Доступність посилання

ТОП новини

Про права корінних народів


Книга Наталії Беліцер «Кримські татари як корінний народ: Історія питання та сучасні реалії»

Міжнаціональні відносини ‒ одна з найскладніших сфер людського співжиття і державного устрою. Якщо послухати міркування про проблеми цієї сфери деяких сучасних політиків і активістів, то стає зрозуміло, що це рівень дитячого садка, як говорив один мій знайомий, «дитячий лепет на галявині». Це стосується і твердження про безліч автономій в Україні, і не розуміння різниці між діаспорою та корінним народом, і тези про «територіальну» автономію, і нерозуміння сутності та ролі автономій взагалі.

Річ у тім, що за СРСР теорія міжнаціональних відносин рідко вивчалася у вишах. Причина проста ‒ практика міжнаціональних відносин та її теорія грубо розходилися, тому факти негараздів у цій сфері просто приховувалися. Офіційно марксистська партія керувалася теорією класової боротьби, яка стверджувала, що в кожної нації, як і в кожній національній культурі, є як би дві нації і дві культури ‒ буржуазна для багатіїв і пролетарська для бідняків, і що вони протилежні за своїми цілями.

Неспроможність цієї теорії стала очевидною під час підготовки перевороту в Росії. Сталін, як стверджує Троцький у своїй книзі «Сталін», тезово та під жорсткою редактурою Леніна (пам'ятаєте, у 1913 році Ленін у листі Горькому: «У нас один чудовий грузин засів і пише для «Просвещения» велику статтю...»?), пише статтю «Марксизм і національне питання». Але це вже теорія не марксистської, а марксистсько-ленінської партії. Сталін вперше дає визначення нації ‒ спільність людей, пов'язаних єдиною історією, економікою, культурою, звичаями, мовою, територією проживання. Пізніше, після ганебного рукоприкладства Орджонікідзе, Володимир Ленін сам напише дві статті «Про право націй на самовизначення» та «Про національну гордість великоросів», які і стануть, нібито, теоретичною основою держави в національному питанні. У ній Ленін за кожною нацією обстоює право на самовизначення аж до відокремлення. На цій основі у 1922 році буде збудований СРСР, який складається з 15-ти великих республік, безлічі автономних республік, областей, округів, районів.


Але потім теза про відокремлення навіть у теорії починає замовчуватися. А на практиці його провідники зазанють жорстоких репресій, аж до розстрілу. Значно пізніше, вже у брежнєвські часи, це дало можливість національним меншинам і деяким корінним народам, як, наприклад, кримським татарам та іншим, розгорнути національні рухи за звільнення під гаслом усунення порушення ленінської національної політики в СРСР, що змушувало правлячу партію стримати репресії і ставитися до таких вимог більш лояльно. Саме порушення «ленінської національної політики» стало врешті-решт одним з факторів, що призвели до розпаду СРСР на національні держави.

Звичайно, при цьому практика правлячої в СРСР партії грубо ігнорувала інші напрацювання в галузі міжнаціональних відносин. А сюди треба віднести книгу Дмитра Донцова «Націоналізм», Миколи Сциборського «Націократія», його ж начерк конституції, а також і пасіонарну теорію етногенезу Льва Гумільова, викладену ним у багатьох книгах, а також роботи багатьох інших авторів. Вони багато додали до розуміння процесу утворення національних держав і колективних прав націй.

Подальший розвиток теорії міжнаціональних відносин на базі міжнародного досвіду поданий у міжнародному праві. Розповімо про це нижче, але саме його основи є сьогодні керівництвом для міжнаціональної практики в усьому світі.

Політики, президенти, члени уряду, депутати іноді просто імпровізують у питаннях теорії міжнаціональних відносин, говорячи такі речі, від яких вуха в'януть

Соромно, але досі для багатьох людей все це залишається terra incognita, і політики, президенти, члени уряду, депутати іноді просто імпровізують у питаннях теорії міжнаціональних відносин, говорячи такі речі, від яких вуха в'януть.

Ці прогалини в освіті українських політиків і активістів взялася ліквідувати докторка біологічних наук, відома експертка-дослідниця Інституту демократії ім. Пилипа Орлика Наталя Беліцер. Авторка багато років вивчає теорію і практику боротьби за визнання прав націй і особливо корінних народів. Вона глибоко вивчила роботи класиків, детально знає документи міжнародного права в цій галузі. На практиці брала участь у багатьох подіях у Криму і в Києві з початку 90-х років і донині. Це дозволило їй вивчити не тільки теорію, а й осмислити практику міжнаціональних відносин в Україні. Книга «Кримські татари як корінний народ» ‒ підсумок її багаторічних досліджень. Вона витримала вже два видання, містить багато уточнень і доопрацювань, викладає історію питання та сучасні реалії.

Наталя Беліцер
Наталя Беліцер


Цікава історія міжнародного права в цьому питанні. Воно багатогранне, але однозначне. Воно розвивалося, спираючись на потреби практики. Наприклад, принцип самовизначення як основне правило міжнаціональних відносин був викладений вже у Статуті ООН 1945 року. У 1966 році його зміст був конкретизований у Міжнародних Пактах про громадянські та політичні права, а також про економічні, соціальні та культурні права. У 1975 році він був затверджений у Підсумковому Гельсінському акті. Досвід розпаду Югославії вніс глибше розуміння в теорію самовизначення, і цей принцип був уточнений у Декларації про керівні принципи визнання нових держав від 16 грудня 1991 року, і в Декларації ООН про права корінних народів від 2007 року, найбільш досконалому документі міжнародного права у цій сфері.

