Доступність посилання

ТОП новини

«Бородіно» нового політичного сезону в Криму


Володимир Константинов

Спеціально для Крим.Реалії

Нещодавно в Криму підбивали підсумки старого політичного сезону і відкривали новий. Спікер російського парламенту Криму Володимир Константинов спочатку дав інтерв'ю парламентській газеті, а потім виступив із великою промовою на засіданні президії парламенту. Ще буде перша осіння сесія, на якій підсумки будуть розписані ширше. Але вже зараз настрій у спікера райдужний та хвалебний.

Колишній депутатський склад він назвав романтиками, а нинішній ‒ прагматиками, що оцінив дуже високо. Буденну роботу він називає не інакше як успіхами та перемогами, а всякі недоробки та недоліки, на його думку, це лише випробування, які він і депутати проходять з честю, гідністю і перемогами. Таке враження, що спікер налаштований оптимістично й успішно, і за суцільні успіхи, як він вважає, його ось-ось мають нагородити орденом.

Це поки що не стосується України, а коли йому ставлять запитання про Україну, спікер випромінює радість з приводу російської анексії і стає злісним песимістом: «Ми сто разів перехрестилися і сто разів подякували Росії, що вона витягла нас з болота, куди затягли кримчан діячі типу Порошенка та Зеленського, олігархи та нацисти всіх мастей. Причому болото у них у головах, що найстрашніше. Економічна безвихідь часто буває пояснювана і переборна. Мине час, українці все усвідомлять і зрозуміють, куди їх завели». Якщо виходити з того, що й Порошенко, і Зеленський стали президентами вже після того, як Росія забрала Крим і полковник Гіркін переніс війну на Донбас, то вірніше було б сказати, що Україну завели в болото президенти типу Януковича та Путіна, за активної участі яких і почалася вся трагедія. Але мислення спікера не керується логікою, воно підвладне зараз тільки антиукраїнським пропагандистським штампам. Дивно, що на запитання «Чи дочекаємося ми періоду, коли знову почнемо дружити з Україною? Ми й справді ‒ братські народи», спікер відповідає, що «мине час, і ми забудемо чвари. Нам вигідно дружити, ми доповнюємо один одного, нам цікаво разом. Хочеться, щоб це було завтра. Однак доведеться почекати».

При цьому він каже: «Громадянська війна, розв'язана після Жовтня 1917 року... Ви знаєте, на чиєму боці воювали ваші предки? І я не знаю і знати не хочу. Так і тут». Це є сильним спрощенням, оскільки багато хто добре пам'ятає, на чиєму боці воювали їхні предки, і дружити після того, що Росія зараз зробила з Україною, навряд чи хтось з нею стане. Це навіть у народному фольклорі вже відображене, у віршах ‒ «Никогда не будем мы братьями». Спікер, напевно, не пам'ятає такого твору...

Але перейдімо до аналізу політичних сезонів. Статистично, як каже Володимир Константинов, робота об'ємна: «Під час двох сесій ДР РК (російського парламенту Криму ‒ КР), що відбулися за рік, було 16 пленарних засідань, вісім з яких були позачерговими. Реалії цього року покликали до життя нову форму ‒ заочні голосування. Ми таких провели вісім. Думаю, ця практика буде продовжена й надалі. Загалом за вказаний період ухвалено 490 актів Державної Ради. З них 110 ‒ закони Республіки Крим, 265 ‒ постанов. На нашу адресу надійшло 2 тисячі 765 звернень, в яких заявники порушували 3 тисячі 257 питань. 141 з них вирішене позитивно, 383 ‒ направлені за відповідністю, щодо 1 тисячі 160 ‒ надане пояснення. У стадії розгляду та на додатковому контролі перебувають 259 звернень». Цифри великі, хоча, коли парламент був численнішим і засідав частіше, то бувало й побільше рішень. Але не величина цифри головне. Важливіше те, що все це сізіфова праця. Оскільки парламент Криму у світі законним не визнали, то всі закони, постанови та рішення його не мають юридичної сили і не діють з моменту їх ухвалення, і як тільки Крим перейде в законне поле, всі напрацювання нинішніх депутатів перетворяться на порожній папір. І найсумніше, що вся ця писанина триватиме й надалі.

