Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну для деяких кримчан, які переїхали на український материк, нелегким випробуванням стало спілкування з родичами у Криму. У деяких випадках ті воліли вірити телевізору, а не близьким, які бачили війну на власні очі. Крим.Реалії розповідають дві історії, де пропаганда виявилася сильнішою за споріднені зв'язки.
«Не все так однозначно»
Олена Сірик жартує, що життя спрямовувало її за маршрутом, яким піде російська армія. Вона народилася у Сімферополі, після школи вирушила вчитися у Донецьк, а останні шість років жила в Ірпені.
З квартирою в Ірпені, до речі, все гаразд. «Чудом», – каже Олена. Вона купила її на шостому поверсі шестиповерхового будинку. На перших трьох поверхах під час вторгнення в Ірпінь жили російські солдати.
Перші суперечки з рідними та колишніми однокласниками розпочалися у неї в 2014 році. Сірик згадує аргументи, якими оперували прихильники анексії Криму: називали Росію великою, міцною країною, із сильною армією, в якій і життя стане багатшим. Вона вважає, що свою роль зіграло і відчуття причетності до такої країни, усвідомлення себе у колі сильних світу цього.
Це просто зручна позиція. Бути росіянином, бути причетним, коли відбуваються такі історичні події – це класненькоОлена Сірик
– Радість потім, звичайно, потроху почала зникати, – каже Олена. – Так, щось у Криму було дорого, щось не подобалося, але незважаючи на це – вони ж продовжували бути «сильними, розумними та красивими».
Її дідусь народився на Сумщині, і до 17 років не знав російської мови. Зараз він полковник у відставці і, за словами Олени, один із найзапекліших захисників Путіна.
– Це просто зручна позиція. Бути росіянином, бути причетним, коли відбуваються такі історичні події – це класненько, – пояснює вона.
В один із перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну мати Олени вийшла на одиночний пікет у Сімферополі. Вона вивчила, в якій частині міста можна було б висловити свій протест, і з плакатом «Ні – війні! Так – миру» близько години простояла біля танка-пам'ятника в центрі Сімферополя. З перехожих відреагували лише троє – один із них вкрай негативно. Хтось із перехожих опускав очі, хтось взагалі переходив на інший бік вулиці.
Сама Олена тим часом ховалася від бомбардувань у підвалі в Ірпені. З тих людей, з якими вона спілкувалася в цей час, була її бабуся. Прихильниця Путіна та прихильниця «спеціальної операції», вона чула в трубці своєї онуки гуркіт від обстрілу.
– Бабуся дуже за нас переживала, з тиском було погано, мало не потрапила до лікарні. Проте: виявляється, мене Путін рятує, а я потрапила під роздачу. Так вийшло. «Так, я чую постріли, дуже шкода, але це самі українці», – переповідає бесіду Сірик.
З Ірпеня вона бігла під обстрілом. Щоб не травмувати шестирічну дочку, говорила їй, що це вибухи не від російських ракет, а реакція у відповідь українських ППО. Після того, як російські війська залишили місто, і світ облетіли страшні фотографії звільненого від росіян Ірпені, дідусь та бабуся назвали побачене фейками.
Ірпінь: розтрощені будівлі та евакуація під обстрілами (фотогалерея)
Жорсткою називає Олена розмову із двоюрідним братом. Вона зателефонувала йому на початку березня.
У відповідь було, що не все так однозначно, і це справа рук АмерикиОлена Сірик
– Кажу: «Може, ти мене спитати про щось хочеш? Може, ти не знаєш, що у нас війна?» І у відповідь було, що не все так однозначно, і це справа рук Америки, – переказує вона свою розмову.
Америку згадували і однокласники Олени, які залишилися в Криму. Вони трактували те, що відбувається, як протистояння США та Росії, а Україна в їхньому розумінні виявлялася третьою територією, якій просто не пощастило.
