компартію і почалася декомунізація, проте в анексованому Росією Криму працює Комуністична партія Російської Федерації.
Чи були і є на півострові інші ліві рухи, крім офіційно представлених у владі? Як ліва ідея проявляється в сучасному російському і українському контекстах? І чи можна в анексованому Криму відстоювати свої права і залишатися політично нейтральним? На ці та інші актуальні питання в студії Радіо Крим.Реалії разом із ведучим Сергієм Громенком відповідає кримський історик і соціальний активіст Максим Осадчук.
– Ліву ідеологію в Крим приніс радянський режим чи було щось до цього?
– Лівий рух і різного роду соціальні ініціативи з'явилися в Російській імперії задовго до 1917 року. Крим тоді був одним із найбільш політизованих регіонів. Партія есерів, меншовики, кримськотатарський й український національні рухи були широко представлені на півострові.
– Яке місце серед них займали більшовики?
– Не було такого, що всі виступали за більшовиків. Більше того, якщо проаналізувати вибори до Установчих зборів 1917 року, то на них у Криму беззастережно перемогла партія соціалістів-революціонерів. Більшовики були далеко не в перших рядах – зайняли, здається, п'яте місце. Вони почали стрімко набирати підтримку в липні-серпні, коли Тимчасовий уряд не впорався зі своїми завданнями, в першу чергу – встановити мир. Більшовики зіграли на цих протиріччях, запропонували людям те, що вони хотіли, а коли вже захопили владу, то утримували її терористичними, диктаторськими методами.
– Чи є єдина точка зору про те, що трапилося з ідеями побудувати комунізм чи соціалізм?
– Українська національна історіографія говорить про те, що в Радянському Союзі був соціалізм - це ГУЛАГ, голод, дефіцит, ковбаса за 2 рублі 20 копійок. Мовляв, такого ми хотіти не можемо в 21-м столітті. З іншого боку, є прорадянські напрямки, які, на щастя, вже віджили своє, – вони говорили, що ми йшли плюс-мінус правильним шляхом, були перегини на місцях, але якби не зла воля Михайла Горбачова, жили б із тієї самої ковбасою. Але якщо аналізувати об'єктивно, то ні про який соціалізм, про який писали Маркс і Ленін, із 1917 по 1991 рік мови бути не може. Це був класичний держкапіталізм, який ближче до перебудовних років переродився в абсолютно звичайний капіталізм. В Україні він знайшов риси дикого олігархічного капіталізму.
– Що з цим можна зробити?
В Україні можуть з'явитися відверто неприємні політичні сили, які будуть розхитувати ситуацію
– Кілька людей – причому ми добре їх знаємо – поділили між собою абсолютно всю економіку країни, поділили між собою медіа, кишенькові політичні партії. І в цьому сенсі я сказав би, що в Україні немає політики – є просто парламентська гра п'яти людей. Якщо ми це не переростемо, можуть з'явитися відверто неприємні політичні сили, які будуть розхитувати ситуацію, грубо кажучи, з лівого боку, але при цьому не конструктивно. Якщо ми хочемо побудувати в Україні демократію і в ідеалі ще соціальну державу, потрібно дивитися скоріше на досвід скандинавських країн, на досвід Західної Європи, де теж багато лівих тенденцій в останні 50-60 років.
– Тобто важливим є правильний баланс між свободою і, що називається, холодильником?
– Принаймні, в плані функціонування демократичного суспільства у нас усе добре. Але якщо ми говоритимемо про кримський контекст, то для багатьох кримчан горезвісні російські пенсії, так звана соціалочка були великим стимулом, щоб зробити вибір на користь Росії. Будемо говорити чесно, що якби українська держава більше думала про задоволення базових соціальних потреб населення, то, можливо, кримчани не велися так масово на ці російські обіцянки 2014 року.
– Як було з лівими рухами в самому Криму після здобуття Україною незалежності?
Молодіжні ліві групи змогли стати досить впливовим рухом і виводити на вулиці сотні людей – а для Сімферополя це великі цифри
– Почнемо з того, що я не вважаю компартію лівої організацією – після 1991 року це була кондова проросійська олігархічна сила. Що стосується більш неформальних лівих молодіжних проектів, швидше орієнтовані на європейські зразки, – так, вони були, і період розквіту цієї низової активності припав на 2007-2013 роки. Велика кількість молодих людей, як правило, марксистських або анархістських переконань, займалися в тому числі створенням студентських профспілок. Один із них – «Студентська дія» – навіть зупинив рішення Кабміну Миколи Азарова про проведення платних послуг у вищих навчальних закладах. 2010 року в мережу злили прейскурант, де перескладання іспиту професору коштувало 900 гривень. На цій хвилі молодіжні ліві групи змогли стати досить впливовим рухом і виводити на вулиці сотні людей – а для Сімферополя це великі цифри. Крім того, були екологічні проекти, які боролися з огорожею публічних просторів, із вирубкою дерев на Південному узбережжі Криму, з неправильними рішеннями уряду Партії регіонів в екологічній сфері.
– І всі ці люди підтримали Україну, коли прийшла Росія?
– Було абсолютно очевидно, що якщо ми хочемо далі створювати незалежне громадянське суспільство знизу, орієнтоване на правильні європейські ліві практики то, звичайно, в Росії робити це категорично неможливо. Тому вибір на користь Майдану, України, боротьби з окупацією були продовженням цієї лівої активності. На жаль, є якась категорія лівої інтелігенції, яка мислить в утопічних термінах і живе в нереальному світі. Вона каже, що Україна і Росія однаково винні у війні, що треба поважати вибір народів Криму – очевидно, відірвана від реальності повістка.
– Добре, а ось зараз, у реаліях анексованого Криму, можливо боротися за свої права і не торкатися при цьому політики, не говорити, що ти лівий?
– Якщо в Росії якийсь соціальний рух досягає певних рамок – згадайте той же рух далекобійників проти системи «Платон» – його тут же починають давити, причому методами суто політичними. Росія – класична поліцейська держава, де силовики виступають не як інструмент, а як частина вертикалі. Багато моїх знайомих у Росії, в Криму говорять, що вирішуватимуть свої маленькі проблеми, знову-таки боротися із забудовами на Південному узбережжі або відстоювати громадські пляжі. Але потім просто приходить «Беркут», який тепер у складі ОМОНу, і розганяє цей рух за милу душу.
Якщо подібні рухи, як у Криму, не ставитимуть перед собою політичні цілі зміни режиму – то у них немає ніякого майбутнього
Російські ліві сили ще в 19-м столітті прийшли до висновку про те, що гарантією хоча б шансу реалізації їхніх програм із соціального реформування може стати тільки політична демократизація в Росії, політична революція. Я глибоко переконаний, що якщо подібні рухи, як у Криму, не ставитимуть перед собою політичні цілі зміни режиму – нехай вони одягатимуть це в більш-менш миролюбну риторичну форму – то у них немає ніякого майбутнього, режим їх задавить. Просто, як правило, власники всіх цих підприємств, які знищують екологію, – це ті ж самі люди, які займають місця в Держдумі, члени партії «Единая Россия», це частина ієрархії російської влади. Будь-яка боротьба з ними – боротьба з режимом. Просто потрібно, щоб люди усвідомили характер речей.
(Текст підготував Владислав Ленцев)