Важливим пунктом заслуг спікер вважає усілякі заходи, пов'язані з війнами: «Відновлено 18 пам'ятників, пов'язаних з подіями Великої Вітчизняної війни. До 75-річчя Перемоги під патронатом Держради створений фільм про злочини фашистів у концтаборі «Красний», видана книга про Велику Вітчизняну війну в Криму та збереження історичної пам'яті ‒ «На висоті героїв». Ми взяли участь у присвячених 75-річчю Великої Перемоги відкриттях нових пам'ятників і пам'ятних знаків, а 24 квітня Державна Рада РК надала почесне республіканське звання «Населений пункт військової доблесті» місту Армянську. Армянськ став першим таким містом у республіці. Він занесений до книги «Військова доблесть Республіки Крим», а також отримав право встановити на своїй території пам'ятний знак, стелу, меморіальний чи інший об'єкт, присвячений наданню почесного звання». Все це, на жаль, не змінює життя кримчан.

Оцінюючи курорт, Володимир Константинов, який багато разів виступав проти вживання іноземних слів, називає його драйвером економіки і при цьому переходить на патетичний тон, втрачаючи почуття міри: «Справжній прорив у розвитку інфраструктури півострова. До сучасного аеропорту, суперсучасного Кримського мосту додалася гіперсучасна траса «Таврида». Це не просто дорога, що сполучає Керч, Сімферополь і Севастополь. Це становий хребет автомобільної мережі республіки, потужний поштовх до розвитку бізнесу, оскільки вона скорочує час руху між населеними пунктами і робить цей рух безпечним».

До чого ця безмірна патетика, якщо сімферопольський аеропорт на вигляд і сучасний, але від вимог міжнародного класу відстає, в обслуговуванні пасажирів нічим сучасним не відрізняється, якщо нібито «суперсучасний» Керченський міст зовсім не є передовим за технологіями, створює великі екологічні проблеми, економічної ефективності для кримчан не показав. Не кажучи вже про нібито «гіперсучасну» трасу «Таврида», яка, всупереч твердженням спікера, зовсім не безпечна і вже забрала життя багатьох мандрівників, по-друге, «становим хребтом автомобільної мережі» теж не стала, тому що з'єднує лише чотири міста, та й скорочує час у дорозі від Керчі до Севастополя на несуттєві для розвитку бізнесу 10 відсотків, оскільки швидкість на ній обмежена правилами.

І далі Володимир Константинов стає схожим на Остапа Бендера: «Ми ... тільки на початку захопливого шляху... нас чекає справжня ланцюгова реакція соціально-економічного розвитку, яка виведе нас до розбудови Криму нашої мрії». Не доповідь, а симфонія Чайковського №6 «Патетична».

Особливо нелогічні думки висловлює спікер, звертаючись до галузі освіти: «Що важливо ‒ нашим дітям точно не будуть нав'язувати чужу мову, чужий стиль мислення (наскільки спікер, державна людина, має право таке говорити, якщо взяти до уваги, що в конституції, яку він сам же ухвалював, українська та кримськотатарська мови є державними? Державна ‒ це чужа? І по-друге, хіба «чужий стиль мислення» можна засвоїти російською мовою? ‒ авт.) Їх, незалежно від національності, ніхто не буде сортувати, принижувати і дискримінувати (при цьому Крим є одним з найбільш дискримінованих регіонів, навіть у порівнянні з регіонами сусідньої Росії. Від дискримінації з Криму поїхали, за різними підрахунками, від 70 до 100 тисяч осіб. Доля цих кримчан спікера не турбує? ‒ авт.) Страшно навіть уявити, але все це було б нашою реальністю, якби ми не зробили історичний вибір на користь повернення в Росію, як тільки у Києві відбувся державний переворот і до влади прийшли неонацисти та політичні авантюристи. Нам багато й довго твердили: не робіть різких рухів, український націоналізм, войовнича русофобія ‒ це все несерйозно, ніяких заборон російської мови не буде, ніхто на вашу історичну пам'ять зазіхати не стане. І ось з 1 вересня на території, де розташовані залишки Української держави, повсюдно припинене навчання російською мовою. І хто мав рацію: ті, хто переконував нас, що це неможливо, чи ми, які вирішили відмежуватися від усього цього божевілля?» Дивно, звичайно, але у Франції, наприклад, усе навчання французькою мовою, у Німеччині ‒ німецькою, у Росії ‒ російською, і ні для кого це не безумство, і ніхто від нього не намагається відгородитися. Чому ж навчання в Україні українською мовою для Володимира Константинова безумство, і він щасливий, що відмежувався? Але навіщо тоді відгородив інших, наприклад, сотні тисяч українців, які живуть у Криму?

Незважаючи на інтереси безлічі кримчан, Володимир Константинов вирішує їхню долю, не питаючи згоди. Він каже: «Крим має стати центром патріотичного виховання всеросійського масштабу, одним з пунктів збирання «русского міра». Це не просто наші бажання. Це місія нашого півострова, для якої він призначений історично. Це наша доля, і ми маємо її дотримуватися». Хто це спікеру сказав таке безумство?

