Ніко Лапунов зустрічає на розі київської вулички. Ще чотири роки тому він би, мабуть, давав інтерв’ю у власному саду на даху Сімферополя. Але сьогодні запрошує до майстерні і школи вишивки. Приміщення повністю відповідає уявленням про житло митців зі старих фільмів.
Тут можна відкривати музей: під вікном стоїть швейна машина, біля іншої стіни раритетний комод 19 століття і камін. Окрасою кімнати є великий круглий стіл із підсвічником і скатертиною, в кутку ледь видно ще один столик, забитий кольоровими іграшками з ниток та роботами Ніко. Він залишив рідний Сімферополь після анексії Криму. За освітою – режисер театру. Спочатку переїхав у Миколаїв, а рік тому оселився в Києві.
Всі описані речі мають свою місію – створювати затишок. Вони ще пам’ятають обстановку кімнати у Сімферополі, перетинали з власником спочатку імпровізований кордон із Кримом, потім їхали з Миколаєва до Києва.
«Тепер у мене нема «доміка»
У Сімферополі Ніко Лапунов прожив 13 років. Вважає, що це майже півжиття. Працював актором, режисером у театрі, який любив. Викладав у дитячій студії «Синій птах» при театрі ляльок, в українському музичному театрі, викладав режисуру в університеті.
«Мій дім – це було відомче житло, його треба було приватизувати, але постійно це відкладав. Тепер у мене нема «доміка».
Коли у Криму з’являлися перші тривожні дзвіночки, він саме ставив виставу, і повністю занурився у цей процес. Крим був уже не такий, як раніше, зміни були помітні, але зрозуміти, що відбувалося, було складно…
Я думав, що зараз наші прийдуть, натовчуть їм пики і цим усе закінчиться, як із Тузлою було
«Потім прийшов до подруги, кажу: «Що коїться?» А вона відповідає: Ти що, не знаєш? І почала мені розповідати, показувати, і тоді на мене напав тваринний страх. Потім я вже сам бачив військові колони. Було все просто незрозуміло, не те щоб страшно. Я думав, що зараз наші прийдуть, натовчуть їм пики і цим усе закінчиться, як із Тузлою було».
Розмови в дусі «Славься, отечество» чулися вдома на кухні і між знайомими на роботі. Дорога туди минала з музикою в навушниках. Відпрацював – і знову навушники. Свою позицію Ніко міг висловити лише в колі друзів-однодумців.
«Це в нас перетворилося на посиденьки. В мене в центрі Сімферополя був садок на даху і ми проводили час там. Ми в саду, нагорі, внизу – «зелені чоловічки». Тоді було не те, щоб весело, але, мабуть, без страху. Він з’явився вже коли я переїхав, разом із усвідомленням всього масштабу того, що трапилось. А на той час було так, начебто ти в кіно, яке в дитинстві дивився: сидиш собі, партизаниш. Мені здавалося, що це все не насправді», – згадує Лапунов.
Засобом для виявлення «своїх» у той час був Facebook. Із багатьма Ніко Лапунов познайомився саме там, а зустрівся особисто вже на материковій Україні. «Зараз я спілкуюся з цими людьми і вони здаються мені ближчими, ніж ті, з якими я прожив 13 років».
«Я віз із собою затишок»
«Я коли їхав звідти, то все з собою забрав. Я навіть садок віз. Це було десь 7 тонн. Мозком я розумів, що не повернуся, але вибирав якесь місто, щоб недалеко вертатися. Тому і Миколаїв, мабуть. Бо була все-таки надія, що це все ненадовго, але я розумів, що повернуся нескоро. В мене є певний стандарт речей, які відповідають за затишок, тому я віз із собою цей затишок, середовище, в якому мені комфортно існувати. Я перевіз більш ніж 20 пташок, золоті рибки, бібліотеку. Коли вже переїхав до Києва, то довелося майже 60% речей просто позбавитися, подарував їх друзям, знайомим. Розумів, що з Києвом буде важче».
Хоч тоді кордону як такого ще не існувало, переїхати було непросто – на весь Сімферополь не знайшлося перевізника, який погодився би вивезти Ніко Лапунова з Криму. Всі відмовлялися.