Більше Сірик не має бажання нічого нікому доводити. Спершу мала надію, на мітинги, якусь активність у Росії та на окупованій нею території. У суперечках вона поводилася спокійно і стримано. Але після обстрілів це змінилося, відтінки сірого зникли, залишивши місце лише чорному та білому.
– Кілька років моєю настільною книгою була «1984» Джорджа Орвелла, – каже Олена. – Чудова книжка. Дуже давно я рекомендувала її однокласникам у Криму. Але зараз рекомендую читати «Архипелаг ГУЛАГ» Солженіцина. Кажу їм: «Ту книгу забудьте, це вже пройдений етап. Усі ваші спойлери будуть у цій книзі».
Ні співчуття, ні прощення
Крим.Реалії вже розповідали історію кримчанки Світлани Паніної, якій довелося в 2014 році втекти від Росії з Криму, а в березні 2022-го із села Горєнка під Києвом. У той матеріал не потрапив фрагмент із розповіді Світлани про спілкування зі своїми родичами у Криму, і тепер ми заповнюємо цю прогалину.
Світлана має чотирьох дітей. Чотири дні та три ночі разом із сім'єю вони ховалися в сирому підвалі власного будинку, температура в якому не піднімалася вище 8 градусів. Із запасів – у них було 10 літрів бензину, завдяки якому вони двічі на день включали на годину генератор.
Якщо ви вважаєте, що для якихось ваших геополітичних цілей вам дозволено вбивати наших дітей – розмова безглуздаСвітлана Паніна
Але найстрашнішим вона називає момент від'їзду у безпечне місце: Світлана прощалася з чоловіком, який залишався в будинку, і не знала, чи зможе побачитися з ним знову.
Про почуття жаху Паніна згадує, говорячи і про інший фрагмент перших днів війни – спілкування з родичами.
– Рідний дідусь. Я просто побачила його в мережі та написала: «Чому ви не питаєте, як ми? Це ваші онуки. Ось відео з нашого підвалу». Мені відповіли, що так нам і треба і що це наші по нас і стріляють.
Інші родичі, за словами Паніної, начебто висловлювали співчуття, називали війну перегином. І водночас заявляли, що треба рятувати українців від нацистів і «бандерівців», і Україна має бути з Росією.
Якщо історія з дідусем у розумінні Паніної – це результат зомбування населення, то говорячи про «співчутливих» родичів вона вже говорить про просування імперського наративу.
– У мене тут немає жодного співчуття. Тут ніколи не буде прощення. Якщо ви вважаєте, що для якихось ваших геополітичних цілей вам дозволено вбивати наших дітей – розмова безглузда, – каже Паніна.
Роскомнагляд (Роскомнадзор) намагається заблокувати доступ до сайту Крим.Реалії. Безперешкодно читати Крим.Реалії можна за допомогою дзеркального сайту: https://krymrgbcrlvrexoeaqjy.azureedge.net. Також слідкуйте за основними подіями в Telegram, Instagram та Viber Крим.Реалії. Рекомендуємо вам встановити VPN.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
На початку квітня російські війська повністю залишили три області на півночі України – Київську, Чернігівську і Сумську.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацією», згодом – «захист Донбасу».
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури у Маріуполі, Харкові, Чернігові, Житомирі, Сєвєродонецьку, а також у Києві й інших українських містах і селах.
На початок квітня Україна і країни Заходу оцінювали втрати Росії у війні в межах 15-20 тисяч убитими. Кремль називає у десять разів меншу цифру, хоча речник Путіна визнав, що втрати «значні». У березні Україна заявила про 1300 загиблих захисників. Президент Зеленський сказав, що співвідношення втрат України і Росії у цій війні – «один до десяти».
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей. Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств. РФ відкидає звинувачення у воєнних злочинах, а вбивства у Бучі називає «постановкою».
Станом на 10 квітня ООН підтвердила загибель 1793 людей та поранення 2439 цивільних внаслідок війни Росії проти Україні.
