Доступність посилання

ТОП новини

Листи з-за ґрат: Перехрестя долі (закінчення)


Руслан Сулейманов

(Початок читайте тут, а продовження ‒ тут і тут)

Вранці, приблизно о сьомій години, потяг прибув на станцію «Новоросійськ». Довго чекали в вагоні, десь до 12:00. Нас знову завантажили в автозак, тільки тепер усіх, приблизно тридцять осіб, везли в одній автівці. Везли в місцеве СІЗО на відстій. Пробули усі разом в «етапці». Там же пообідали місцевою баландою.

Приблизно о 16:00 нас усіх вивели до автозака, вишикували в ряд поруч із ним. Ми очікували, поки завантажать нових: тих, кого мали етапувати разом з нами до Ростова з цього СІЗО. Їх по черзі, по одному, виводили вантажити в автозак. У якийсь момент вивели одного арештанта. Він, рухаючись у нашому напрямку, став дуже пильно придивлятися до нас, ніби когось пізнав. Неподалік від нас він зупинився і його погляд застиг. Раптом він вигукує: «Ваню! Ваню!» і ще щось циганською. Забувши про конвой та автозак, куди його мали завантажити, він продовжив рухатися в напрямку Вані ‒ того, який ще минулої ночі співав у вагоні.

У цей момент пролунав грубий командний голос: «Стояти! Стояти! Я кому сказав?!». А він різко зупинився й каже: «Це ж мій син, Ваня! Дайте, хоча б постою, поговорю, на відстані. Подивлюсь на нього». А у Вані очі почервоніли й заблищали: ось-ось не стримається. Це все через довгу розлуку з батьком. Вони понад рік не бачилися, і зустріч ‒ несподівана для них обох. Я до Вані повертаюся й питаю: «Це твій батько?». «Так, мій батько» ‒ відповів Ваня. Виявляється, вони з батьком тепер подільники, його нещодавно затримали. Так вони і стояли на відстані, радіючи зустрічі. А батько все заспокоював Ваню, що все обійдеться.

Найбільша справа політв'язнів у Криму | Крим.Реалії (відео)
Будь ласка, зачекайте

No media source currently available

0:00 0:11:16 0:00

Мене особисто ця ситуація зачепила. І не тільки мене ‒ було видно: кожного певним чином зачепило. У цей момент хтось сказав, що це просто випадок. Але я так не думаю. Занадто багато обставин мало збігтися, тим більше, коли в їхньому випадку вибір був відсутній. Водночас розумієш, що люди в погонах зустріч не готували, навряд чи комусь із них це було цікаво. Схоже, це доля, її перехрестя, на якому зустріч мала відбутися з волі Всевишнього...

Автозаком нас привезли в той же вагон, де до цього ми залишили свої сумки. Нас перевантажили, хаотично розмістили в відсіки

Ваня та його батько їхали порізно: і в автозаку, й у вагоні їм не дали бути разом, хоча б у ці моменти. І навіть нехай так, вони все ж були щасливі, немов якась невидима споріднена нитка, для якої ні решітки, ні відстань ‒ не перешкода, пов'язувала їх і зігрівала.

Автозаком нас привезли в той же вагон, де до цього ми залишили свої сумки. Нас перевантажили, хаотично розмістили в відсіки. Після перерозподілили в інші відсіки. Черговий обшук у вагоні теж ніхто не скасовував.

Ми їхали практично тією ж компанією, тільки двоє новеньких з'явилося, а один залишився в Новоросійському СІЗО. Повечеряли сухпайками й тим, що з собою було з продуктів. У цей час потяг уже був у дорозі (він рушив від станції приблизно о 22:00). За день усі були втомлені, тому якомога раніше лягали спати. Акім [Бекіров] заснув першим. Я разом із Тофіком [Абдулгазієвим] ще поки розмовляли з попутниками, з останніх сил. Наступним заснув Тофік. Він навіть крізь сон щось ще намагався відповідати. В якийсь момент і я заснув.

Тільки під вечір я потрапив у камеру-карантин. Попри те, що в ній було сиро й холодно, я був щасливий, тому що зі мною знову були мої друзі

На світанку ми прокинулися на молитву. Попросили вивести в туалет, щоб провести обмивання. Усі, окрім нас, спали. У вагоні тиша. Звершили молитву сидячи, адже стоячи можливості не було. Трохи поснідали залишками їжі. До цього часу потяг вже зупинився, було приблизно 6:30. Ми прибули на станцію Ростова-на-Дону. З цього часу до туалету не пускали, не можна ‒ санітарна зона. Ми ще приблизно три години просиділи, й тільки тоді нас передали ростовському конвою, серед якого були також автоматники.

Автозак вирушив у дорогу. Заїхали в СІЗО-5, де частину в'язнів вивантажили. Після цього, з рештою, виїхали в СІЗО-1, де всіх прийняли згідно з документами. Тривалий відстій у «етапці». Обшук. Тільки під вечір я потрапив у камеру-карантин. Попри те, що в ній було сиро й холодно, я був щасливий, тому що зі мною знову були мої друзі.

Хвала Всевишньому, ми задоволені своєю долею, попри труднощі. Так, це нелегкий шлях, навіть для молодих, але тим більше для літніх людей ‒ тих, кого торкнулося те ж саме. Мені б хотілося, щоб кожен задумався про них і відчув: який тягар ліг на їхні плечі. Ми так виховані: бути чуйним стосовно старших. Як сказав Пророк Мухаммад (с.а.с.): «Хто не поважає старших, той не з-поміж нас»...

Руслан Сулейманов, громадянський журналіст, активіст, правозахисними організаціями визнаний політичним в'язнем

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Новини без блокування і цензури! Встановити додаток Крим.Реалії для iOS і Android.

Кримські «справи Хізб ут-Тахрір»

Представники міжнародної ісламської політичної організації «Хізб ут-Тахрір» називають своєю місією об'єднання всіх мусульманських країн в ісламському халіфаті, але вони відкидають терористичні методи досягнення цього і кажуть, що зазнають несправедливого переслідування в Росії та в окупованому нею в 2014 році Криму. Верховний суд Росії заборонив «Хізб ут-Тахрір» у 2003 році, включивши до списку об'єднань, названих «терористичними».

Захисники заарештованих і засуджених у «справі Хізб ут-Тахрір» кримчан вважають їх переслідування мотивованим за релігійною ознакою. Адвокати зазначають, що переслідувані у цій справі російськими правоохоронними органами – переважно кримські татари, а також українці, росіяни, таджики, азербайджанці та кримчани іншого етнічного походження, які сповідують іслам. Міжнародне право забороняє запроваджувати на окупованій території законодавство держави-окупанта.

XS
SM
MD
LG