«Я вже в такому відчаї був – речі зібрані, дрова наломані, як то кажуть, назад вороття нема… На щастя, в мене була знайома сім’я, яка ходила на всі мої вистави, і в них була своя фірма, яка займається перевезенням багажу. Вони знайшли перевізника і аж із-під Харкова – батько з сином приїхали на фурі за мною. Вони дві доби стояли на кордоні, їх не пускали, потім допомагали мені вантажити речі. Ми обмінялися контактами, але телефон поламався. Іноді хочеться зателефонувати їм, ще раз сказати дякую, але всі номери телефону згинули без вороття».
Що саме стало останньою краплею та змусило переїхати, Ніко сказати точно не може. Це відбувалося поступово, рішення прийшло не одразу, але через низку подій: «Коли відбувся «референдум», ми сиділи в кафе в центрі міста, там були закордонні журналісти. Їм цікавило наше ставлення як філологів, вчителів, режисерів, художників, до того, що відбувається. Вони ж іноземці, вони розмовляють і не бояться нічого. А на той час ми уже не могли про щось відкрито говорити, окрім того, що Путін молодець (сміється), про це завжди голосно…
Коли єдина людина на весь заклад, офіціантка, підійшла і тихо сказала, що хтось пішов самооборону попередити, всім довелося покинути кафе. Відбирання в іноземних журналістів камер теж якось вплинуло. Я не можу сказати про щось одне, що це була остання крапля. Це було рішення, сформоване мозком, серцем, душею…»
«В Криму повітря має запах»
«Коли ти їдеш у нікуди, це страшно. Я в Київ так їхав. А в Миколаєві колись працював. Важливо, що люди знають твій потенціал. Тому я зателефонував директору театру і попросив узяти мене на роботу, будь-ким, хоч прибиральником».
У Миколаєві було важко знайти житло. Друзі шукали Ніко квартиру, але коли казали, що він з Криму, деякі люди відмовляли. Ті три роки в Миколаєві він називає ходінням по колу. Там часто турбували спогади про Крим, про роботу, про ті часи. Такі думки заважали рухатися вперед, треба було щось змінювати. Якщо з Сімферополя змусили поїхати обставити, то переїзд до Києва – це вже було свідоме, особисте рішення.
Цей переїзд став простішим, тому що Ніко їхав до друзів. Говорить, жартуючи, що пів року жив у них «на коврику», був майже без грошей і без роботи. «Це була, можливо, не депресія, але відчай точно. Це була тиха внутрішня істерика, хоч я цього не показував».
Навіть у Сімферополі, де море далеко, моє перше відчуття, коли виходжу на вулицю – солоний присмак повітря, водорості, запах гір, сосни, лаванди…
Та ні в Миколаєві, ні в Києві, ні навіть в Одесі повітря не те, яким було в Криму, каже Ніко. Одеське море для нього, як і для багатьох його знайомих, пахне не так: «Навіть у Сімферополі, де море далеко, моє перше відчуття, коли виходжу на вулицю – солоний присмак повітря, водорості, запах гір, сосни, лаванди… В Одесі цього взагалі немає. Я до моря прийшов, і цього запаху не було. І дуже багато людей підтвердили це. Я спочатку думав, що це в мене щось в мозку, що це я сам тобі вигадав і сам у це повірив».
«Моя втеча від реальності»
«Я колись уже казав, що вишивка – це втеча від реальності, це втеча від внутрішнього дискомфорту, втеча від побутового неврівноваження, і тому, коли я вишиваю, мені добре. Я тоді ні про що не думаю. Коли починаю, то вже бачу кінцевий результат і працюю на нього. Для мене це важливо. Я кайфую від процесу, від того, як це все створюється.
Можливо, якби я одразу переїхав до Києва, було б легше вклинитися, тому що тут на той час допомагали переселенцям, а я ж уже приїхав тепер, коли радість щодо політично свідомих українців із Криму закінчилася. Можливо, якщо ти молодший, не важко починати з нуля. Коли я шукав свій театр, то мав невелику торбу з одежею і валізку з книжками. Щось не сподобалося – зібрав речі, купив квиток і поїхав в інше місто. Коли тобі 18-20, це легко, а коли вже 37 – хочеться просто зупинитись і сказати: «А далі що?»
Іноді в тебе в кишені 20 гривень і ти не знаєш, що буде далі. Не буду брехати, в такі моменти шкодував про рішення переїхати. Це було в той час, коли приходило відчуття, ніби ти б’єшся, б’єшся, б’єшся, щось робиш, створюєш, а нічого не відбувається…»
Ніко вже рік живе без справи, якій присвятив 20 років свого життя, – без театру. Роботу за спеціальністю у Києві знайти не вдалося. Та і, мабуть, треба було зробити перерву. Спілкування з акторами вимагає багато душевної сили, тому що працювати потрібно не лише режисером, а й психологом.
