Колишній політик та експрем'єр Крыму Сергій Куніцин – один із тих, хто голосував у Верховній Раді за Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Він став свідком багатьох ключових подій в історії країни, включно з ядерним роззброєнням і протистоянням із РФ у 2000-х, а також очолював уряд Кримського півострова, нині анексованого Росією.
До 35-річчя незалежності України колишній політик, а нині військовослужбовець ЗСУ розповів Крим.Реалії про те, як готували півострів до оборони від РФ і чому цей секретний план не спрацював, про намір очолити Крим у 2014-му та спробу приїхати туди вже після російської анексії.
Сергій Куніцин двічі очолював уряд Крыму на посаді прем'єра, керував Красноперекопськом і Севастополем, обіймав посаду постійного представника президента України в Автономній Республіці Крим та обирався народним депутатом від півострова. Як депутат українського парламенту першого скликання, він офіційно визнаний одним із засновників сучасної Української держави. З початком повномасштабного вторгнення РФ Сергій Куніцин брав участь в обороні Києва, а сьогодні служить у лавах Збройних сил України.
В інтерв'ю Крим.Реалії говоримо з ним про переосмислення Афганської війни на тлі повномасштабної російської агресії проти України, закулісся ядерних переговорів та перспективи Кримського півострова, з яким експрем'єр не втрачає зв'язку.
«Пишаюся, що голосував за незалежну Україну»
– Сьогодні ви — військовослужбовець. Що вас привело до Збройних сил України?
– Та мене нічого від них і не відводило. У 1982 році я закінчував інженерно-будівельний інститут у Сімферополі. Військової кафедри там не було, тому мені як інженеру-будівельнику пропонували йти в будівельний батальйон або залізничні війська. У тих військах солдати за два роки служби на «Жигулі» заробляли. Але я сказав: «Ні, я спортсмен, хочу в десантники або ще кудись». Мені у справі так і написали: «Війська з підвищеним навантаженням». Сказали, що лечу в НДР. Щоправда, коли ми доїхали до Новосибірська, капітан, який нас віз, виявився занадто засмаглим для Німеччини у квітні 1983 року. Тут ми й зрозуміли, яка «закордон» на нас чекає. У підсумку привезли в Ашгабат, в учбовку сержантів, де за пів року з нас зробили справжніх «рембо». А коли дали сержантські звання – відправили на кордон з Афганістаном.
Радянські війська в Афганістані, 1988 рік
Прислали молодих солдатиків, яких ми готували. І потім усі разом пішли виконувати, як тоді казали, «інтернаціональний обов'язок». Це був страшний бій – таких втрат більше не було. Потім я повернувся. І тут настали перші демократичні вибори. У 1989–1990 роках друзі-афганці висунули мене в депутати, і я переміг.
– Під час повномасштабного вторгнення стає очевидним, що та війна була несправедливою, загарбницькою. По суті, вона була тим самим, що зараз росіяни роблять в Україні. Чи переосмислювали ви свою роль в Афганській війні та чи обговорювали це зі своїми соратниками-афганцями?
– Ми це постійно обговорюємо. Я прочитав дуже багато книжок, зараз розсекречено чимало матеріалів. Знаєте, тут потрібно розділяти. Коли ви в Бахмуті чи Авдіївці – за спиною Україна, ви знаєте, що там рідна земля, і ви її звільняєте. А ми були за п'ять тисяч кілометрів, де немає ні води, ні каналізації, ні світла, ні телевізора, ні туалетів – нічого. Де купа інфекційних хвороб, 60 градусів спеки, а на тобі – 40 кілограмів спорядження. Чим більше минає часу після тієї війни і чим більше ти отримуєш інформації, тим чіткіше розумієш, що відбувалося насправді.
Виведення радянських військ з Афганістану, 1988 рік
– Ви не шкодуєте, що брали участь в Афганській війні?
– Я не шкодую не тому, що пройшов через неї. Я шкодую про моїх друзів, які загинули. Я обіцяв жити за них – і я живу.
Пишаюся тим, що 35 років тому був депутатом першого скликання і голосував за незалежну Україну
– Сьогодні доречно подякувати вам за службу в Збройних силах України та захист країни. І вам, і вашому синові – Олексій Куніцин служить у спецпідрозділі «Альфа». Як так сталося, що і батько, і син зараз захищають Україну?
– Нещодавно парламент України ухвалив закон, яким нас – депутатів першого скликання, котрі прийняли у 1990 році Декларацію про державний суверенітет, а 24 серпня 1991 року, після ДКНС, Акт про незалежність України, – визнали засновниками сучасної Української держави. Я пишаюся тим, що 35 років тому був депутатом першого скликання і голосував за незалежну Україну.
Сергій Куніцин у вишиванці на пресконференції в Києві, 2015 рік
Я вдячний країні за те, що цього року вона ухвалила закон і визнала нас засновниками – і тих, хто живий, і тих, хто, на жаль, уже відійшов у засвіти. Я не за «білих» і не за «червоних», я – за Україну. Я дуже люблю цю країну і цей народ, який довів всупереч усім прогнозам: якщо десь через чотири дні й можна буде «пити каву» з російськими танкістами, то точно не в Києві.
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:
«Головним було питання: де буде Крим?»«Кучма просить: «Не закривай засувку», а Черномирдін каже: «Дай що-небудь непотрібне»
– Як володарю статусу засновника незалежності України поставлю вам запитання щодо ядерної зброї. Свого часу ви були позаштатним радником Валерія Пустовойтенка, коли він підписав постанову про передачу Росії українських стратегічних бомбардувальників і ракет. Чи впливали ви якось на цей процес?
– Я не міг радити Пустовойтенку щодо ядерної зброї. По-перше, не він ухвалював це рішення – його ухвалював президент України Леонід Данилович Кучма. Що ж стосується тих літаків, про які ходить стільки різних чуток… Я перебував в офісі президента, коли прем'єр-міністр Росії Віктор Степанович Черномирдін приїхав до Леоніда Даниловича.
Леонід Кучма та Віктор Черномирдін (у центрі), архівне фото
І я був свідком цієї розмови. Україна заборгувала за нафту і газ два мільярди доларів, а платити було нічим – розпал зими. Я сам чув, як Кучма просить: «Вікторе Степановичу, не закривай засувку». А Черномирдін відповідає: «Ви мені винні стільки… Більше вашого річного бюджету! Ну дай мені що-небудь. Щось списане дай, військове, те, що вам не потрібно. Дай хоч щось, щоб я своєму уряду сказав, що Україна розраховується».
І тоді домовилися про ці літаки. Вони стояли в Полтаві, були в Криму. Вони не літали і у військовій доктрині України навіть не були прописані. Адже у нас були винищувачі, бомбардувальники, штурмовики…
Розрізання українського стратегічного бомбардувальника Ту-22 на військовому аеродромі під Полтавою, 12 листопада 2002 року. Літак знищено в межах відмови України від ядерної зброї, обумовленої Будапештським меморандумом
– І ракети до них.
– Ну так, і ракети до літаків. Так річ у тім, що ці літаки нам були не потрібні! А ті, хто знає Черномирдіна, розуміють: у нього дружина була українкою, він любив Україну. Ніякого підступу тут не було – спеціально нічого не віддавали. Я впевнений, що така людина, як Черномирдін, ніколи не почала б війну проти України. Їм просто потрібна була хоч якась підстава, щоб формально продовжувати постачати нам газ. А ті ракети… Вони могли тільки вибухати – літати вони вже не могли.
Українська стратегічна авіація, передана Росії в межах ядерного роззброєння України
Середина літа – і в Криму зникає світло. Просто повністю немає світла! У нас починається паніка
– Журналістські розслідування доводять, що ракети, які Україна передала Росії, тепер повертаються до нас у вигляді обстрілів. Чи дійсно це було правильним і справедливим: віддавати за газ ракети, ціна яких сьогодні – людські життя?
– А скажіть, що потрібно було віддавати за газ?
– Я не знаю, це державні рішення.
– Державні рішення… 1999 або 2000 рік, я вперше прем'єр-міністр. Україна, як завжди, винна величезні гроші за газ. Середина літа – і в Криму зникає світло. Просто повністю немає світла! У нас починається паніка. А Крим же живе за рахунок курортного сезону – до десяти мільйонів туристів щороку!
Курортний сезон у Криму, пляж Сімеїза, архівне фото
Мені телефонують мери, голови адміністрацій: біля санаторіїв уже в казанах готують їжу для відпочивальників! Ну який курорт без світла? Я лечу в Київ, іду до Юлії Тимошенко (на той момент – віцепрем'єр-міністр України – КР). Заходжу до неї і кажу: «Юліє Володимирівно, не вийду, поки не дасте світло!» А вона відповідає: «Не розумієш? Ми в страшних боргах, я не знаю, де взяти гроші». Я кажу: «У всіх так, а у мене – курортний сезон! Якщо ми його провалимо, у нас взагалі грошей у бюджеті не буде».
І вона мені каже: «Дай мені слово: два тижні щодня всі гроші, які приходитимуть тобі на рахунки, ти до копійки віддаєш за газ та електроенергію». Я кажу: «Готовий на крові присягтися!» І нам дали електроенергію.
А що могла зробити Україна, у якої бюджет усієї країни був два мільярди доларів? Рівно стільки, скільки ми заборгували взимку Росії за нафту і газ. Хто знав, що через 20 років Росія на чолі з Путіним збожеволіє і буде бомбити Україну? Ніхто цього не знав.
Сергій Куніцин
Наслідки були ще серйознішими. У 1991 чи 1992 році нам у Верховній Раді показали, скільки радянських військ і техніки залишилося в Україні. Коли ми зайшли на закрите засідання, у залі від балкона до стільців були склеєні аркуші ватману – усе було виписано. А коли у 2014 році почалася війна, ми на прохання Порошенка (на той момент – президента України – КР) чотири з половиною місяці об'їжджали всю армію, особливо на Донбасі, на Луганщині. Я був просто в шоці. Страшно було дивитися: купа поломаних старих машин і те, у що були вдягнені наші солдати!
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ:
«У 2014 році ми не повинні були піднімати руки» – генерал армії Муженко«Був секретний план, як захистити Севастополь»
– Згадаю в цьому контексті ваші слова. У 2014 році ви казали: якби Україна «показала зуби», коли Росія анексувала Крим, то РФ не розв'язала б війну на Донбасі. Але враховуючи, що в армії тоді була, як ви самі сказали, «страшна ситуація», чи мала Україна реальну можливість «показати зуби»? Особливо з урахуванням позиції міжнародних партнерів?
– Мала. Тому що, що б там не казали, в українській армії було 140 тисяч осіб. У нас у Криму було 3,5 тисячі військ берегової оборони. Було п'ять тисяч внутрішніх військ. Військово-морські сили України нараховували у 2010 році, коли я був головою Севастополя, 8800 осіб. А Чорноморський флот РФ – 10 500. Різниця невелика.
Репетиція параду Чорноморського флоту РФ у Севастополі, архівне фото
Але в 2010 році, коли Янукович став президентом, до мене прийшов адмірал Ігор Йосипович Тенюх – мій товариш, який тоді командував Військово-морськими силами України. І приніс мені секретний план. Я запитую: «А що це таке?», – а він відповідає: «Це на випадок, якщо росіяни збожеволіють і у нас буде як у Грузії». Ми ще посміялися.
І він пояснює: тут розписані дії наших підрозділів Військово-морських сил, берегової оборони, міліції, СБУ – хто і що робить, щоб захистити Севастополь.
Вид на Севастополь, архівне фото
І ми тоді направили президентові, міністру оборони Єханурову та в РНБО секретну доповідну про те, що необхідно розгортати бригади морської піхоти в Севастополі та Донузлаві. Але в 2010 році я пішов із посади. А коли у 2014-му запитую: «Де та секретна бригада, яку ми розгортали?» – виявляється, прийшов Янукович і поховав наказ Ющенка. Ніякої бригади.