Терпляче та зрозуміло Наталя Беліцер роз'яснює, чому саме кримськотатарський народ має право на національно-територіальну автономію, і чому в Україні не може бути багато автономій. Румуни, болгари, угорці, вірмени, греки, росіяни не мають підстав вимагати автономії в Україні, оскільки є в країні не корінними народами, їхній етногенез відбувся не на нашій території, вони є меншинами або діаспорами, які мають свої материнські держави, які здатні забезпечити їхні національні права. Водночас Україна не може ігнорувати їхні національні потреби та має задовольняти їх у міру прийнятності та можливості на основі домовленості та толерантності один до одного.

Автор докладно не тільки пояснює норми міжнародного права в цій чутливій сфері, але й викладає теоретичні розробки сучасних світових вчених у цій галузі, які співпрацюють з ООН та іншими міжнародними організаціями, ‒ Еріки Даес, Макса Ван дер Стула, Карла Реннера, Олександра Осипова, Білла Бауринга, Нікі Тороде та багатьох інших.

Значення цієї книги в нашій практиці настільки велике, що кожен український політик, депутат чи чиновник, перш ніж щось сказати або зробити в галузі міжнаціональних відносин, має її прочитати, щоб не потрапити в халепу. Особливо велике значення положення і висновки цієї книги повинні мати при створенні кримськотатарської національно-територіальної автономії в Україні.

Взяти, наприклад, експрезидента України Віктора Ющенка, якого кримські татари після обрання приймали в Бахчисарайському палаці як главу держави. Зрозуміло, на бухгалтерських факультетах теорію міжнаціональних відносин не викладають, але, як казав свого часу Євген Марчук, «на президента треба вчитися спеціально». Що, звичайно, стосується і всіх інших президентів України. А Віктор Андрійович у той день просто вимагав від Меджлісу скасувати Декларацію про національний суверенітет кримських татар, ухвалену на другому Курултаї у 1991 році. Звичайно, він не був знайомий з Декларацією ООН про права корінних народів 2007 року, у статті 26 якої мовиться, що корінні народи мають право на землі, території та ресурси, якими вони володіли традиційно.


Особливе значення книга має для українських і кримськотатарських активістів у Криму, оскільки з її допомогою легко розкриваються всі порушення прав людини і прав націй, допущені Росією на окупованому півострові. Це не тільки нерівність мов, це ще й міф про існування якогось «народу Криму», якому нібито Статут ООН надає право на самовизначення. По-перше, статут під поняттям «народ» має на увазі не різномасте населення, а цілісний народ, націю, етнічну спільноту. По-друге, чому ж Росія, в такому випадку, не надасть права на самовизначення «народу Курщини», «народу Рязанщини», «народу Сибіру», іншим «народам» в областях, врешті-решт народам Кавказу? До речі, вивчення теорії міжнаціональних відносин і міжнародного права допомогло б російським політикам визначитися як у ставленні до Української держави, так і до питання про відсутність в Україні фашистів, нацистів, «хунти» і «перевороту» 2014 року.

Тепер про «територіальні автономії». Річ у тім, що у кожної автономії має бути суб'єкт, тобто певна нацменшина, в інтересах якої та для забезпечення прав якої і створюється автономія. Зрозуміло, що суб'єктом автономії не може бути територія, тобто земля, степи, гори, скелі, море. У них немає інтересів і прав. Тому автономія створюється в інтересах тих чи інших людей. Тому Кримська територіальна автономія була обманом її жителів від самого початку. Під виглядом територіальної була створена звичайна автономія в інтересах російського населення Криму, навіть більше, в інтересах Москви, бо саме Росія скористалася автономним становищем Криму в Україні повною мірою.


Слід сказати і про необхідність відновлення реального значення поняття «націоналізм». Міжнародне право та юридичні словники визначають націоналізм як патріотизм тієї чи іншої нації. Термін має позитивне значення. Однак радянська практика спеціально внесла в це поняття негативний, навіть лайливий зміст. За версією радянських комуністів, націоналізм буває, по-перше, тільки буржуазним, по-друге, він є у всіх народів, окрім... росіян. Радянська влада від імені росіян, нібито не схильних до націоналізму, таврувала націоналізм усіх інших народів як злочин. Водночас сам цей процес засудження «окраїнних» націоналізмів перетворювався на махровий російський шовінізм, який пригнічував інші нації СРСР. Фактично за допомогою цього процесу був відроджений образ того «великоросійського держиморди», про якого Ленін у своїх статтях говорив як про крайнє вираження шовінізму, і різко засуджував таку поведінку чиновників. Націоналізм, чий би там не було, якщо він не зазіхає на права інших націй, це патріотизм. Тому справжні націоналісти, скажімо, українські та російські, могли б спокійно домовлятися, але річ у тім, що в Росії націоналізм майже завжди зазіхає на інтереси сусідів, будь то українці, прибалти чи кавказці, і в силу цього він перетворюється на шовінізм, а при його радикалізації ‒ на фашизм. Тому не варто засуджувати націоналізм як такий, це почуття цементує всі народи, робить їх націями, і це позитивний процес.

Наталя Беліцер поставила перед собою складну мету ‒ розв'язати, нехай поки в теорії, складні вузли міжнаціональної політики, навчити людей, що стикаються з нею, мислити системно і відповідально, володіти глибиною питання. У неї це вийшло. Чи вийде у наших політиків?

Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

XS
SM
MD
LG