«Не вважаю себе біженцем»
«Іноді доводилося чути слова «тебе ніхто сюди не кликав, їдь туди, звідки приїхав, повертайся». Але я нічого не вимагаю від держави. Навіть, якщо переселенцям повинні надавати кошти, я ще ні разу нічого не брав. Тобто є руки, є можливість працювати, я не людина з інвалідністю. Я у своїй країні, я просто переїхав і не вважаю себе біженцем».
Одного разу ПриватБанк заблокував картки всім, у кого кримська прописка. До цього списку потрапив і Ніко. Потрібно було принести довідку переселенця, якої він навіть не отримував, бо працював і платив податки. В його житті від цього документа абсолютно нічого не зміниться.
«Але я не можу сказати, що розчарований нашою державою, чи владою. Я розчарований, мабуть, тому, що ми нікому не потрібні. Реформи хіба що за царя робляться швидко, а якщо ми граємося в демократію, то має бути багато послідовних кроків. І не треба звинувачувати у чомусь наш менталітет».
На кінофестивалі Ніко бачив фільм про падіння Берлінської стіни. Він знімався у Лейпцигу протягом 25 років. Це місто мало вигляд на відео, як і кожне місто України в 90-ті роки: розвал і страх. І коли він вийшов на вулицю, побачивши Лейпциг сучасним, зрозумів, що «це маленьке місто мінялося 25 років, а ми хочемо, щоб вся Україна за 4 роки змінилася? В умовах війни».
«Треба розмовляти українською»
Українською мовою до переїзду він не розмовляв, хоч, звичайно, розумів її, адже працював в українському театрі
Під час розмови Ніко іноді робить невеликі паузи, щоб підібрати правильне слово. Коли сказав «на протязі», поспішив сам себе виправити, пояснюючи, що протяг – це потік повітря, тому треба говорити «упродовж». Українською мовою до переїзду він не розмовляв, хоч, звичайно, розумів її, адже працював в українському театрі.
«У школі був один вчитель, який дуже цікаво розповідав українською, але нам завжди казали, що це сільська мова», – згадує він.
Ніко почав говорити українською тут, коли йшов на зустріч із Юрієм Мельничуком. Він на той час був куратором із текстилю в музеї ім. Олеся Гончара.
«Для мене Юрій Мельничук був гуру. Це зараз пан Юрій у нас тут теж викладає, ми бачимося раз на тиждень, спілкуємося. А тоді це був якийсь такий небожитель, дослідник української вишивки і я подумав, що це ж треба розмовляти українською, і якось так воно вийшло. Я дуже встидався, що іноді неправильно щось говорю і зараз десь помиляюся, але на той час страх зник, і я почав спілкуватися. Якось воно безболісно вийшло. Можливо, я пишу більше українською. На той час я вже писав нею, мені якось писати не те, що зручніше, а впевненіше. Коли ти пишеш, то можеш потім щось виправити».
«Це будуть ті ж самі люди»
Про повернення у Крим Ніко думає все менше і менше. Вважає, що час, проведений у мріях – втрачений час. Він не хоче мріяти і при цьому нічого не робити, бо фізично не може вплинути на повернення півострова. Він не знає, чи готовий буде повернутися, коли Сімферополь знову стане українським. Одна частина людей впевнено хоче цього, а друга – вагається, тому що там будуть ті ж люди, які нещодавно кричали: «Росія! А потім шапки поміняли, і говорять: нас обманули, ми такі бідолашні, нещасні… Це будуть ті ж самі люди, і нічого не зміниться». Це дуже важке питання і відповісти однозначно він не може. В думках Ніко Лапунова Крим – це імпровізована річка, в яку повернутися двічі можна, але там уже буде інша вода, інша температура і все не те, що колись.
«Повернутися знову ж туди, до тих людей я не хочу. Там, де був один раз щасливий, вдруге не будеш. Можливо, це тільки гарні слова, а, можливо, правда, я не перевіряв…»
Авторка матеріалу – Ірина Пельц, студентка 4 курсу Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, авторка фото – Інна Мокродій, студентка Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка
