Віталій Портников: Кремль переходить від ігнорування проблеми Криму до залякування

Спеціально для Крим.Реалії

Заяву Марії Захарової про те, що Росія сприймає стратегію деокупації Криму, ухвалену РНБО України, а також ініціативу «Кримська платформа» як «загрозу» й «посягання на територіальну цілісність РФ», не варто розглядати лише як фігуру мовлення, прагнення справити враження на російську аудиторію. Думаю, слова Захарової ‒ свідчення того, що в Москві дійсно занепокоїлися ймовірним міжнародним резонансом, який можуть мати зустрічі на рівні «Кримської платформи», і демонстрацією великої кількості країн ‒ тепер уже не тільки на рівні ООН, ‒ які не визнають долучення Криму та Севастополя до складу Російської Федерації.

І в Москві вирішили перейти від ігнорування до залякування. Ще нещодавно російські офіційні особи, починаючи з президента Росії Володимира Путіна, стверджували, що «питання Криму закрите», і не звертали жодної уваги ні на відповідні заяви Генеральної асамблеї ООН, ні на виступи західних політиків, які нагадували, що цивілізований світ ніколи не визнає анексію Криму та Севастополя. Це була ніби константа світової політики ‒ анексія не визнається, а Росія вважає Крим частиною своєї території і не реагує на іншу точку зору.

Але тепер, схоже, тон змінився. Тепер заяви про те, що Крим і Севастополь не є частиною Російської Федерації, у Москві стали сприймати як зазіхання на територіальну цілісність країни. А від таких заяв до конкретних дій ‒ ну буквально, думаю, один крок. Можна порушувати кримінальні справи проти окремих політиків, громадських діячів, журналістів, які ставлять під сумнів територіальну приналежність Криму Росії. Можна викликати в російський МЗС очільників дипломатичних представництв країн, які ставлять під сумнів «російський» статус Криму. Можна запроваджувати проти таких країн економічні санкції, наприклад. Але брати участь у «Кримській платформі» можуть захотіти зовсім різні країни, аж ніяк не тільки західні. І готовність Москви відповідати, зокрема й за допомогою економічного тиску, може їх зупинити.

Це не нова тактика у світовій політиці. Після Другої світової війни більшість країн світу продовжувала визнавати законним уряд Китайської Республіки, який втік на острів Тайвань. Комуністичний Китай розгорнув проти цього уряду справжню дипломатичну війну і, врешті-решт, досяг успіху. Зараз країн, які визнають уряд на Тайвані як уряд Китаю, майже не залишилося ‒ і за кожне таке визнання Тайвань змушений платити щедрою економічною допомогою. Але у випадку з «двома Китаями» йдеться хоча б про визнання фактичного стану справ. А ось у випадку з кампанією, яку розгорнула Сербія проти дипломатичного визнання Республіки Косово, йдеться про територію, яку Сербія не контролює (і, схоже, не збирається контролювати) і яку визнали як незалежну державу десятки країн світу. Проте Бєлграду в низці випадків вдалося досягти вилучення рішень про визнання Косово і встановлення дипломатичних відносин з ним.

Росія цілком може піти сербським шляхом, наполягаючи, що участь у «Кримській платформі» може розцінюватися як ворожа діяльність проти Російської Федерації та її територіальної цілісності ‒ і тим самим обмежити кількість країн, які могли б приєднатися до платформи вже на етапі ініціювання її діяльності. Ну а стратегія деокупації Криму, ухвалена РНБО, думаю, цілком може стати в нагоді Кремлю, якщо постане завдання військових дій на півдні України ‒ тоді Путін буде пояснювати ці дії випередженням «агресії України» й необхідністю «захистити Крим».

І в цьому теж не буде нічого нового. І сталінський Радянський Союз у Фінляндії, і гітлерівська Німеччина в Польщі, і путінська Росія в Грузії завжди «відповідали на провокації», які, впевнений, самі ж і влаштовували. Саме до такого роду реакції Україні, схоже, і треба готуватися.

Зрештою, Марія Захарова Україну попередила.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції