Доступність посилання

ТОП новини

«У Грузії ‒ гостинність, у Придністров'ї ‒ відчуття безправ'я». Подорож кримчанок у зони пострадянських конфліктів


Зруйнований міст на річці Інгурі на адміністративному кордоні між самопроголошеною Абхазією і Грузією. 22 лютого 1994 року

В Україні готується до друку репортажна книга «Невизнані історії. Подорож до самопроголошеної реальності Вірменії, Азербайджану, Грузії та Молдови». Її написали дві кримчанки ‒ журналістки Тетяна Козак та Анастасія Магазова. З 2016 до 2018 року вони відвідали Грузію, Вірменію, Молдову та Азербайджан, а також квазідержавні утворення, що з'явилися в цих країнах після розпаду СРСР. Про що автори говорили з людьми, які проживають на окупованих територіях, вони розповіли ведучому ток-шоу «Кримське питання» Олександру Янковському.​

У 2016 році дві кримчанки, журналістки Анастасія Магазова й Тетяна Козак, які висвітлювали конфлікт на Донбасі, вирішили разом знайти відповідь на запитання: коли закінчиться війна в Україні. Саме тоді як раз почалося загострення в Нагірному Карабасі. Вирішивши, що територіальні та етнічні конфлікти ‒ наслідки розпаду СРСР, журналістки вирушили в пострадянські країни, на вільні та окуповані території.

У своїй книзі автори розповідають, які конфлікти відбувалися в Азербайджані, Вірменії, Грузії та Молдові, а також намагаються спрогнозувати майбутнє анексованого Криму та окупованих районів Донецької та Луганської областей. Тетяна Козак відвідала Придністров'я та вільну частину Молдови, а також Нагірний Карабах. Анастасія Магазова побувала у Вірменії та азербайджанському Баку. Разом журналістки з'їздили до Грузії.

‒ Як вас сприймали? Ви називалися журналістками з України. Чи дружньо до вас ставилися?

У Придністров'ї є відчуття постійного стеження. Це впливає на те, як люди з тобою розмовляють: вони дуже закриті
Тетяна Козак

Козак: По-різному. У Грузії це було якесь свято, незважаючи на те що ситуація у переселенців і людей, які живуть біля межової лінії (адмінкордону з невизнаними республіками ‒ КР), не найкраща, але усі намагалися розповісти свою історію, запросити в гості. Я розчулилася. У Нагірному Карабасі було цікаво. Жителі дивувалися тому, чому я приїхала одна аж з України, чому мене цікавить цей конфлікт. Їм було незвично, можливо, тому що я ‒ з України, а вони більше схильні до Росії. У Придністров'ї є відчуття постійного стеження. Це впливає на те, як люди з тобою розмовляють: вони дуже закриті. Коли ти заїжджаєш, потрібно зареєструватися, і спецслужби знають, де ти будеш жити. У Придністров'ї є некомерційна громадська організація, яка займається демократичними процесами та свободою слова. Там кажуть, що за ними стежать і до них приходять зі спецслужби МДБ (це їх місцевий КДБ). Під час відвідування Придністров'я у мене склалося одне з найнеприємніших відчуттів (за час роботи над книгою ‒ КР). Параноїдальне відчуття, що за тобою можуть стежити.

‒ Які історії вас здивували?

У своїй книзі ми хотіли показати, наскільки страшне обличчя війни та тривалих невирішених конфліктів
Анастасія Магазова

Магазова: Мене найбільше вразила ситуація в Грузії, коли ми працювали на території, прикордонній з Південною Осетією. Якраз була восьма річниця війни. Ми абсолютно випадково побачили організоване меморіальне місце прямо на адмінкордоні з Південною Осетією. Там грузинські військові віддавали честь своїм загиблим побратимам, похованим у братській могилі в цьому ж селищі. Коли вони почули, що ми з України, дуже тепло нас зустріли й стали розпитувати про те, що відбувається в нашій країні. Вони сказали дуже багато теплих слів на адресу українських військових, сказали, що багато грузинів з їх оточення поїхали підтримувати Україну в боротьбі проти російської агресії. Також ми зустріли сім'ї, які живуть у великій нужді. У них у прямому сенсі є тільки дах над головою ‒ і більше нічого. Люди з борошна й води роблять якісь коржики, щоб у них просто був обід. Вони живуть у такій бідності тому, що «межа» проходить буквально за їхнім будинком. У своїй книзі ми хотіли показати, наскільки страшне обличчя війни та тривалих невирішених конфліктів.

Журналістка Козак вважає, що однією з причин анексії Криму та окупації частини Донбасу стало те, що жителі України не зробили висновки з конфліктів у Молдові, Грузії, Вірменії та Азербайджані.

Я побачила порожнє село ‒ люди втекли від обстрілів. Я чула, як кричали віслюки
Тетяна Козак

‒ Мене вразила історія з Карабахом, коли я поїхала в Талиш, на передову у квітні (2016 року ‒ КР). Саме туди припав удар, і саме там у той момент була ескалація. Я побачила порожнє село ‒ люди втекли від обстрілів. Я чула, як кричали віслюки. Там було гнітюче відчуття. У селі стояли каркаси будинків, зруйнованих під час першої війни (в 1991 ‒ 1994 років ‒ КР) та у квітні 2016 року. Це та картина, яка наочно показує, що означає тривалий конфлікт для людей і села.

‒ З початку конфлікту в Придністров'ї минуло вже 30 років. Після нього виросло нове покоління. Гарячої фази конфлікту зараз немає. Чи відчувають місцеві жителі, що живуть на невизнаній території, чи просто живуть і не ставлять собі такого запитання?

Придністров'я – це така територія безправ'я, невеликий «Радянський Союз»
Тетяна Козак

Козак: Вони це розуміють. Там існує проблема з молдавською мовою. Придністров'я ‒ це русифікована територія, хоча раніше там процвітали й українські школи, і школи, в яких навчали румунською та молдавською мовами. Зараз ці школи працюють, але борються за право викладати тією чи іншою мовою. Там досить специфічна ситуація. У людей є по кілька паспортів: це придністровський паспорт, який ніде, окрім як у Росії, не визнається, це і румунський, і молдавський, й український паспорти. Тобто люди живуть у Придністров'ї, а заробляють в іншій країні. Часто в Росії навчаються, їздять на заробітки в Росію чи Румунію. Їм не забороняють виїжджати. Але саме на цій території немає свободи слова, немає гарантованого права власності. «Живеш і живи», але мати свою думку про те, що Придністров'я ‒ окупована територія, ти не можеш. А якщо в тебе вона є, то ти маєш про це мовчати. На мою думку, це така територія безправ'я, невеликий «Радянський Союз». Жителі жорстко контролюються спецслужбами та російськими військовими, які там стоять.

Вихованці Суворовського військового училища в Тирасполі. Придністров'я, 2021 рік
Вихованці Суворовського військового училища в Тирасполі. Придністров'я, 2021 рік

Абхазька та південноосетинська сторони пропонували українським журналісткам в'їхати через не визнані Грузією та більшістю країн світу пункти пропуску в Росії. Дозвіл на в'їзд через легальний пункт пропуску на річці Інгурі не дали. Тоді авторки вирішили працювати уздовж адмінкордону, на контрольованій Грузією території.

Новини без блокування і цензури! Встановити додаток Крим.Реалії для iOS і Android.
Тут поруч стоять машини на грузинських та абхазьких номерах, і ніхто їх не чіпає.
Анастасія Магазова

Магазова: Люди перетинають лінію розмежування через міст на річці Інгурі з економічною метою, з метою отримати медичні послуги, а у випадку з молоддю ‒ ще й освіту. Грузинський уряд іде на усілякі поступки, щоб жителі непідконтрольних територій отримували ті ж преференції, що й інші громадяни. Людей, які переходять міст, дуже мало. Переважно «кордон» перетинають етнічні грузини. Там немає регулярного транспортного сполучення. Ми бачили, як цей міст довжиною близько кілометра перетинали на віслюках. Тобто, щоб не йти пішки, люди сідають у вози та їдуть за кілька ларі. Нас ще здивувало те, що, здається, на відстані 15-20 кілометрів від лінії розмежування (на контрольованій Грузією території ‒ КР) дозволено їздити машинами з абхазькими номерами. Працюючи на Донбасі, ми розуміємо, що побачити на підконтрольній Україні території машину на номерах «ЛНР» або «ДНР» ‒ це нонсенс, такого не може бути. А тут поруч стоять машини на грузинських та абхазьких номерах, і ніхто їх не чіпає.

Українським журналісткам було непросто працювати в країнах і в регіонах, де влада обмежує свободу слова.

Магазова: Найскладніше мені було працювати в Азербайджані, тому що, по-перше, я була одна, по-друге, я відчувала тиск через те, що до цього я декілька разів була у Вірменії. Перше питання при перетині кордону з Азербайджаном було про те, чи маю я вірменське коріння. Я сказала, що я ‒ українка. Мене запитали, яке в мене по батькові. Після відповіді, що моє по батькові ‒ Володимирівна, у них уже не було сумнівів, що у мене немає вірменських коренів.

У Баку я почула від азербайджанця, з одного боку, божевільну, а з іншого боку, прагматичну думку. Він сказав: «Якщо дозволять відкрити ринок на території розмежування між Вірменією та Азербайджаном, то ми швидко знайдемо спільну мову. Ми вміємо спілкуватися за допомогою торгових відносин і швидко знайдемо способи співіснування». Знову-таки, співіснування, не дружби, а комунікації один з одним.

Анастасія Магазова народилася й виросла в Сімферополі, закінчила магістратуру в Таврійському національному університеті ім. В.І. Вернадського. Після анексії Криму вимушено залишила півострів. Відтоді жила в Україні та Німеччині, навчалася у школі журналістики Мюнхена та Берліна. З 2015 року працювала кореспондентом німецької медіакорпорації Deutsche Welle та газети Die Tageszeitung. Як стипендіат Regional Reporting Fellowship один рік була автором Radio Free Europe/Radio Liberty. За висвітлення подій на Донбасі отримала декілька професійних нагород.

Анастасія Магазова, журналіст
Анастасія Магазова, журналіст

Тетяна Козак народилася в Керчі, закінчила Харківський національний університет ім. Каразіна. У 2011-2012 роках стала учасницею програми цифрових медіа Digital Future Journalism від Могилянської школи журналістики. У 2013-2014 роках була учасницею програми Української школи політичних досліджень. Співпрацює з українськими та міжнародними ЗМІ. Козак ‒ фіналістка журналістського конкурсу «Честь професії» у 2021 році. Транскордонний проєкт Sisters of Europe, в якому вона брала участь від України, у 2021 році потрапив до короткого списку премії European Press Prize.

(Текст склала Олександра Шевченко)

XS
SM
MD
LG