Я приїхав до голови Верховної Ради і кажу: «У Криму заварюється каша, давайте я туди поїду – вони готові передати владу»
І все одно! Так, міністр оборони був зрадником, президент – зрадником, начальник Генштабу – зрадником. Але ж були люди! Тобто такі як Ігор Воронченко (на той момент – заступник командувача ВМСУ з берегової оборони – КР), кримські татари, як я і багато інших.
Як тільки переміг Майдан, до мене пришли депутати від Партії регіонів і сказали: «Майдан переміг, ми готові передати тобі владу. Хоч ти й з Майдану, але ти наш, кримський. Ти двічі був прем'єром». Я сказав: «Добре, я готовий».
Я приїхав до голови Верховної Ради і кажу: «У Криму заварюється каша, давайте я туди поїду – вони готові передати владу». У відповідь – «тик-мик, тик-мик»… А виявилося, що лідери партій Майдану, поки ми тут намагалися Батьківщину захистити, уже домовилися між собою, кому які посади. А коли все вже захопили, мене кличе Турчинов: «Давай, лети. Караул!». І все.
Російські військові в селищі Перевальне під Сімферополем, березень 2014 року
– Тобто ви мали стати прем'єром Криму після Майдану?
– Так, така можливість була, надходила пропозиція. Якби я зайшов туди одразу, думаю, ми змогли б попередити або не допустити дуже багатьох подій.
«Перспектива у Криму дуже сумна»
– Ви стежите за ситуацією в Криму сьогодні?
– Я завжди стежу – у мене ж там рідня, там могили мами, тата, бабусі, дідуся. На жаль, у 2017 році, коли мама вмирала, її ще можна було врятувати, але мене туди не пустили…
– Хто не пустив? Як ви намагалися туди потрапити?
– Хто не пустив? Аксьонов не пустив. Я дзвонив Константинову і казав: «У мене вмирає мама. Її ще можна врятувати. Дайте я приїду на кілька днів у Красноперекопськ – у Сімферополь навіть не поїду. Я приїду не заради шпигунства, а просто щоб урятувати матір або провести її в останню путь». Він відповів: «Мені треба порадитися». Порадився і сказав: «Небажано тобі приїжджати». А мої друзі-афганці передали, що там було сказано прямо: «Хай приїде, поховає – і одразу в підвал, хай його потім хохли викуповують».
(Від редакції: позиції Сергія Аксьонова та Володимира Константинова з цього приводу в розпорядженні редакції немає, але ми готові її оприлюднити).
Пропагандистська інсталяція в центрі Сімферополя, архівне фото
– І ви не поїхали?
– А що, мені треба було в підвал їхати? Хто б мене потім викупив?
– Через удари Сил оборони України Крим фактично вже більше місяця живе без електрики, переживає серйозну паливну та енергетичну кризу. Ви стежите за ситуацією? Як оцінюєте те, що там відбувається?
Які зараз можуть бути настрої? Вони там усі в шоці
– А що там доброго відбувається? Нічого доброго. Які зараз можуть бути настрої? Вони там усі в шоці. Їм же спочатку насипали купу грошей, розповідали, яке красиве життя в Росії, заасфальтували безліч доріг, набудували готелів. А коли почалася війна, з кожним роком їм стає все гірше й гірше. І тепер, я думаю, перспектива у них дуже сумна.
Мурал у Сімферополі, архівне фото
– А які перспективи для Криму ви бачите найближчим часом, якщо українські удари не припиняться?
– Відокремлювати Крим із військової точки зору від усієї російсько-української війни неможливо – не може бути такого, що ми звільнили Крим, а інші регіони ні. Я думаю, усе зараз іде до припинення війни, до перемир'я та переговорів, тому що з обох боків уже сотні тисяч, а то й мільйони загиблих і скалічених.
– Деокупація Криму можлива?
– Вона не просто можлива, вона необхідна. Це наша територія. Так, мабуть, ще пів року-рік тому казали, що військовим шляхом це нереально. Але те, чого протягом останніх місяців домоглися наші Сили спеціальних операцій, безпілотна авіація та штурмові підрозділи, показує: це можливо. Доведеться шукати нестандартні рішення в усьому, адже подібного в історії ще не було.