В одному з епізодів Володимир Константинов прямо напрошується на «славу Кутузова». Він каже: «Сьогодні напрошується таке порівняння: своє Бородіно в боротьбі з коронавірусом ми вже пройшли і ось-ось поженемо його з нашої землі, як колись погнали Бонапарта із залишками його армії».

Спікеру можна порадити почитати дві книги російського історика Євгена Панасенкова: «Правда про війну 1812 року» 2004 року видання та «Перша наукова історія війни 1812 року», видану у 2017 році. Йому точно потрібно знати, що росіяни Бородіно не виграли, а програли. І що не Наполеон пішов війною на Росію, а російський цар Олександр I ще весною 1812 року оголосив війну Франції. Наполеон прийшов на кордон Росії, щоб зустріти його війська і не дозволити їм вийти зі своїх кордонів, але росіяни злякалися і почали ганебно тікати, дорогою програли битву під Смоленськом і бігли аж до Москви, де й поклали мало не всю армію. Москва та перемога були в руках Наполеона. Наполеон вважав свою місію виконаною і просто вийшов з Росії. Кутузов вдавав, що женеться за ним із залишками свого війська. Автор книги, до речі, описав і російський колабораціонізм у тій війні, яку Вітчизняною тоді ніхто не називав: «Наполеон створював свої всепрошаркові муніципалітети в Смоленську та в Москві, і всі стани, оподатковувані та неоподатковувані, дворяни й не дворяни в усьому цьому брали участь».

Ось тільки одна цитата з другої книжки: «Про те, що росіяни програли Бородіно, стало відомо ще в день битви. Про те, що росіяни спалили Москву, ‒ історики не сумнівалися ще в XIX столітті. Про те, що не Наполеон, а російський цар почав війну 1812 року, історикам стало остаточно зрозуміло на початку XX століття. Але от далі, з приходом до влади Сталіна, історія цієї війни раптом перевертається з ніг на голову. І виявляється, що це Наполеон на чолі цілої орди прийшов навалою на нещасну Росію. Що Бородіно ‒ це не поразка, а мало не перемога. Що ганебна втеча російських військ від кордону ‒ це «скіфський план», ціла стратегія заманювання ворога на свою безмежну та безформну територію. Що бездарний, розпусний, продажний, ледачий Кутузов ‒ це військовий геній усіх часів і народів. А катастрофічна поразка Росії у війні ‒ тріумф російської зброї!..»

Так що Володимир Константинов, сам того не розуміючи, відродив уже спростований російськими істориками міф про Бородіно, став жертвою пропаганди, яку сам же тепер використовує проти всіх незгодних, мусуючи концепцію історичних перемог Росії в усіх війнах. Однак правда куди корисніша. І, до речі, якщо слідувати правді, а не міфам, то картина Криму в руках російської влади буде куди безрадісніша та трагічніша, ніж її малює один з винуватців цієї трагедії для всіх кримчан, «герой російської весни» Володимир Константинов. Йому це соромно визнати, тому він творить цю переможну пафосну брехню день за днем, намагаючись уникнути відповідальності.

Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції

  • 16x9 Image

    Микола Семена

    Кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії. Закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Шевченка в 1976 році, в українській журналістиці – понад 50 років. Працював у ЗМІ Чернігівської, Запорізької областей, більше ніж 30 років – журналістом у Криму. Співпрацював з журналами «Известия» (радянський період), «Дзеркало Тижня», «День», багатьма журналами. Автор книги про Мустафу Джемілєва «Людина, яка перемогла сталінізм». З квітня 2014 року до квітня 2016 року – оглядач Крим.Реалії. Зазнавав переслідувань з боку ФСБ Росії. У 2017 році був засуджений російським кримським судом до 2,5 років позбавлення волі умовно із забороною публічної діяльності на 2 роки. Європарламент, органи влади України, російські правозахисні організації «Меморіал», «Агора» і тридцять правозахисних організацій у Європі визнали «справу Семени» політично мотивованою. Автор книги «Кримський репортаж. Хроніки окупації Криму в 2014-2016 рр.», перекладеної в 2018 році англійською мовою. Член НСЖУ з 1988 року, Заслужений журналіст України, член Українського пен-центру, лауреат Національної премії імені Івана Лубченка, лауреат премії імені Павла Шеремета Форуму громадянського суспільства країн Східного партнерства. Нагороджений орденом «За мужність» премії «За журналістику як вчинок» Фонду ім. Сахарова (Росія), відзнаками Верховної Ради України, Президента України. У лютому 2020 виїхав з окупованого Криму і відновив співпрацю з Крим.Реалії.

XS
SM
MD
LG